Норман Партридж – Що ховається у сутінках. Антология (страница 15)

— Хто?

— Малдун, хто ж іще?

— Ви точно знаєте, що в нього хтось є?

— Ні. Але я такі речі кишками відчуваю.

Я всміхнувся.

— Я сказав щось смішне? — запитав він трохи роздратовано.

— Хлопці, ви там усі дивитеся погані шоу про копів, чи що? «Кишками відчуваю»…

— Більшість цих засранців зраджують.

Я замислився.

— Може, ти й маєш рацію.

— Малий, я завжди маю рацію. — Цього разу з їдкою посмішкою.

З’ясувалося, що це була секретарка юридичної фірми, розташованої поверхом нижче від офісу Малдуна. І навіть аж ніяк не красуня. Йому, мабуть, просто закортіло нових відчуттів.

Ми чекали, притулившись до його новенького чорного «кадилака».

— Ви хто такі?

— А ми ті хлопці, з якими тобі найменше хочеться зустрічатися. — Я з радістю надав Ральфу можливість говорити.

— Та невже? — Нахабним тоном.

— Ну так. Ти ображаєш одного нашого друга.

— Ідіть ви обидва під три чорти. Я їду додому.

— Коли на одяг потрапляє запах трахання, його збіса важко позбутися, чи не так? Дружини воліють вдавати, що не помічають його.

Відкопав мобільний телефон. Помахав ним перед нами.

— Я не знаю, що ви за два недоумки, але впевнений, що поліція легко це з’ясує.

— І твоя дружина легко з’ясує, кого ти трахаєш у будинку за нашою спиною.

Що сталося після цього, я зрозумів, лише коли побачив, як адвокат зігнувся навпіл, і почув, як він намагається вилаятися, але не може, бо в легенях бракує повітря. Коли він упав на коліна, Ральф ударив його по голові з такою силою, що Малдун звалився на дорогу.

— Її звуть Хізер Мур. Вона винаймає в тебе квартиру. Про це вона нічого не знає, тож можеш не намагатися витрусити інформацію. У тебе два дні, щоб навести лад у її квартирі. Два дні — або я телефоную твоїй дружині. А якщо спробуєш нас дістати або доручиш це комусь, я не тільки зателефоную твоїй дружині, а й почну розшукувати всіх тих дуреп, із якими ти зустрічався раніше. Я слідчий відділу розслідування вбивств у відставці й знаю, як це робиться. Ти мене зрозумів?

Малдун досі не міг говорити, а просто катався по піщаному бетону, щось мукаючи.

(Він хоче наостанок відвідати її ще раз по-справжньому, але цього не судилося. Хвороба оволодіває нею остаточно, і вона занурюється в себе, залишившись сама в пітьмі власної смерті. Іноді вона всміхається і навіть намагається пожартувати, коли до неї на кілька коротких митей повертаються сили. За годину до того, як буде констатовано смерть, він сидить біля неї в хоспісі, тримаючи за руку. І відпускає аж тоді, коли лікар м’яко, але наполегливо запрошує його вийти.)

Ось так усе й почалося. Хізер якось запитала нас про це, але ми сказали, що нічого не знаємо. Хізер, найімовірніше, нам не повірила, бо за два тижні медсестра на ім’я Саллі Коатес, яку ніхто з нас до пуття не знав, увійшла в палату, сіла на стілець поруч із крапельницею й розповіла нам про торговця уживаними машинами, який продав їм якийсь мотлох і відмовляється його лагодити. Вони втратили сім тисяч. Для них це від початку були неприпустимі гроші, але машина була потрібна для поїздок до ветеранського шпиталю, де чоловік навчався знову ходити після втрати правої ноги в Афганістані. Історія з тих, які почуєш по телевізору — і захочеш когось убити.

Ральф, сама невинність, сказав:

— Господи, Саллі, як би я хотів вам допомогти! Але не бачу, що ми можемо зробити. Він же навіть не стане нас слухати.

— Повірити не можу! — сказала Саллі, коли ми наступного разу побачили її. — Через день після того, як я вам розповіла про того торговця машинами, Бобу зателефонували та сказали, щоб він пригнав машину, і пообіцяли її полагодити, щоб ми більше не мали з нею проблем. Та ще й безкоштовно!

— Можу посперечатися, ви молилися про це, так, Саллі?

— Звісно! У нас двоє дітей, яких годувати треба. Для нас самих постійний ремонт цієї машини був би просто банкрутством.

— Це сталося завдяки вашим молитвам, Саллі.

— І ви не маєте до цього жодного стосунку?

— Запитайте в нього.

Я похитав головою.

— Що ми могли зробити, Саллі? Ми ж лише два дідугани.

Коли вона пішла, Ральф перехилився до мене через край шкіряного крісла і сказав:

— Є тільки одна гарна річ у тому, щоб помирати ось так, як ми. Нам можна нічого не боятися. Що вони з нами зроблять? — Ця його їдка посмішка. — Ми й так мертві.

Я придумав собі уніформу: бейсболка з символом «Чикаго Кабс», темні окуляри-авіатори і бита марки «Луїсвілль Слаґґер». Ральф назвав мене групою підтримки. «Вони й мене бояться, а потім іще бачать хлопця з бейсбольною битою і в окулярах. Тут у них і прокидається гаряче бажання співпрацювати». Про те, які ми старі, він не згадав.

Медсестри йшли. Четверо звернулися до нас за наступні три місяці. Медсестра, яка намагалася забрати добірку сімейних світлин у хлопця, з яким розлучилася після того, як він нагородив її трипером. Щоб помститися, покинутий хлопець вкрав її колекцію. Медсестра, хлопець доньки якої боявся до них приходити, бо до нього постійно чіплялися двійко братиків-хуліганів, що жили в сусідньому кварталі. І медсестра, яка двічі на місяць грала в покер з п’ятьма шулерами, котрі працювали в магазині дешевої електроніки і, мабуть, вважали надзвичайно кумедним кожного разу обігравати її на сорок-шістдесят доларів. Їй знадобилося чотири місяці, аби збагнути, що її дурять.

Але все це, як кажуть, дурниці. Справжні труднощі принесла з собою маленька худенька медсестра на ім’я Каллі. Спочатку ми помітили синці на її руках, потім на горлі, хоч вона й носила з формою нашийну хустку. Потім вона з’явилася з двома зламаними пальцями і кілька тижнів кульгала, і нарешті з несильним, але помітним синцем під оком. Решта медсестер про це перешіптувалися, і одна з них розповіла, що головна медсестра запитала у Каллі, що відбувається. Каллі всміхнулася і сказала: «У моїй родині всі незграбні».

Приблизно тоді і Ральф, і я зрозуміли, що, імовірно, не протягнемо довше за визначений термін. У мене на правому стегні несподівано з’явилося невелике, але, без жодного сумніву, ракове новоутворення, а в Ральфа знову почалися негаразди з серцем, які то з’являлися, то зникали вже два десятиліття. Ми воліли не говорити про це. Коли доходиш до цієї точки, особливо казати нічого. Ти лише сподіваєшся протягнути якомога довше і думаєш, що досі час від часу допомагав людям і робитимеш це далі, поки стане сил.

Одного вечора ми простежили за Каллі до її будинку і з’ясували, що вона живе на злиденній фермі, відокремленій від усього світу, мов якийсь маяк. Наступного разу ми поїхали за нею і, коли вона зупинилася біля торговельного центру, дочекалися її біля машини.

Вона всміхнулася.

— Два мої улюблені пацієнти. Чи не надивилися на мене на хіміотерапії? — Незважаючи на веселе привітання, котячі зелені очі дивилися на нас із підозрою. У Каллі з’явилася нова загадкова кульгавість.

— Так. Том хоче вам освідчитися.

— Ну, — усмішка її не змінилася, — мабуть, мені варто спершу обговорити це зі своїм чоловіком. Як ви гадаєте?

— Про це ми і хочемо з вами поговорити, Каллі, — сказав я. — Про вашого чоловіка.

Усмішка пішла, як і вона сама. Точніше, вона спробувала піти. Я став перед дверима машини, а Ральф узяв її за руку і відвів фути на чотири[12] вбік.

Він щось сказав їй, чого я не розчув, але її відповідь я почув добре:

— Моє особисте життя вас не обходить. І я поскаржуся на вас чоловікові.

— Він поб’є нас так само, як б’є вас?

— Хто сказав, що він мене б’є?

— Я ж був поліцейським, пам’ятаєте? Я розбирав десятки таких випадків. Усі вони відбуваються за однією схемою.

— Отже, ви були не надто гарним поліцейським, бо мій чоловік ніколи не здіймав на мене руку.

— Три заборонні судові накази за п’ять років; шість дзвінків на номер 911; лікар «швидкої» повідомив, що ви двічі надходили до нього зі струсом мозку; а у притулку для жінок мені розповіли, як ви двічі залишалися у них на три ночі.

Місто гриміло життям: машини, уривки реп-музики, крики, сміх, вищання шини, — але тут, перед торговельним центром, відбувалася одна маленька смерть, бо Каллі довелося бути відвертою не лише з нами, а й з самою собою. Невеликий пакет випав із її рук на бетон, і вона впала на свою машину. Схлипи вона ніби вибивала із себе короткими, але чимраз сильнішими поштовхами, як людина, у котрої починається напад.

— Я намагалася втекти. П’ять чи шість разів. Одного разу вночі я взяла дітей і доїхала аж до Сент-Джо, який у Міссурі. Там ми прожили в мотелі два тижні. Він забрав усі гроші, до цента. Діти йому нічого не говорили. Вони бояться його так само, як я. Але він знайшов нас. Як — він так і не розповів. І знаєте, що він зробив? Того дня діти потягли мене в кіно, і, коли ми повернулися, він уже чекав на нас. У нашому номері. Я відчинила двері й побачила його. Він подивився на Люка — зараз йому вісім, а тоді було чотири — і сказав: «Люку, бери сестру і відведи її у вантажівку». — «Не ображай її, тату». Уявляєте? Щоб чотирирічний хлопчик так говорив? Чотирирічний? А потім він подивився на мене і каже: «Заходь, шльондро». Він дочекався, коли я зачинила за собою двері, і вдарив в обличчя так сильно, що зламав мені ніс. І окуляри. Він змусив дітей поїхати з ним. Так він знав, що я теж повернуся.

Розмова ця відбувалася в кав’ярні при торговельному центрі, куди ми вмовили Каллі зайти, щоб випити кави. Смалець там можна було руками з повітря збирати. Мені розповідали, що в Техасі смажать у фритюрі шматки масла. Якщо ця страва колись з’явиться тут, напевно, у цій кав’ярні її поставлять на потік.