Николай Трублаини – Шхуна «Колумб» (страница 20)
Знайда звернулась до Левка:
— Випустім Розбоя. Коли він натрапить на слід інспектора, то обов'язково піде по сліду і розшукає його.
Але де шукати слід Ковальчука? Хтось із соколинців пригадав, що інспектор подався каюком в напрямі до своєї хати. Люда і Знайда пізніше його не зустрічали. Треба було шукати злочинців на східній частині острова. Тиміш запевняв, що інспектор встиг лише перебратися через бухту й заховатися в гущавині, ближче до того краю острова.
Поділилися на кілька партій і рушили на розшуки. Треба було поспішати, бо місяць скоро мав зайти, а до світанку ще лишалося дні години. Левко, Марко, Знайда, Тиміш та троє червонофлотців пішли до Ковальчукової хати, щоб випустити Розбоя. Люду батько попросив залишитися з ним удома.
Місяць уже заходив, коли з Ковальчукового двору вийшли шукачі. Попереду йшла Знайда. Вона обмоталася мотузкою, кінцем якої прив'язала Розбоя. Пес спочатку гавкав і рвався, але замовк, коли вона наказала йому шукати хазяїна. Розбій нюхав землю і біг, куди його штовхала або тягнула Знайда.
Вони обходили бухту, сподіваючись десь біля берега швидше натрапити на слід Ковальчука, поспішали обійти бухту до заходу місяця, гадаючи знайти каюк.
Розрахунки шукачів виправдалися. Вони знайшли при березі човник у найдальшому східному закутку. Їм пощастило, бо за п'ять хвилин потому місяць зайшов і насунулась густа темрява. Правда, на небі ясно горіли зорі, але їхнього світла вистачало лише на те, щоб розгледіти поблизу силуети людей, які тепер тулилися ближче одне до одного.
Огляд каюка не дав нічого. Зате Розбій враз натрапив на слід Ковальчука і, гавкаючи, побіг уперед.
— Галасу на цілий острів, — сердився Левко на собаку.
Часом Розбій рвався вперед з такою силою, що Знайда насилу держалась на ногах. Іноді пес зупинявся, крутився на місці, але потім знову кидався вперед.
Вони зійшли на берег моря. В темряві ледве чутно набігала на пісок прибійна хвиля, десь далеко-далеко в морі світив вогник якогось пароплава. То, мабуть, був топовий огонь на високій щоглі, бо бортових вогнів не видно було.
Шукачі посувались обережно, бо диверсанти ж могли боронитися, а чим вони озброєні, ніхто не знав. Тільки зійшли на високий насип між морем та густими кущами, Розбій рвонувся вперед. Він спинився в тому місці, де лежали диверсанти, коли в морі стався вибух, постояв там і звернув, униз до кущів. Озброєні червонофлотці виступили вперед і пішли поруч Знайди. Коли Розбій зайшов у гущавину, довелося йти черідкою — один за одним. Висока трава холодила росою ноги вище колін. Колючки на кущах дряпали руки й обличчя. Десь у тій гущавині ховалися вороги.
Враз Розбій зупинився. Присів і, підвівши морду, жалібно завив. Люди стояли і слухали це виття. Собака вив довго, протяжно, наче оплакував якусь велику безповоротну втрату.
— Трясця б тобі на цілий рік! — вилаявся Левко.
Знайда штовхнула собаку вперед, але він підмовлявся йти.
— Хто тут? — крикнув один червоноармієць. — Виходь, а то стрілятимемо.
Ніхто не відповідав. Пес продовжував скавулити.
— Він на щось натрапив, — сказала Знайда, — треба посвітити.
Марко попросив сірники, обійшов Розбоя і почав світити. За два кроки від пса він розглядів під кущем чиїсь ноги.
— Тут хтось є! — скрикнув хлопець, випускаючи сірник.
Двоє червонофлотців з револьверами скочили туди, де стояв, нахилившись, Марко, і насторожено зупинились.
— Вилазь! Негайно вилазь! — наказав один червонофлотець.
Йому ніхто не відповів. Тоді Марко знов чиркнув сірник, нахилився й поліз під кущ. До нього приєднався червонофлотець. У кущі, обличчям до землі, лежав мертвий чоловік, його витягли й перевернули на спину. Знайда пізнала свого опікуна.
— Чим це його? — спитав хтось.
Тиміш придивився до шиї. На шиї інспектора він помітив сині сліди чиїхось пальців. Тиміш підвівся і сказав:
— Очевидно, його хазяї сплатили йому готівкою.
Всі хмуро посміхнулися. Розбій продовжував скавулити.
XXIV. ЗВІТ
Увечері, коли електрика залляла своїм світлом місто, повз сяючі вітрини ювелірів повільно йшов стрункий елегантний чоловік у літньому кремовому костюмі. Іноді він спинявся перед вітринами й уважно розглядав кришталеві вази, різні золоті й срібні прикраси, милувався разом з іншими глядачами штучними зразками уславлених діамантів, що могли б розповісти про численні злочини, вбивства, обмани, пограбування, пов'язані з їх історією. Жадібно вдивлявся він у розставлені на чорному бархаті сапфіри, ізумруди, олександрити. Все це промінилось, кров'яніло, виблискувало ніжними тонами.
Без двадцяти десять чоловік у кремовому костюмі звернув у вузенький провулок і, прискорюючи ходу, вийшов на іншу вулицю, без крамниць. Поминувши двох мовчазних поліцаїв на розі, високий у кремовому костюмі підійшов до великого будинку з трьома розкішними парадними під'їздами. Обійшов той будинок майже навколо і, зійшовши по сходах до дверей, натиснув дзвоник. Йому одчинив двері жандарм, перевірив перепустку і пропустив у будинок. Не звертаючи уваги на кількох вартових, високий пішов на третій поверх і зайшов до кімнати, де за бюро біля дверей у протилежної стіни сидів секретар.
— Здрастуйте, «номер 22»! — сказав секретар. — Зараз я доповім начальникові. — І він зник за дверима.
В три хвилини на одинадцяту секретар повернувся і, показуючи рукою на двері кабінету, промовив:
— Зайдіть.
За хвилину агент «номер 22» сидів у знайомому кабінеті перед своїм начальником. Як завжди, обличчя начальника приховувала тінь абажура. На столі лежав списаний папір. Агент впізнав свій звіт.
— Я докладно ознайомився з вашим звітом, — сухо промовив начальник. — Ви закінчуєте його так… — Начальник перевів очі на списані аркуші паперу і прочитав — «Звук вибуху в морі свідчив, що шхуна «Колумб» загинула, а разом з нею і професор Ананьєв, його портфель з паперами знаходився у мене. Основні завдання були виконані. Залишалося добратись до «Каймана». Місяць зайшов, у морі я побачив вогники «Каймана». В цей час зі сторони бухти почулося голосне гавкання. Завербований мною агент впізнав гавкання свого собаки. Можливо, що пес вів когось по наших. слідах. Я зрозумів, що мусив негайно вибиратися в море. Наша маленька байдарка була зручна тільки для одного плавця. З двома пасажирами вона значно зменшила б швидкість. Я мусив поспішати. Мій помічник спіткнувся і впав. Коли я нахилився над ним, він лежав непорушним. Я швидко перевірив його пульс і серце. Він був мертвий. Негайно однісши байдарку на берег, я відплив. Пропливши двісті-триста метрів, почув гавкання собаки й голоси людей, що, очевидно, шукали: нас. Через три години я був на палубі «Каймана». Єдина моя помилка — це цигарка з: трифенілометрином: куди вона поділася, я так і не розумію…»
— Я вірю вам, що це було так… — Начальник помовчав, потім відчинив шухляду і витяг відтіля портфель. — Власник цього портфеля, — продовжував він, — залишився живим. У радянській пресі його прізвище знову згадується.
«Номер 22» ледве помітно зблід.
— Папери з цього портфеля, — говорив начальник, — я передав спеціалістам. Ось їх висновки: документи дуже цікаві, в них є посилання на дуже важливе відкриття, але головного — нема. Очевидно, професор ховав його не в портфелі, а десь в іншому місці.
В кімнаті запанувала тиша.
ЧАСТИНА ДРУГА
І. ТРУП У БУХТІ
В світловій повені ранку згасали останні зорі. З-за морського обрію виринув червоний край сонця, і проміння побігло по воді й заграло самоцвітами в росяній траві на острові. Починався ранок жаркого серпневого дня.
Прокидалися острів і виселок. Вилітали птахи шукати здобич; синім струменем вився дим над комином крайньої рибальської хатини; починався рух на подвір'ях, і чулося бряжчання відер біля криниці.
На берег накочувався прибій, викидав далеко спінені язики хвиль, злизував усе, що траплялось йому на шляху, і відкочувався назад, оголюючи гладенький, рівний пляж. Вода одбігала від острова, стикалася з новою хвилею, здіймалася вгору і знову, шумуючи, кидалась на берег, щоб на мить спинитися і з шипінням одступати для нового навального нападу. У цій звированій воді, при самому березі, бовталася якась темна річ. Хвилі то підіймали її вгору, заливали, то підкочували до берега, щоб з першим зворотним рухом одкинути назад. Проте рух вперед переважав, і темна річ підпливала ближче й ближче, часом уже торкаючись кам'янистого прибережжя. Розмірено, одна за одною накочувались прибійні хвилі, шуруючи дрібне каміння й обточуючи його.
В цей час на берег зійшов хлопчик, тримаючи в руці змотаний шпагат з нанизаними на ньому гачками. Хлопчик був засмаглий, босий, у довгих чорних трусах і синій майці; з-під солом'яного бриля стирчав білявий чуб. Ідучи берегом, хлопчик позирав на схід і співав:
Це був восьмилітній Грицько Завірюха, син доглядача маяка на Лебединому острові. Літом Грицько жив не вдома, а в сестри Марії в рибальському висілку Соколиному. Сьогодні він устав дуже рано, щоб піти на берег і наловити бичків. Він знав одне місце, де ранками добре бралися на гачок великі бички. Гриць вважав себе справжнім рибалкою і сердився, що дорослі ніколи не брали його з собою в море. Найбільше претензій він мав до свого старшого брата Марка. Шхуна часто приходила в бухту Лебединого острова, і Грицько не раз просив Марка, щоб він поговорив із шкіпером і взяв його в море. Марко завжди відповідав одне й те саме: «Почекай». Грицько сердився, але брат щоразу привозив йому подарунки: з моря якусь чудну рибу, а з порту заводний автомобіль, пістолет, різні човники, і, діставши черговий подарунок, хлопець втихомирювався. От і зараз, ідучи рибалити, він думав про те, що йому привезе брат Марко. «Колумба» ждали в бухті днів через два.