Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 16)

Чи­та­чі цих статей на­вряд чи й задумаю­ться, що лю­ди по той бік кордону на­справді та­кі самі, як і вони: із дво­ма руками, но­га­ми і, пере­ва­ж­но, з дво­ма очи­ма; і жи­т­тя їхнє, хоч, мо­же, не та­ке замо­ж­не й без­пе­чне, про­те зага­лом мало чим від­рі­зня­є­ться від будь-яко­го іншо­го: вони так само ви­ро­щу­ють ді­тей, на­вча­ють сту­дентів, пи­шуть ві­рші, ставлять опери, бу­дують лі­та­ки і не мають найменшо­го намі­ру прони­кати до запові­т­ної ше­нгенської зони стабільності й добробуту — хоч ле­га­льно, хоч нелегально. Чи­та­чі цих статей неабияк, ли­бонь, зди­вувались би, ко­ли б довід­али­ся, що ті­льки 14% украї­нців мають закордон­ні паспорти для від­повід­них подоро­жей, і що серед усіх інших мі­грантів у запові­т­ному Євросою­зі украї­нці не становлять навіть пів від­со­тка.

Дискурси­вні му­ри мо­жуть бу­ти ку­ди не­без­пе­чні­ші від реальних, бо ж спору­джу­ю­ться зі слів у лю­дських го­ло­вах, і за якийсь час блоки стерео­ти­пів стають мі­ц­ні­ши­ми від бетон­них.

4.

Кі­льканад­цять років то­му на одній із конфе­ренцій я мав необа­чність окресли­ти деякі украї­нські про­бле­ми як постко­ло­ніальні. Й одразу ж отри­мав нале­ж­ну від­січ від афри­канських уча­сни­ків. «Що ти тя­миш у ко­ло­ніалі­змі?!.. — напались на мене вони. — Ти ж білий!..»

Тоді мені цей аргумент ви­давався де­що ди­вним. Адже зовсім не конче бу­ти без­до­мним, що­би ро­зумі­ти бі­дність, і не конче бу­ти жі­нкою, щоб си­мпати­зувати фе­міністкам. Ли­ше згодом я зрозумів — ко­ли за­уважив, що мілі­ці­я­нти затри­му­ють чорних на вули­цях Киє­ва набага­то ча­сті­ше, ніж білих; що в усіх європейських ае­ропортах, вклю­чно з на­ши­ми, їхні доку­менти пере­ві­ря­ють набага­то ретельні­ше; або що більшість на­ших масмедіа ні­ко­ли не забу­ває за­значи­ти на­ціональність зло­чи­нця, як­що це грузин, сене­га­лець чи ци­ган, зате ні­ко­ли не зга­дує на­ціональності, як­що йдеться про украї­нця, єврея чи росі­я­ни­на. Я почав ро­зумі­ти, що справедли­вість, рі­вність, свобода та інші уні­версальні цін­ності на­справді не та­кі вже й уні­версальні, і що чорна шкіра мо­же бу­ти та­кою ж і навіть більшою про­бле­мою в Киє­ві, ніж украї­нська мова де-не­будь у Доне­цьку чи Севастополі.

Серед усіх цих постко­ло­ніальних про­блем варто зга­дати одну, не найгі­ршу, але не­приє­мну і по-своє­му си­мпто­мати­чну: невро­ти­чне прагне­н­ня всіх східноє­вропейців по­збути­ся своєї східноє­вропейської іденти­чності, мов якоїсь хвороби, і вига­дува­н­ня нато­мість пре­стиж­ні­ших іденти­чностей — норди­чної, центральної, у крайньо­му разі — центрально-східної. Я їх ро­зумію, бо й сам почу­ваю поді­бне прагне­н­ня. Східна Європа як дискурси­вна кон­струкція роз­та­шо­вана надто близько до чорної ді­ри, званої «Євразією», з червоним велетом (чи, мо­же, карли­ком) у її глиби­нах. Ко­жен, при­родно, бої­ться бу­ти засмокта­ним у цей про­стір, проковт­ну­тим і роз­чи­неним. Не­приє­мне тут не так прагне­н­ня східноє­вропейців політи­чно ди­станці­ю­вати­ся від «Євразії», її корумпованих ін­ститу­цій та авторита­рних практик, як енергійне дискурси­вне іншу­ва­н­ня «сходу», йо­го есенці­алі­за­ція та гомо­геніза­ція, ха­ракте­рні для кла­си­чно­го ко­ло­ніалі­зму. «Нові європейці» явно не прагнуть зни­щи­ти давні му­ри, рад­ше — пере­су­ну­ти їх далі на схід.

Поля­ки, з цьо­го по­гляду, — чи не остан­ній народ у Європі (мо­ж­ли­во, ще з ча­сти­ною балтійців та сканди­навів), ко­трий ставить цін­ності понад інтереси і трактує всере­йоз та­кі давні й напів­забу­ті в «старому» Євросою­зі те­рміни, як права лю­ди­ни, громадя­нські свободи, со­лі­дарність, і ко­трий наївно вва­жає, що му­ри справді слід зруйну­вати, а не пере­сувати далі на схід. Я вдя­чний їм бага­то за що, але особли­во — за цю старомодну річ, яку вони вина­йшли і якої вперто не ба­жа­ють зрі­кати­ся, — со­лі­дарність.

Понад чверть сто­лі­т­тя то­му один із їхніх блиску­чих поетів та есе­їстів Адам За­ґа­є­вський ри­тори­чно запи­тував із пону­рих глибин без­просві­т­но­го військово­го стану:

«Що трапи­ться одно­го дня — одно­го чу­дово­го дня, — ко­ли Польща здобу­де наре­шті політи­чну свободу? Невже та ди­вови­ж­на ду­ховна напруга, яка ха­ракте­ри­зує сьо­годні польську доволі чи­слен­ну демократи­чну елі­ту, раптово зни­к­не? Невже костьо­ли споро­ж­ніють? Невже пое­зія зроби­ться усьо­го лиш предметом для зну­джених фа­хі­вців, як це має­мо у ща­сли­вих захі­дних краї­нах? Невже кі­но стане лиш га­луз­зю роз­ва­жа­льної індустрії? Невже всі ті ре­чі, які вини­кли в Польщі як реакція на за­грозу то­та­лі­та­ри­зму, — ре­чі, вря­товані від по­топу, захи­ще­ні від де­струкції, під­несені над не­без­пекою, немов над ви­соким му­ром, — при­пи­нять своє існува­н­ня в той самий день, ко­ли та не­без­пека зни­к­не?»

Він не зга­дав сло­ва со­лі­дарність, а про­те воно від­чу­ває­ться у йо­го сло­вах, у само­му їхньо­му па­фосі — понад му­рами, понад кордонами та загоро­жа­ми. Хоча, мо­же, мені ли­ше так здає­ться — як це ча­сто бу­ває з ре­ча­ми, яких нам дедалі ду­ж­че не ви­стачає.

2009

Актуальність Міло­ша

Серед май­же пів цент­не­ра кни­жок, які я привіз навесні 1990-го зі своєї першої у жит­ті поїзд­ки до Аме­ри­ки, був зокрема й ошат­ний том есе­їсти­ки Чесла­ва Міло­ша, ви­даний 1985 року нью-йоркською «Су­ча­сністю» у пере­кла­ді Бог­дана Струмінсько­го. Я чув про цю кни­жку й рані­ше: її зга­дували в одному ря­ду із ро­манами Джорджа Орвела та Артура Ке­стле­ра — як блиску­чий аналіз ро­зумово­го поневоле­н­ня, яке чи­нить комуністи­чна ідео­ло­гія та від­повід­на ре­преси­вна си­стема.

Кни­жка бу­ла справді чу­довою — ле­г­кий, елегант­ний стиль, до­те­п­ні мета­фори, а го­ло­вне — ви­тонче­ний аналіз, опертий на конкрет­ному особи­сто­му досвіді та спо­стереже­н­нях за до­ля­ми знайо­мих і друзів у то­та­лі­та­рному «пла­ви­льному казані». Я від­разу від­чув, що твір тре­ба якомо­га ху­тчіш опублі­ку­вати в Украї­ні. То був час горба­човської «пере­стройки», ко­ли в рамках офі­ційної політи­ки «гласності» та «демократи­за­ції» ледь не що­дня з’явля­ли­ся якісь нові, раніш заборонені твори й пору­шу­вались актуальні, та­бу­йовані досі про­бле­ми. Що­дня, мо­ж­на сказати, про­стір свободи роз­ши­рю­вався, але й дедалі запеклі­шим був спро­тив старої си­стеми, го­тової вжи­ти найбрута­льні­ших заходів, аж до встановле­н­ня ди­кта­тури, для збе­ре­же­н­ня то­та­лі­та­рної комуністи­чної імперії.

Ко­жен день був, у певному сенсі, дару­нком до­лі, бо ж по­стійно чи­га­ла не­без­пека, що на­ступ­но­го ранку ми проки­немося в іншій краї­ні — з військовим станом, та­нками на вули­цях та кри­вави­ми побої­ща­ми на міських май­данах — як 1989 року в Пекі­ні на пло­щі Тя­ньа­нь­мень. До певної мі­ри ця інтуї­ція бу­ла слу­шною, бо ж у серп­ні 1991-го при­близно так і стало­ся, — от ті­льки си­стема бу­ла вже занадто при­гнилою на той час, аби її будь-чим поря­тувати. Ми це на­че­б­то й від­чу­вали, про­те жодної певності ні­хто мати не міг, тож слід бу­ло по­спішати — ви­дати все, що мо­ж­на, і так само все, що мо­ж­на, при­дбати й перед­пла­ти­ти, аби по­тім, у моро­ці ново­го маразмати­чно­го ре­жи­му, пере­чи­тувати по­тайки всі ці скарби в очі­ку­ван­ні нової від­ли­ги.

Я пра­цю­вав тоді у жу­рналі «Всесвіт», де без особли­вих тру­дно­щів вдало­ся пере­конати го­ло­вно­го редактора опублі­ку­вати «Поневоле­ний ро­зум» роз­діл за роз­ділом, від першо­го до дев’ято­го, скоро­ти­вши ли­ше, з огляду на жу­рнальний обсяг, чо­ти­ри нари­си, при­свя­че­ні конкрет­ним польським пи­сьмен­ни­кам, які по­тре­бу­вали б для украї­нсько­го чи­та­ча занадто роз­ло­го­го коментува­н­ня. Роз­поча­ти ту пу­блі­ка­цію, однак, довело­ся з кі­нця і то значно рані­ше, як пла­ну­вало­ся. У сі­чні 1991-го совє­тська вояч­чи­на напала на без­збройних захи­сни­ків ли­товсько­го парла­менту і вільню­сько­го теле­центру. Кі­льканад­цять лю­дей заги­ну­ло, деся­тки по­трапи­ли до лі­карень. За­гроза військової ди­кта­тури замая­чі­ла на повен зріст.

Я за­пропону­вав го­ло­вному редакторові роз­поча­ти пу­блі­ка­цію «Поневоле­но­го ро­зуму» не­гайно, з остан­ньо­го роз­ділу «Балтійці», при­свя­че­но­го трьом маленьким народам, яких совета оку­пу­вали 1940 року і під­дали що­найбрута­льні­шим то­та­лі­та­рним ре­пресі­ям. У коро­ткому редакційному врі­зі я поясню­вав при­чи­ну та­ко­го на­шо­го рі­ше­н­ня, під­креслю­ю­чи, що цим ми заявля­є­мо про свою со­лі­дарність із ли­товця­ми та їхньою боро­ть­бою за незале­ж­ність. Редактор — лю­ди­на, сказати б, доволі обереж­на (як син роз­стріля­но­го у 30-ті роки пи­сьмен­ни­ка він мав на це, воче­видь, певні під­стави) — несподі­вано по­годи­вся. А далі — ми навіть не встигли закі­нчи­ти пу­блі­ка­ції «Поневоле­но­го ро­зуму», як Совє­тський Союз роз­вали­вся, Комуністи­чну партію роз­пу­сти­ли і Міло­ше­ві пораху­нки із комунізмом, здавало­ся, назавжди втрати­ли актуальне значе­н­ня.

Над прова­л­ля­ми

Сьо­годні від то­го ро­же­во­го оптимізму нас від­діляє два деся­ти­лі­т­тя, а від ча­сів напи­са­н­ня кни­жки — ці­лих шість. «Поневоле­ний ро­зум» у чо­мусь справді втратив свою актуальність, але в чо­мусь набув її — нової й ці­лком несподі­ваної.