Норман Партридж – Що ховається у сутінках. Антология (страница 10)

— От дідько! — прошепотів він, роблячи ривок. Ноги у нього підкошувалися, фотоапарат теліпався на шиї. У середній школі він вважався новою зіркою легкої атлетики, перемагав на кількох чемпіонатах регіонального рівня і навіть двічі потрапляв до першої трійки зі стрибків у висоту, але втратив форму після того, як одружився і почав працювати.

Нарешті він досяг вершини пагорба, де головна міська вулиця перетворювалася на звивисту дорогу, яка огинала бухту і тимчасовий посадковий майданчик ООН, перш ніж заглибитися в ліс і за п’ять миль влитися у старе шосе. Він кинувся вниз протилежним схилом, коли останній гелікоптер уже піднімався в повітря.

— Гей! Гей, ви, ідіоти! Ви повинні були перерахувати! — кричав він, збігаючи до зарослого травою поля з покинутими сільськогосподарськими машинами.

Гелікоптер, набираючи швидкість, піднявся вище і повернув на південь, за першими трьома. Стівен стрибав, крутив руками, як млин, але його ніхто не побачив.

— Ні, дідько! Сюди, униз!

Останній гелікоптер зник за пагорбами, за кілька секунд ущух і звук роторів. Стівен залишився сам посеред поля, вкритого відбитками черевиків і чобіт у розгрузлій землі, з витоптаною травою і покинутими тракторами. Поруч літній вітерець проніс обгортку від цукерки.

«Дідько! От дідько!» — подумав Стівен, розвертаючись і кидаючись назад у місто. Збігши на пагорб, він полегшено зітхнув, коли побачив, що дівчинка і далі стоїть на місці. У нього вже боліли ноги, але він не сповільнював біг, поки не досяг монумента на площі.

Він зупинився, підняв фотоапарат, навів на дівчинку і зробив кілька знімків. Якщо з якоїсь причини він не повернеться, збережуться бодай фотографії. Вони розкажуть про те, що сталося. Він поставив камеру на дерев’яну лавку поряд із пам’ятником.

— Усе буде добре, — сказав Стівен дівчинці, обережно наближаючись до місця, де вона стояла. — Тільки не ворушись. Я витягну тебе звідси.

— Будь ласка, не залишайте мене більше, — тремтливим голосом, ледь чутно промовила дівчинка.

— Не залишу. — Стівен став перед нею на коліна і витер їй сльози. — Тебе як звуть?

— Ліллі. — Голос їй осікся. Ноги тремтіли.

— Гарне ім’я. Послухай мене, Ліллі. Тобі не можна рухатися, розумієш?

Вона кивнула.

— Ти почула, як щось клацнуло, коли стала в цю грязюку?

— Так. Погано клацнуло. Як того разу, коли вбило маму. Мене тато вчив про такі клацання.

— Як ти сюди потрапила? Де твій тато?

— Тато солдат.

— Він носить форму?

— Носив до того, як мама померла.

— А що сталося після того, як твоя мама померла?

— Тато відвів мене і моїх братів до лісових будиночків. Там були інші солдати.

«От лайно, — подумав Стівен. — Її батько пішов до повстанців».

— Потім вони пішли боротися з поганими дядьками й не повернулися.

— Як давно їх немає?

— Ще з зими. Я сюди прийшла, щоб їх знайти.

Стівен подумав про останню наступальну операцію проти повстанських сил, яка була проведена перед підписанням перемир’я п’ять місяців тому. Битва відбулася неподалік цього міста, миль за десять, у самій столиці. То було останнє протистояння на кривавих берегах і острівцях, ніч стрілянини, вибухів і кровопролиття. Згодом він зробив на тому місці багато виразних фотографій, занадто виразних для офіційних новин. Хоча було чимало сайтів, які купили б його знімки, якби він їх продавав. Тієї самої ночі в номері готелю він видалив майже всі фотографії.

Дивлячись на цю маленьку дівчинку, Стівен бачив тіла, кров і руїни на берегах річок. Він навіть не мусив заплющувати очі. Цілком можливо, що він фотографував її братів чи батька.

— Мама померла он там, — вказала Ліллі. — Ми йшли на базар, у землі клацнула бомба, і вона крикнула мені, щоб я бігла щодуху.

— Мені шкода, — сказав Стівен, упираючись руками в коліна, щоб не захитатися, — йому раптом запаморочилося в голові.

На вулиці було справжнє пекло. Смола у тріщинах на тротуарах плавилася, і в повітрі танцівливими привидами мерехтів жар.

Під пахвами спітніло, пульс прискорився. Серце калатало так, що відлунювало у вуха. Пальці тремтіли. Трохи.

— Будь ласка, допоможіть, — прошепотіла Ліллі. Її схожість із Ребеккою лякала, і Стівену доводилося зупиняти себе, щоб не назвати її неправильним ім’ям. — Тато мене вчив не рухатися, якщо я почую клацання під ногою, коли буду йти. Він говорив, що прийде і допоможе мені.

— Молодець, що не рухалася. Ти точно чула клацання?

— Так. Як у мами.

— Нічого страшного, Ліллі. Усе буде добре. Довірся мені.

Вона кивнула, повіривши йому так, як дітей вчать вірити дорослим, але потім, перш ніж вона встигла щось відповісти, її тіло захиталося, повіки затріпотіли, очі закотилися. Руки безсило обвисли, ноги підкосилися, і вона заточилася.

Стівен подався вперед, зловив Ліллі за плечі й утримав так, щоб її вага і далі припадала на ноги.

Якоїсь миті — найдовшої миті в його житті — Стівен був упевнений, що зараз вони обоє загинуть. Але він її тримав, і врешті вона закліпала очима і з подивом покрутила головою.

— Що сталося? — ледь вимовила вона, наче прокинувшись від глибокого сну.

— Ти в порядку?

— Вибачте, — прошепотіла вона. — У мене в голові запаморочилось. Я так хочу пити.

— Нічого, — сказав він. — Я можу принести води.

Але він не міг. Не тут. Уся ця місцевість була заражена. Тут ніде не було чистої води, а якби й була, він не міг залишити дівчинку в такому стані. Замість цього він тримав її, намагаючись знайти рішення, і мовчав, поки вона знову не заговорила.

— Я так втомилася.

— Ти повинна стояти. Але не хвилюйся, усе буде добре.

Стівенів мозок розпалився до краю від напруженої роботи. Він намагався пригадати якісь подібні випадки на цій війні, бодай щось із незліченних оповідань, якими Рик розважав його в незліченних готелях. Після приїзду до цієї країни Стівен бачив безліч людей, убитих мінами. Тих, хто ступив не на те місце не на тому полі, хто виїхав не на ту дорогу. Якось він здалеку спостерігав, як група саперів ООН намагалася знешкодити міну, закопану посеред шкільного двору. Тих людей рознесло на шматки. Вони були професіоналами. Вони померли.

Стівен витер сльози і піт з обличчя дівчинки. Оцінивши її втому і стан, він вирішив, що вона добре тримається. Краще, ніж деякі дорослі, яких він бачив. Можливо, тому що вона вірила, що з цієї ситуації є вихід, є якесь рішення. Вона, на відміну від нього, не знала правди.

— Ти не знаєш, якого типу ця міна, Ліллі? Папа нічого тобі про це не розповідав?

Очі в неї вже майже оскляніли, але слова Стівена, здається, розбудили її. Вона прошепотіла:

— Вона стрибає.

Вона стрибає.

Стрибуча міна. Він зрозумів, що дівчинка мала на увазі. Рик називав їх Стрибуча Бетті. Повстанці досить часто використовували їх на цій війні завдяки армійським складам, захопленим на початку протистояння. Навколо мільйони таких мін спали під шаром бруду, чекаючи свого часу, щоб вивільнити розривну лють.

У Стівеновій пам’яті виник дуже специфічний спогад: Рик, який пояснює в одному з готельних номерів принцип дії Стрибучих Бетті. Вони були зроблені так, щоб підстрибувати в повітря після того, як солдат їх активує, і здетонувати секунди за три, що давало змогу вбити цілу групу солдатів замість того, щоб поранити або вбити одного. Але ці три секунди дали Стівену ідею.

Коли ідея набула остаточного вигляду, голос, дуже схожий на його власний, прошепотів йому: «Та ти обманюєш самого себе, Стівене. Ти навіть не знаєш, чи має вона рацію щодо типу міни чи ні. А Рик міг просто базікати».

Але що ще можна було зробити?

Він міг би вибігти з міста до старого шосе і сподіватися знайти допомогу там. До шосе щонайменше година шляху, і він не уявляв, що могло чекати там. Але точно не фахівець зі знешкодження мін. Ліллі нізащо не протримається так довго. Навіть приблизно. Вона вже ледь стоїть на ногах. Хіба зможе вона простояти нерухомо ще кілька годин або й днів?

Ще можна було молитися і сподіватися, що на них просто випадково натрапить хтось, хто має потрібні для допомоги знання, або що ООН поспішить повернутися за ним.

Стівен знав, що мрії та молитви можуть принести в цій Богом забутій землі. Сподівайся і молися хоч до скону — однаково можеш простояти тут, аж поки Всесвіт сам вибухне.

Посередники від ООН навіть не спромоглися перерахувати підопічних перед злетом, отже, його відсутність помітять, імовірно, аж увечері. І навіть потім: кому спаде на думку, що він залишився в місті?

Найімовірніше, вони вирішать, що він просто не стерпів жахів війни, як було з багатьма журналістами. У кращому разі хтось із колег пошукає його в готельному барі.

Можливо, мине кілька днів, перш ніж вони зрозуміють, що сталося щось жахливе, і навіть тоді вони можуть не втямити, де він насправді. У цій країні викрадення людей і вбивства — звична справа. Вони, імовірно, вирішать, що він валяється десь у рівчаку, і чекатимуть, коли його безголове тіло з’явиться в морзі.

Стівен згадав про дружину, про доньку і своє життя вдома. Ребекка і Трейсі чекали його. Відчайдушно сподівалися, що він повернеться. Він подумав про все, що може втратити, прийнявши неправильне рішення, просто тут, просто зараз.

Що, як Рик помилявся щодо дії Стрибучої Бетті, щодо трьохсекундної затримки? Ці важливі три секунди. Що, як батько цієї дівчинки помилився щодо типу міни? Що, як вона просто щось переплутала? Що, як вона не переплутала, але просто не зможе рухатися досить швидко? Якого біса Стівен узагалі тут робить?