Николай Трублаини – Оповідання про Далеку Північ (страница 34)
Поглядаючи на полярні карти, що висіли на стінах, ці люди пригадували місцевості, де їм доводилось літати минулих років. Але особливо уважно придивлялись до тих місць, де збирались літати наступного літа.
В теплій кімнаті було зручно сидіти в м'яких кріслах і милуватись крізь вікно, як сипкий сніг завірюшився над будинками й вулицями Москви.
Голова комісії, розповідаючи про плани, що їх мали здійснити ці відважні льотчики, між іншим, сказав:
— … серед тих польотів, які ми гадаємо провести, особливо відповідальним буде політ дирижабля до Північного полюса. Дирижабль має зняти з плавучої крижини трьох сміливих наших товаришів, які там зимують. Це дуже небезпечна зимівля, хоча…
Слова голови комісії були перервані. Двері до кабінету одчинилися з шаленою швидкістю, і на порозі з'явився блідий од хвилювання з аркушем паперу у високо піднятій руці радист «Комісії полярних експедицій».
— Товаришу голова, надзвичайно важлива радіограма.
Тривога промайнула на обличчях присутніх.
— Прошу, дайте! — сказав, підводячись з крісла, голова.
Радист простяг йому папір.
Через дві хвилини абсолютної тиші голова одвів очі від радіограми і, порушивши тишу, сказав:
— Ми одержали таке повідомлення:
«Станція «Північний полюс». Приблизно за десять миль од станції виявлено табір екіпажу «Рожевої чайки». Цей тралер загинув два роки тому під час урагану. Весь екіпаж урятувався, попавши на плавучі крижини. Всі люди живі, але більшість тяжко хворі. Їх знайдено, коли у них уже кінчався запас харчів. Табір уже одвідали мисливець Крига і якут Оротук. Троє моряків уже у нас на станції. Штурман Бойчук і чукча Темар, які виїхали аеросаньми на розвідку, мають скоро повернутись. Тоді почнемо перевозити моряків до себе.
Про всі події своєчасно повідомлятимемо.
Здивування відбилося на обличчях присутніх. Почались вигуки.
— Не може бути!
— Це містифікація!
— Відкіля там цей Велетень?
Голова комісії задумливо потер чоло і відповів на ті заперечливі вигуки:
— Ні, товариші, може бути. Ми вже одержували повідомлення з полярних станцій Нової Землі та Землі Франца-Йосифа про трьох хлопчаків, що на якомусь глісері мандрували на Північ. Мені вдалось вияснити, що це ті самі хлопці, які літом хотіли пробратись «зайцями» на дирижабль «Третя п'ятирічка». З них Володька Велетень — дійсно радист, чукча Темар — моторист і якут Оротук — мисливець.
— Але коли так, — промовив один з найдосвідченіших полярників, — то там дуже складне становище. Їм усім загрожує загибель.
— Чому ви так гадаєте? — спитали його.
— Це безперечно. Коли більшість знайдених моряків хворі, а хворі вони, очевидно, на цингу, то це вже велика небезпека. Там же нема лікаря, туди багато ліків не брали. А, по-друге, скільки мені відомо, запас харчів туди взяли на трьох чоловік на два роки. Зараз там більше двадцяти людей. Та ще й зголоднілих. Їм вистачить тих харчів місяців на два. А далі?
— Що ж ти пропонуєш? — спитали його.
— Коли б зараз не була полярна ніч, я запропонував би негайно відрядити туди повітряну експедицію. Але там же кілька місяців стоятиме темрява. А ще ніхто не літав в Арктиці в полярну ніч.
Всі задумались над словами старого полярника. Ніхто не міг нічого заперечити.
Аж ось тишу порушив голос льотчика Ковальського. що минулі роки літав на Північ, допомагаючи мисливцям полювати на тюленів.
— А я згоден летіти хоч зараз.
Тоді піднявся сивоусий голова комісії і сказав:
— Ніхто вночі не літав в Арктиці, і радянські повітроплавці полетять першими. Полетять, бо треба летіти на порятунок товаришів. Скажіть, будь ласка, хто згоден летіти?
Кілька секунд люди сиділи непорушно. Кожен наче зважував слова свого голови. І от, зваживши, всі підвели вгору руки на знак згоди летіти.
Голова погладив рукою вуса й промовив:
— Найближчими днями дирижабль «Третя п'ятирічка» мусить вилетіти на полюс. Капітаном дирижабля призначається льотчик Ковальський.
ДОДОМУ
Темрява полонила крижані простори. Місяць ховався за обрієм, а зірки — за хмарами. На кригу летів дрібнесенькою мукою сніжок. Ледве помітні подихи вітру неспроможні були розвіювати його.
В цій полярній пустині, над крижаним полем, тлів вогник.
Це світилося на станції «Північний полюс».
Навколо крижаної хатини тинялось кілька постатей. Вони наче чогось чекали.
В крижаній хатині біля радіоапарата сиділи штурман Бойчук і Володя Велетень. Їх оточувала, зберігаючи непорушність і мовчанку, група врятованих ними моряків.
Телеграфним ключем вистукував штурман риски і крапки радіограм. Скінчивши, прислухався, наче чекаючи відповіді. І справді, у відповідь чулось цокотіння. Десь здаля долітало сюди швидке цокотіння.
— Вони летять од Землі Франца-Йосифа, — сказав штурман, — уже сім годин. Через годину вони мусять бути тут. Темар, скажи, будь ласка, Кризі, що скоро час пускати ракети. Через двадцять хвилин. А ми подаватимемо радіосигнали, щоб з допомогою радіопеленгатора вони краще орієнтувалися.
Темар вийшов з хатини.
Через двадцять хвилин вгору знялась перша ракета.
На той час перестав падати сніг.
Це було напрочуд красиве видовище, фукнувши, помчала вгору вогняна стріла. І там, вибухнувши, полум'ям освітивши спокій торосистих просторів, закружляла і стала поволі падати, трохи пізніше розсипавшись півдюжиною зірок.
Люди, що стояли навколо хатини, вдивлялись у чорне провалля неба і вслухались у невимовну тишу Арктики. Їх очі чекали летючого світляка, а вуха — гудіння. Вони виглядали дирижабль «Третя п'ятирічка».
Через десять хвилин звилась нова ракета, і, коли вона згасла, Крига сказав Темарові й Оротукові, які стояли поруч нього:
— У мене залишилось вісім ракет.
— З дирижабля переказували по радіо, що вони везуть нам ракети, — зауважив Темар.
— Везуть! Але чи привезуть, коли в мене залишилось вісім!
— Треба розпалити вогнище, — порадив Оротук. Зібравши все, що могло горіти і що можна було спалити, хлопці розвели вогнище.
Кожні десять хвилин Крига випускав нову ракету, і коли у мисливця залишилась остання ракета, один з моряків помітив у темряві вогник, а Темар почув гуркіт мотора.
До них наближався дирижабль.
За кілька хвилин по тому мисливець випустив останню ракету.
І в світлі цієї ракети над станцією заблискотіла металева оболонка дирижабля та його гондоли.
Гуркіт моторів стих. Дирижабль поволі знижувався. І ось на крижину впав стальний якір і кілька канатів. Моряки під проводом штурмана Бойчука кинулись кріпити той якір за тороси і вчепилися за канати. Дирижабль зупинився, хоч малесенький вітрець і намагався однести його вбік.
З гондоли спустили мотузяну драбину — шторм-трап, і по ній почали спускатися двоє людей.
— Привіт зимівникам Північного полюса, морякам «Рожевої чайки» і трьом хлопцям — одважним мандрівникам, — загримів у рупор капітан дирижабля.
— Ура! Слава! — залунало на крижині.
— Швидше готуйтесь до посадки, — крикнув у рупор капітан.
Штурман Бойчук наказав здоровим морякам підіймати хворих на дирижабль.
Коли весь екіпаж «Рожевої чайки» опинився в гондолі, штурман звернувся до трьох хлопців:
— А тепер ваша черга, друзі мої. Ви побували на полюсі, ви зробили виняткову подорож. Завдяки вам врятовано моряків «Рожевої чайки». Але мотор ваших саней-човна вже спрацювався, і ви не зможете на них повернутись. Вам треба повертатись дирижаблем. Їдьте, вчіться і коли навчитесь, повертайтесь на роботу в Арктику.
Троє хлопців перезирнулись, і Володя відповів штурманові:
— Ми вже про це радились. Ми вирішили, що Темар вступає до морської школи, щоб стати штурманом. Оротук — до авіаційного інституту — він будуватиме літаки й дирижаблі, а я піду до університету на фізико-математичний факультет, щоб потім досліджувати Арктику.