Норман Партридж – Що ховається у сутінках. Антология (страница 14)

— Минуло дев’ять хвилин після того, як ти питав минулого разу.

— Мені треба сходити он за те дерево і відлити. Мабуть, так і зроблю.

— Якраз тоді він і приїде.

— Ну й дідько з ним. Ходити з повним сечовим міхуром іще гірше.

— Гірше буде, якщо він нас побачить.

— Та він буде такий п’яний, що нічого не помітить. — Усмішка перетворила його на тридцятирічного. — Ти забагато хвилюєшся.

Місяць займався звичайною брехнею. Зробив цей потворний двоповерховий кубічний будинок із пласким дахом якщо не красивим, то стерпним для швидкого, невибагливого погляду. Але мене цікавили тільки круті сходи, що піднімалися під кутом сорок п’ять градусів до однієї зі стін будівлі. Сходи й усамітнення. Тут край міста. Колишній фермерський будинок, позаду старий сарай, поля позаростали — тут не було нікого, крім нашої пари, яка жила нагорі. Кен і Келлі Нілі. Нам був потрібен Кен.

Машину ми припаркували за лінією дубів, звідки зручно спостерігати, як він під’їжджає і піднімається цими сходами. Радіо голосно я не вмикав. Спринґстин.

Коли Ральф повернувся, я вручив йому свій кишеньковий антисептик для рук.

— Ти був би прекрасною матір’ю.

— Сходив попісяв — помий руки.

— Так, матусю.

І тут він почув його. Він гнав свій блискучий червоний пікап «шевроле» так, що, здавалося, пролетить повз нас, як куля. Що, цікаво, нічні птахи, які сріблилися у рваному місячному світлі, подумали про пісню в стилі кантрі-енд-вестерн, яка гриміла в пікапі? Крізь відчинені вікна моєї «вольво» подих вітерця доніс запахи давно померлого літа. Образ сімнадцятирічної дівчини, яка натягує через голову футболку, і безсмертна досконалість її грудей з рожевими сосками.

— Ти ж знаєш, що з нами буде після цього, так? Коли закінчимо.

— Та знаю. Ми будемо щасливі, ось що з нами буде. Тепер ходімо за ним.

(За три роки піврічна перевірка. Телефонує медсестра і каже, що доктор просить зайти обговорити результати. «Четверта стадія». Вона сприймає цю новину краще, ніж він. Він потай починає відвідувати психолога. Заради неї йому треба бути сильним. Але страх сильніший за нього. Допоможи мені.)

З Ральфом Френсисом Маккенною я познайомився у відділенні хіміотерапії онкологічної клініки. У нього був рак простати, у мене — товстої кишки. Йому давали рік, мені — півтора, без жодних гарантій, що він і я проживемо так довго. Було в нас і ще дещо спільне.

Ми обидва були вдівцями. Діти наші жили на іншому кінці країни і могли відвідувати нас лише зрідка. Не дивно, що ми подружилися. Принаймні більш-менш.

Ми завжди влаштовували так, щоб ходити на хіміотерапію в один день, в один час. Після терапії нам щомісяця кололи інші, не такі сильні ліки.

Ральф говорив, що мав такі ж відчуття, коли вперше увійшов до величезної палати, де тридцять вісім пацієнтів сиділи на незручних кріслах, підключені до різних крапельниць. Стільки людей усміхалися і сміялися. Ще його вразило, як привітно всі налаштовані одне до одного. Люди в піджаках за тисячу доларів базікають з людьми у купленому на розпродажі дешевому одязі. Чорні обмінюються жартами з білими. І моторні вмілі медсестри, з якими Ральф Френсис Маккенна, старий гульвіса, прекрасно вмів поводитися.

Час від часу в когось починалася реакція на хіміотерапію. Була там одна жіночка, яка, напевно, поставила рекорд із блювання. Її так нудило, що три медсестри, які поралися коло неї, не встигали навіть водити її до туалету. Усе, що вони могли, — це підносити їй чисті лотки.

Під час нашого третього курсу Ральф сказав:

— Ну і як тобі в одиночному польоті?

— Що таке «одиночний політ»?

— Ну, знаєш, коли ти один. Без дружини.

— Жахливо. Моя дружина вміла жити на повну. Вона любила життя. Я тоді сам мало не помер від горя. Вона цінувала кожну хвилину. Я мав би піти першим.

— Знаєш, а я досі розмовляю з дружиною. Ходжу по хаті й розмовляю, ніби вона десь поруч.

— Я приблизно те саме роблю. Якось мені наснилося, що я розмовляю з нею телефоном, а коли прокинувся, то сидів на краю ліжка зі слухавкою в руці.

Одиночний політ. Мені сподобався цей вираз.

У палаті можна було читати, дивитися DVD або слухати музику в навушниках. Або приймати відвідувачів, друзів і родичів, які приходили сюди вільним часом. Або фліртувати, як це робив Ральф.

Медсестрам він подобався. Приємна зовнішність у поєднанні із самовпевненістю поліцейського приваблювала їх. Упевнений, що пара самотніх сестер після сорока переспали б із ним, якби він був на це здатний. Одного разу він пожартував, сором’язливо опустивши очі: «Вони забрали у мене член, Томе, і не віддають». Утім, я теж подобався кільком літнім медсестрам. Була там Нора, яка чимось нагадувала мені дружину в молоді роки. Кілька разів я вже поривався запросити її на побачення, але так і не наважився. Остання жінка, яку я запрошував на побачення, сорок три роки тому стала моєю дружиною.

DVD-програвачі там були маленькі, і їх можна було ставити на столик на коліщатках просто перед кріслом, щоб дивитися кіно, поки в тебе вливається розчин. Одного разу я приніс другий сезон «Досьє детектива Рокфорда» з Джеймсом Гарнером. Подивившись хвилини зо дві, я почув стримуваний смішок Ральфа.

— Що смішного?

— Ти. І як я не здогадався, що ти людина типу Гарнера?

— Що не так із Гарнером?

— Він ганчірка. Трохи жінкуватий чоловік.

— Це Джеймс Гарнер жінкуватий?

— Ага. Вічно скиглить і бурчить, як баба. Особисто мені більше подобається Клінт Іствуд.

— Я міг би і здогадатися.

— Тобі не подобається Клінт Іствуд?

— Можливо, подобався б, якби вмів грати.

— Він справжній чоловік.

— Так, він — щось.

— Ось він ніколи не скиглить.

— Тому що не вміє. Для нього це занадто складно.

— Потіш мене.[9]

— Поцілуй мене в дупу.

Ральф зареготав так, що кілька медсестер подивилися на нас і усміхнулися. Потім спробували пояснити своїм пацієнтам, що ми за люди.

(Вплив хіміотерапії настільки сильний, що вона втрачає вагу на п’ятнадцять фунтів[10] — хоч вона і до цього була худою, — і лікарів дуже турбують блювота і понос. Її відвідують сини з їхніми родинами. Тед, молодший, у сльозах кидається на груди батька.)

Медсестра на ім’я Хізер Мур була першою. Вона завжди називала нас бешкетниками, бо ми частенько жартували з її щирого, трохи наївного сприйняття світу. За пару місяців ми дізналися, що її колишній обчистив їхній банківський рахунок і втік із секретаркою з майстерні з ремонту автомобільних глушників, де працював менеджером. Вона завжди говорила: «Мої подруги кажуть, що я маю гніватися на нього набагато більше, але, знаєте, якщо відверто, я була не такою вже гарною дружиною. Це його мама, а не я постійно влаштовувала великі сімейні вечері. І вона дуже красива жінка. А у мене, коли відпрацюю вісім годин тут і з’їжджу за Боббі в садок, просто не залишається сил. Ми їли багато заморожених продуктів. І я набрала зайвих десять фунтів.[11] Напевно, будь-хто на його місці задивлявся б на інших».

Після того як вона кілька разів поділилася з нами своїми життєвими перипетіями, Ральф узяв телефон і кудись подзвонив. Він поговорив із трьома людьми, які були знайомі з її чоловіком. Бабій, який почав дурити Хізер майже одразу після весілля. Ледар на роботі і чоловік, який зраджував дружину чи не найпідступніше — постійно жартував про неї з колегами. І вона ще казала, що була не варта його!

Потім настав день, коли вона розповіла нам про двоквартирний будинок, у якому жила. Унітази в ньому погано спускали, сміття не вивозилося, бетонні сходи на фасаді і з тильного боку мали ось-ось розвалитися, а чорний хід узагалі не замикався. До того ж нещодавно пограбували когось із її сусідів.

Домовласником був один слизький тип — адвокат, зрозуміло, — на ім’я Девід Малдун. Незважаючи на прізвище якогось персонажа коміксів, він був яким завгодно, тільки не комічним. Ральф перевірив його. Новий яппі, власник кількох прибуткових будинків у місті, він, судячи з усього, планував піти в королі нетрів. Хізер поскаржилася на нього міській владі, і міська влада зробила те, що вміла робити найкраще, — нічого. Хізер кілька разів заходила до офісу Малдуна, і їй незмінно обіцяли, що скарги будуть розглянуті найближчим часом. Але нічого не змінювалося. І навіть молоді адвокати, тільки-но зі студентської лави, просили за свої послуги більше, ніж вона могла собі дозволити витратити на тяжбу з Малдуном.

Ми завжди запитували її, як справи з Малдуном. Того дня, коли вона повідомила нас, що в неї протікає дах, а ніхто з його офісу за чотири дні так і не з’явився, Ральф сказав їй:

— Вам більше не доведеться про це турбуватися, Хізер.

— Чому це?

— Просто у мене таке відчуття.

Не тільки Хізер здивувалася його словам. Я теж нічого не зрозумів.

— Які у вас плани на сьогоднішній вечір? Як завжди, свято життя?

— Якщо ви маєте на увазі заморожений обід, телевізор і, дасть Бог, дзвінок від когось з дітей, які вічно дуже зайняті, щоб розмовляти зі мною більше двох хвилин, а потім ліжко, то так.

— Подивитеся що-небудь із Джеймсом Гарнером?

— Так, або поставлю що-небудь із Клінтом Іствудом і засну раніше.

— Добре, що у вас немає жодних планів, бо ми збираємося сьогодні спостерігати.

— Я лягаю о дев’ятій.

— Тільки не сьогодні. Хіба що нам пощастить, він вирішить потрахатися і повернеться додому раніше.