Нил Шустерман – Шторм (страница 48)
І всі вони почали з роззявленими ротами мугикати якусь дивну мелодію — всі видавали різні ноти, аж доки не почали нагадувати бджолиний рій.
Сітра опустила руку з перснем і ще якусь мить продовжувала дивитися в очі лідера. Так, він здобув перемогу над її спокусою, та ледь-ледь, і він це знав. Вона розвернулася до них спиною та пішла зі жницею Кюрі. Навіть попри те, що жниці зникли, тоністи продовжували дзижчати і, либонь, не зупинялися, доки цього не дозволив лідер.
— І яка в цьому була користь? — докоряла Марі. — Хіба ти не чула вислову: «Нехай культ займається собі своєю какофонією»?
Виходячи з парку, Марі здавалася неспокійною: певне, пригадала свого брата.
— Пробачте, — мовила Сітра. — Я не мала розбурхувати осине гніздо.
— Ні, не мала, — озвалася Марі, а за якусь мить сказала: — Хай як мене злять тоністи, та він правду казав про одну річ. Твої діяння завжди не даватимуть тобі спокою. Минуло майже сто п’ятдесят років, відколи я викорінила гнилі пережитки уряду, щоб прочистити шлях для кращого світу. Але це колись повернеться відголосом.
Жниця Кюрі більше про це не згадувала, але її слова не полишали Сітру, так само як і гудіння тоністів, і вона могла закластися, що до кінця дня чула його в голові.
32
Смиренні в нашій самовпевненості
Є моменти в моєму існуванні, коли мене заганяли в безвихідь «обставинами поза моїм контролем».
Найбільше пригадуються катастрофи в космосі.
На Місяці відбувся катастрофічний витік, після якого в космічний вакуум вилетів увесь запас рідкого кисню, залишивши задихатися майже тисячу людей — а всі спроби забрати їхні тіла для оживлення провалилися.
На Марсі майже рік існувала молода колонія, перш ніж вогонь охопив цілий комплекс і всіх усередині.
А ще була орбітальна станція «Нова Надія» — прототип, що, як я сподівався, згодом сформує придатне для прожиття кільце навколо Землі, — яку знищило, коли стався збій у двигунах прибуваючого шатла і він проткнув станцію, пройшовши, як стріла, крізь її серце.
Після катастрофи на «Новій Надії» я припинив програму колонізації — і хоча продовжую витрачати мільйони на дослідження й розробку технологій, що їх можливо потенційно використати в майбутньому, мої працівники й установи часто зазнають невдач.
Однак я не вірю в невдачі. Як у цьому разі не вірю в нещасний випадок чи збіг.
Повірте, коли я кажу, що чітко розумію, які саме речі — і люди — «поза моїм контролем».
Ранок проведення зимового конклаву був морозний, але тихий: то було сьоме січня Року хижака. Це був природний холод — Шторм не підправляв для женців метеорологічних умов. Були часи, коли женці скаржилися щодо поганої погоди й наполягали, що Шторм улаштував це їм на зло; це було сміховинно, але деякі люди не можуть утриматися, щоб не приписати йому людських недоліків.
На зимовому конклаві було значно більше гвардійців клинка, ніж зазвичай. Їхньою первинною метою завжди було підтримувати лад у натовпі й переконатися в тому, що женці зможуть вільно піднятися до ратуші кам’яними сходами. Однак цього разу цілий стрій гвардійців оточив сходи з обох сторін, плечем до плеча, а позаду розчарована юрба ледь могла мигцем побачити женців, які проходили повз.
Деякі люди проривалися, щоб зробити фото чи насмілитися торкнутися жнецької мантії. В минулому цих аж занадто несамовитих громадян відтягували назад із суворим поглядом і зауваженням і повертали в натовп. А сьогодні гвардійцям наказали повертати їх назад кулями. Лише кілька тимчасово загиблих людей, яких негайно повезли в центри відродження, змогло заспокоїти решту. Ось як підтримували лад.
Як з усім іншим, женці мали протилежні почуття з приводу додаткових заходів безпеки.
— Мені це не подобається, — нарікав жнець Солк. — Хіба ці чудові люди не повинні принаймні мати можливість бачити нас у всьому сяйві, а не лише коли ми тримаємо лезо, яким їх збираємо?
Жнець Брамс протиставив дещо цьому сентименту.
— Я аплодую мудрості верховного клинка за надання кращої охорони, — проголосив він. — Наша безпека має першочергове значення.
Жниця О’Кіф зауважила, що просто варто побудувати тунель і по ньому заводити женців, — і хоча вона говорила це з гумором, жнець Карнегі зауважив, що це її перша гарна ідея за багато років.
Напруження й розбіжності з’явилися ще до того, як женці зайшли в будівлю.
— Коли знешкодять женця Люцифера, все заспокоїться і стане, як раніше, — казав не один жнець — наче знищення месника в чорній мантії мало стати панацеєю від усіх бід.
Піднімаючись сходами, жниця в бірюзовому намагалася триматися так само гордо, як і жниця Кюрі, силкуючись прогнати з цього дня Сітру Терранову, щоб стати тут жницею Анастасією як усередині, так і зовні. Вона почула ремствування про женця Люцифера ще на сходах, але це радше її обнадіювало, ніж не хвилювало. Рован не лише й досі діє, але його справді називають женцем Люцифером — приймаючи як одного зі своїх, навіть якщо й несамохіть.
— Вони справді вірять, що коли спинять Рована, це вирішить усі проблеми Цитаделі женців? — запитала вона в жниці Кюрі.
— Дехто обирає не бачити ніяких проблем, — відповіла Марі.
Непроста правда полягала в тому, що розкол Цитаделі женців був глибший, ніж рана під час збирання. Існував новий лад, женці якого банально виправдовували свої садистичні апетити, і женці старої гвардії, які просторікували щодо того, як усе
Як завжди, в ротонді розклали до сніданку подаровані пишні наїдки, і женці зібралися там перед початком конклаву в неформальній обстановці. Сьогоднішній ранковий банкет складався з буфету з морепродуктами, сервірованих з приголомшливою творчою майстерністю. Шматки копченого лосося й оселедця; бушелі креветок і устриць на льоду; майстерно випечені хлібини й численні різновиди сиру.
Анастасія гадала, що не голодна, але, побачивши такий банкет, навіть мертвий може спокуситися ожити для останньої трапези. Та вона все одно спершу вагалася й не починала куштувати, бо це було схоже на псування скульптури. Але решта женців, як хороші, так і погані, напали на їжу як піраньї, тож Анастасія теж піддалася і приєдналася.
— Це неофіційний обряд, який розпочався ще в старі часи, — розповіла жниця Кюрі, — коли всього тричі на рік навіть найбільш аскетичні та стримані женці без розкаяння піддавалися ненажерливості.
Марі привернула увагу Анастасії до різних груп женців і того, як вони скупчувалися у соціальні кліки. Ніде не було так добре видно роз’єднання, як тут, у ротонді. Женці нового ладу розпускали фактично відчутні флюїди — їхня пронизлива безсоромність помітно відрізнялася від більш приглушеної зарозумілості решти женців.
«Ми всі пихаті, — якось сказала Сітрі Марі. — Бо, зрештою, нас обрали тому, що ми найрозумніші й наймудріші. Найкраще, на що ми можемо сподіватися, це бути смиренними у своїй писі».
Оглядаючи натовп, Анастасія засмутилася, побачивши, як багато женців перешило свої мантії, щоб додати коштовне каміння — яке завдяки Ґоддардові, їхньому мученику, перетворилося на символ нового ладу. Коли Сітра вперше потрапила на конклав під час навчання, там було набагато більше незалежних женців, які не приєднувалися до жодної фракції, — але їх, здається, ставало дедалі менше, бо рівчачок на піску перетворювалася на ущелину, яка загрожувала проковтнути тих, хто не обрав сторону. Сітра з жахом дізналася, що високоповажний жнець Неру додав до своєї олов’яно-сірої мантії аметисти.
— Вольта був моїм учнем, — пояснив Неру. — Коли він перейшов на бік нового ладу, я сприйняв це як особисту образу… та коли він загинув у вогні в тоністському монастирі, я відчув, що маю заради нього стати неупередженим. Тепер мені подобається збирати, і це, як не дивно, не жахливо.
Анастасія занадто поважала праведного женця, щоб висловити свою думку, але Марі не збиралася мовчати.
— Я знаю, що ти турбувався про Вольту, — мовила жниця Кюрі, — але горе — це не виправдання аморальній поведінці.
Неру аж онімів, що й було на меті.
Вони їли поруч з женцями-однодумцями, і всі вони нарікали на напрямок, у якому рухається Цитадель женців.
— Ми не повинні були дозволити їм назватися «новим ладом», — сказав жнець Мандела. — В їхніх діях немає нічого нового. А обзивати «старою гвардією» тих з нас, хто продовжує дотримуватися чистоти засновників, просто принизливо. Ми маємо набагато перспективніше мислення, ніж ті, хто задовольняє свої первісні апетити.
— Нельсоне, ти не можеш говорити це, запихаючись фунтом креветок, — кепкував жнець Твен. І це розвеселило кількох інших, але Мандела не радів.
— Їжа на конклаві мала б компенсувати самозречене життя, — сказав Мандела. — А якщо є женці, які ні в чому собі не відмовляють, вона нічого не означає.
— Зміна — це добре, поки слугує для всезагального добра, — відреагувала жниця Кюрі, — але женці нового ладу ніякому добру не служать.
— Ми мусимо продовжувати боротися за праведну справу, — сказала жниця Меїр. — Ми маємо зберігати та прославляти переваги Цитаделі женців, дотримуватися найвищих етичних засад. Ми мусимо завжди збирати мудро й зі співчуттям, бо це і є центральним елементом нашого буття — і нам ніколи не варто сприймати відбирання життя як належне. Це тягар, а не задоволення. Це привілей, а не розвага.