реклама
Бургер менюБургер меню

Николай Трублаини – Оповідання про Далеку Північ (страница 11)

18

Тико ліг на нарти. Він поклався на собак. Хто знає, куди вони його завезуть. Може, зайдуть далеко в тундру, і тоді довго доведеться шукати домівки, а може, вийдуть на закрижаніле море. Вітер зламає кригу і понесе Тико в незнану далечінь. А може, довго кружлятимуть на одному місці, поки не пристануть… Тоді ляжуть у сніг і лежатимуть нерухомо, і вітер заноситиме їх снігом. Так можна й замерзнути.

Сніг танув на обличчі. Обмерзали брови. Собаки йшли і йшли.

Тико дрімав, лежачи на нартах.

Під ним лежали мертві лисиці, м'яким хутром гріючи йому руки.

Вітер не вщухав ані на хвилину. Собаки йшли поволі. Нарешті, стали.

— Що таке?

Тико зліз із нарт.

Кілька собак лягло в сніг. Волохан радо скавучав.

Нарти стояли перед якоюсь стіною. Тико глянув уважніше. Це була їхня хата.

Його зустріла старенька мати — Панай.

Він був вдома. Він грівся біля вогню, і мати давала йому їсти.

Але Умк того дня не повернувся додому з Кам'яного горба.

Тривожна думка непокоїла Тико i Панай.

— Де ж він? І що з ним?

УМКОВА РУКАВИЦЯ

Другу добу лютує хуртовина. Як і раніше, з моря дме ураганний вітер. Собаки поховались у сніг. Другу добу не знають спокою стурбовані відсутністю Умка його мати і брат.

Може, вітер ще багато днів местиме снігом по тундрі? Може, Умк заблудився? Може, з ним сталося яке нещастя? Непокоїться мати. Неспокійний і Тико. Під таку хуртовину він не знає, куди їхати шукати брата. Проте він часто виходить з хати, дивиться, чи не під'їздить Умк. Оббіжить кругом хати і повернеться назад. Обличчя в нього червоне, пашить вогнем: так насічуть його вітер і сніг.

Навідується Тико й до своїх собак. Кине їм по шматку м'яса або сухої риби, щоб їли й не дуже мерзли. Найближче до порога лежить його друг Волохан. Неспокій Тико передається Волоханові.

— Немає Умка, моя собачко, — скаржиться Тико своєму чотириногому другові.

Тихо скавулить Волохан.

Якось вийшов Тико з хати. Дивиться — немає Волохана. Гукнув — ніхто не озивається. Волохан десь зник. Обійшов Тико навколо хати. Ніде немає Волохана. Скликав усіх собак. Повилазили вони з-під снігу. Є всі, крім їхнього водія.

Минув деякий час. Чує Панай: хтось торсає двері.

«Може, Умк?» — подумала вона і кинулась з хати. Відчиняє двері: на порозі Волохан, в зубах щось держить. Придивився Тико, а то Умкова рукавиця.

— Волохан знайшов Умка.

Ще більше занепокоїлась Панай.

Вирішила вона разом із Тико розшукувати Умка.

— Коли один раз Волохан зміг, незважаючи на пургу, пройти до нього й повернутись, то і вдруге зробить це. Він проведе нас, — сказав Тико.

ВОЛОХАН ВЕДЕ

Панай розвела великий вогонь.

— Щоб чути було дим Волоханові, — сказала вона синові. — Йому легше буде повертатись назад…

Тико запріг у нарти собак.

Поїхали. Незважаючи на хуртовину, собаки йшли швидко, їх тягнув за собою Волохан.

Ні Тико, ні Панай у сніговій хуртовині нічого не бачили.

Може, годину, а може, й більше йшли собаки. Та ось нарти виповзли на якийсь горб. Волохан пішов дуже обережно. Потім він загарчав на інших собак, і вони теж пішли обережніше.

Тико догадався, що вони в'їхали на Кам'яні горби.

Нарешті Волохан зупинився.

Зійшовши з нарт, Тнко і Панай за кілька кроків від себе побачили глибоке провалля між скелями. Волохан дивився в глибину ущелини й тихо скавучав.

— Тут має бути Умк! — радісно загукав Тико. З провалля долетів якийсь кволий голос.

То обізвався Умк. Він сюди провалився з своїми собаками й нартами. І хоч провалля було не таке вже й глибоке, але вилізти звідти він не міг, бо стіни ущелени були слизькі і стрімкі.

Тико спустив у провалля кінець мотузка, якого прихопив з собою. Тим кінцем Умк обв'язав свої нарти, а другий кінець Тико прив'язав до своїх нарт. Потім Тико гукнув на собак і став їм допомагати витягати Умкові нарти. Витягли нарти. Потім витягли одну за одною Умкових собак. Нарешті, витягли й самого Умка.

— Як же ти потрапив туди? — спитав Тико.

— Як почалась пурга, мене з нартами й собаками несподівано кинув туди вітер. Багато часу минуло, аж поки я побачив над собою голову якоїсь звірини. Спочатку я думав, що то ведмідь, аж виявилось, що то Волохан. Упізнавши, я кинув йому рукавицю.

Нарти побігли по тундрі. Троє людей повертались додому. Крізь хуртовину їх вів Волохан.

1933

МАЛИЙ ПОСЛАНЕЦЬ

СЕСТРИ ТАЙО

У хлопчика Тайо була маленька сестричка. Хлопцеві вона дуже подобалася. Таке маленьке дівчатко-крихітка. Тайо мав і старшу сестру. То велика сестра, їй аж чотирнадцять років. Звалась вона Анка. Тайо ж було лише вісім років.

Тайо та Анка — чукчі. Вони жили у великому наметі, який називають ярангою.

Мати лежала хвора. Батько вчора вийшов на полювання і досі не повертався. Він міг затриматись на два-три дні.

Діти лишались самі.

Ранком Анка дала братові смаженої тюленячої печінки. Тайо поїв і спитав сестру:

— Ти до школи сьогодні підеш?

— Ні, — відповіла Анка, — не піду, бо мати хвора. Треба доглядати її та нашу маленьку сестричку.

Від їхньої яранги до школи — чотири кілометри. Хоч це й далеко, але Тайо часто проводив сестру, коли вона йшла в школу.

Сьогодні Тайо помагав сестрі гріти воду, готувати їжу та бавив маленьку сестричку.

НЕПРОХАНІ ГОСТІ

Вечоріло. Хворій матері гіршало. Очі в неї почервоніли, голова й руки стали дуже гарячі. Хвора ледве чутно шепотіла. Та ось і зовсім перестала відповідати на запитання Анки.

— Ой, — стискаючи собі пальці, сказала дівчинка, — мати знепритомніла. Вона умре.

Очі Анки набрякли сльозами. Прозора слізка скотилась по щоці. Але дівчинка швиденько витерла сльози. Вона не хотіла показати Тайо, що плаче. Боялась злякати його.

На цей час до яранги зайшло троє людей. Двоє з них були сусід Багай та сусідка Ерпин. Третій — низенький дідок, його Тайо не знав, зате того старого пізнала Анка. То був головний шаман[2] на їхньому березі. Той шаман брехав чукчам, ніби він все може робити і все знає. Він запевняв, що коли йому заплатять, то він вилікує всякого хворого. Стверджував, ніби знає такі слова, які допомагають щасливому полюванню. Це був безсовісний брехун, що любив добре попоїсти і не любив працювати.

— Ми довідались, що ваша мати хвора, — звернулась до дітей Ерпин.

— І я покликав найстаршого шамана. Він вилікує її, — так сказав Багай.

— Не треба шамана! — крикнула Анка. — Він не вміє лікувати. Я побіжу до школи. Там є лікар… Покличу його.

НАПАД

— Не можна кликати лікаря! — захвилювався шаман. Він знав, що лікар прожене його геть звідсіля.