Николай Трублаини – Оповідання про Далеку Північ (страница 16)
— Овайюак, — промовила Навалук, — це вона прилетіла з тим птахом над птахами, що зветься літак.
— Овайюак, — сказала Мамаюк, — чи до вподоби тобі це світло, що зветься електрика? Це горить вітер, що крутить надворі крила залізної вежі.
— Це друге сонце, — відповів Овайюак.
— На великому суходолі, — продовжувала Мамаюк, — скрізь багато цього другого сонця. Воно не лише світить, але й гріє і навіть працює.
— Розкажи, що ти бачила там? — попросив ескімос.
— Я бачила там байдарки — більші, ніж усі наші яранги разом. Я бачила там яранги, як найбільші горби нашого острова. Я чула, як люди розмовляють між собою на такій віддалі, що навіть не бачать один одного.
— То казка, — прошепотів хтось з кутка, і Овайюак побачив Ілавірніка.
— Мовчи, діду! — крикнув ескімос.
— Овайюак, — продовжувала Мамаюк, — я бачила, як лікують там хворих. Таких, що у нас на острові вбивають, там виліковують.
— Яка ти щаслива, що бачила те все. І я щасливий, що бачу тебе й чую твоє оповідання. А скажи, я і Навалук могли б туди поїхати?
— Анка вже обіцяла, що коли кінчиться полярна ніч, ви полетите туди. Навалук там зостанеться вчитись, а ти повернешся. Пізніше повернеться й вона, і ми разом працюватимемо на нашому острові.
— О дівчино моря, який я вдячний тобі! — промовив до Анки Овайюак.
— Овайюак, будь вдячний не мені, — відповіла дівчина, — а тим людям, що живуть на суходолі і звуться більшовиками.
— О горе! — застогнав у кутку Ілавірнік. — О біда!
— Чого пугикаєш, сово? — спитав Овайюак, встаючи з ліжка. — Ти кажеш, що то казка. А я переконуюсь, що все дійсність. А ти із своїми старими казками забирайся геть!
І, схопивши Ілавірніка за плечі, Овайюак виштовхнув його геть за двері.
БЕРЕГ НЕВІДОМОГО ОСТРОВА
НА ПІЩАНІЙ КОСІ
Це були матроси. Їх — двоє. Вони стояли на піщаній косі. Це низька і дуже широка коса. Вона наче відірвалася від великого берега острова і бігла далеко в море. Хто знає, де вона кінчалася? Матроси не бачили її кінця.
Один з цих людей високий, плечистий. Другий — маленький, худорлявий. Високого звали Данило Бук. Низенького — Арсенько Гілка.
Ранком того дня їхній пароплав несподівано натрапив на нікому не відомий острів. Це було на Далекій Півночі, в морі, що зветься Карським. Щоб обізнатися з берегом цього невідомого острова, з пароплава спустили шлюпку. Дванадцятеро людей з'їхали на берег. Серед них були Данило і Арсенько.
На березі моряки поділилися на партії й розійшлися по острову. Умовилися за чотири години повернутися до шлюпки. Наші двоє матросів, ідучи берегом, забачили довгу піщану косу. Вирішили зійти на ту косу і дослідити її.
На чималій віддалі від берега застаємо ми їх.
Саме в цей момент сонце сховалося за хмари. Рвучкий вітер подував з моря. Дужчий став шум прибою. В морі замиготіли білі верхи високих запінених хвиль.
— Починається шторм! — закричав Арсенько.
Данило зблід. Він був трішки боягуз. Витягнув голову і Оглянувся навколо. Зблід ще більше і, простягти руку проти вітру, крикнув:
— Диви!
НАСТУП ХВИЛЬ
Море заливало косу. Хвилі, наче змагаючись, забігали все далі й далі, перекочуючись через піщаний насип. Дужчав вітер, збільшувалося хвилювання, і ширився наступ води з моря. Коса була дуже широка, але низька, і хвилі скоро мусили затопити її. Матроси стурбовано глянули один на одного. Їм загрожувала велика небезпека. Коли вони не встигнуть добігти до острова, поки вода не заллє коси, то загинуть.
— Бігцем! — скомандував Арсенько.
— Швидше! Швидше! — загукав Данило.
Обидва кинулись бігти навпростець до високого берега острова.
Бігти піщаним грунтом було незручно. Часом пісок перерізувало плямисте болото і чималі калюжі.
Бігли, напружуючи всі сили. Змагалися з вітром, що гнав воду на косу.
А море, грізне, насуплене, підіймало воду. Тоненькі струмки забігали все далі на берег. Несподівано ці струмки широко розливались і заливали прибережні піски.
Чимало ще залишалось до берега. Данило спитав Арсенька:
— Скільки кроків ще бігти?
— Мабуть, тисяч зо дві, — була відповідь.
І саме в цей момент перший струмок морської води прокотився їм на шляху. За кілька хвилин вони примушені були йти водою. Піщана коса була залита. Матроси йшли по мілкому. Вода ледве сягала по кісточки. Але не скрізь було так мілко. Траплялись ями, де доводилось брести по коліна й глибше. А вода тим часом усе прибувала. Данило, який біг попереду, несподівано зупинився. Власне, він не біг, а поволі йшов, бо водою бігти було неможливо. Матрос зупинився, бо вода була вище колін, і далі з кожним сантиметром вперед глибина більшала. Він обернувся і з відчаєм глянув на Арсенька.
НЕСПОДІВАНИЙ ПРОВІДНИК
Здавалося, виходу не було. Вони не дійдуть до острова. Хвилями їх заллє. Важко було йти глибокою водою. До того ж ураганний вітер, що задував збоку, збивав їх на другий бік коси — ближче до морських глибин.
Арсенько перекинув гвинтівку з одного плеча на друге.
«Що робити?» — прочитав він у Даниловому погляді. Становище ставало дедалі безвихідніше.
Кроків за сто від них з води показалася голова полярного лиса. Його теж захопила на косі повідь. Він теж зайшов далеко на косу, полюючи на чайок та гагар. Лис поспішав, утікаючи від потопу. Надзвичайно швидкий звір був позбавлений можливості швидко стрибати. Там, де він стояв, вода доходила йому майже до спини. Але він зупинився лише на секунду і рушив далі.
— Данило, не відставаймо від лиса! — закричав Арсенько до товариша.
Данило його зрозумів.
Тепер їм треба триматися цього невеликого звіра.
Там, де пройде лис, там пройдуть і вони. Обидва сміливо попростували за лисом. Ішли швидко, скільки дозволяла вода. їх провідник не йшов навпростець. Йому доводилося робити чимало викрутасів, вишукуючи для себе мілизну. Але лис посувався швидше і чимало випереджав матросів. Люди, намагаючись триматися тих викрутасів, часом збивалися й глибоко провалювались. Та високий берег ближчав.
В одному місці з води чорнів високий уламок дерев'яного стовбура, що його колись викинуло сюди море. Лис повернув до того стовбура.
Тим часом вода прибувала безупинно. Часом лисові доводилося спливати і плисти. Та з нього був поганий плавець. Він крутився, кидався на всі боки і відшукував мілизну.
Нарешті він добрався до дерев'яного стовбура і хутенько видрався на нього.
Матроси були кроків за двісті від берега. На косі вже хвилювалося море. Все частіш хвилі доплигували людям до пояса.
ПАРОПЛАВА НЕМА
Зовсім близько було до берега, коли Арсенько провалився в яму аж до підборіддя. Данило, стоячи по пояс у воді, простягнув йому рушницю. Схопившись руками за ствол, матрос виліз із ями.
— Чи не доведеться нам плисти? — спитав він.
Та плисти не довелося. Ще кілька кроків, і грунт пішов угору. Стало мілішати. За якихось десять хвилин вони були на острові. Роззулися й виливали з чобіт воду. Викручували білизну.
Обидва відчували холод. Сильний вітер пронизував крізь мокрий одяг.
Треба було поспішати на пароплав. Вони вийшли на високий горб. Відсіля відкривався величний краєвид розбурханого моря. Шалений шторм хвилював морські води до самого обрію. Спінені вали, завдовжки з півкілометра, заввишки як пароплав, котилися перед ними.
Це схвильоване море було пустельне. Ба, ні! Вдалині між хвилями чорніла труба і випиналися вгору, наче дві дротинки, щогли пароплава.
Що за пароплав? Відкіля?
— А де наш «Сміливий звіробій»? — спитав Данило. Так звався їхній пароплав.
Вони дивилися в той бік, де під берегом мав бути їхній пароплав.
Але там на хвилях жодної згадки не залишилось про нього.
— Наш? — перепитав Арсенько. — Наш «Сміливий звіробій» онде!