Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 15)

Польські ре­чі, хоча й не бу­ли та­ки­ми модня­чи­ми, як французькі, чи якісни­ми, як німе­цькі, про­те мали над ни­ми всі­ма одну пере­вагу — бу­ли більш-менш до­ступ­ни­ми. І водночас вони бу­ли все-та­ки «з-за кордону», дарма що той «закордон» — принаймні ти­м­ча­сово — не був «справж­нім». Навіть при­боркана, оку­пована і совє­ти­зована Польща все одно зали­шала­ся іншою краї­ною. Іншою — в усіх значе­н­нях цьо­го сло­ва. Ле­гендарна «ку­рі­ца» із совє­тської при­казки, хоч спу­та­на та одо­ма­шнена, все одно бу­ла пта­хом. І ми всі від­чу­вали, що за най­ближ­чої нагоди — щойно пу­та осла­бнуть, а сторо­жа десь за­дрімає — ця пта­ха поле­тить собі геть — до Європи, до якої вона завше й нале­жа­ла.

І так воно стало­ся.

3.

Усе від­бу­ло­ся так поволі і по­ступово, що ва­жко сказати — ко­ли саме. Остан­ньою точ­кою цьо­го про­цесу, без­умовно, був рік 2004, ко­ли нова стіна — на­звімо її оксами­т­ною, паперовою чи просто візовою — зросла на польсько-украї­нському кордоні. Першо­го травня то­го року Польща вступи­ла до Євросою­зу, а заразом і до ше­нгенської зони — «зони стабільності та добробуту», як її де­що помпе­зно, але зага­лом слу­шно окреслює євросою­зівська ново-мова. З іронії до­лі це сталось у так званий «день між­народної со­лі­дарності тру­дя­щих». Ме­жі стабільності та добробуту збі­га­ли­ся те­пер із ме­жа­ми со­лі­дарності чи, принаймні, то­го, що від неї зали­ши­ло­ся. Украї­на опи­ни­ла­ся поза му­ром, без особли­вих надій ко­ли-не­будь за ньо­го по­трапи­ти.

Роз­ча­рува­н­ня пере­ро­стає в роз­дратува­н­ня, роз­дратува­н­ня — у роз­пач, роз­пач — в апатію. Одні звину­ва­чу­ють Захід — за неві­гластво, пи­ху, парохіалізм, егоїзм, боя­гу­зли­вість, ли­цемі­рство, по­двійні стандарти й не­ба­жа­н­ня трактувати Украї­ну бодай нарі­вні з інши­ми пост­комуністи­чни­ми невдахами, зокрема з Балкан. Інші ла­ють Росію — за під­ступ­ність та агреси­вність, за украї­но­фобію, за пато­ло­гі­чне не­прийня­т­тя украї­нської незале­ж­ності й намага­н­ня її пі­ді­рвати й ском­прометувати на рі­зні ла­ди. І наре­шті ще інші, не найчи­слен­ні­ші, але най­прони­кли­ві­ші, кри­ти­ку­ють самих се­бе — за брак єд­ності, со­лі­дарності, політи­чної ку­льтури, вмі­н­ня обрати собі компетент­ну й від­повід­альну владу, брак волі і хи­сту ре­форму­вати краї­ну.

Мій добрий прия­тель, ві­до­мий історик, стверджує, що поля­ки поча­ли свою «європейську інте­гра­цію» ще задов­го до то­го, як «Со­лі­дарність» виграла 1989 року парла­ментські ви­бори і сформу­вала проє­вропейський уряд. Її поча­тками бу­ли анти­царські пов­ста­н­ня 1830-1831 та 1863-1864 років, анти­на­ци­стське пов­ста­н­ня 1944-го, анти­комуністи­чні пов­ста­н­ня 1956, 1970 й 1980-1981 років. Власне, додає іроні­чно прия­тель, їхню інте­гра­цію до Європи мо­ж­на вивести ще з середньовіч­чя, ко­ли вони обрали собі захі­дний, а не східний рі­зновид хри­стия­нства.

Я знаю йо­го улюблену теорію «зале­ж­ності від шля­ху»: точ­ка, до якої при­бу­деш, зале­жить від точ­ки, з якої ти ви­йшов. За допомо­гою ці­єї теорії мо­ж­на бага­то що поясни­ти — мо­же, аж надто бага­то. За її допомо­гою мо­ж­на ви­правдати некомпетент­ність і непо­тизм, і навіть брута­льність деспо­тів, трактую­чи це як «місцеву тради­цію», і так само мо­ж­на роз­гріши­ти населе­н­ня за паси­вність і корумпованість, ро­зумові й фізи­чні лі­но­щі, брак ци­вільності й від­повід­альності, поси­ла­ю­чись на «ва­жкий спадок ми­ну­ло­го». Ми­ну­ле справді ви­значає майбу­т­нє — проста й зру­чна істи­на для ко­ж­но­го, хто, сти­каю­чись із про­бле­мою, шу­кає не ви­рі­ше­н­ня, а ви­прав­да­н­ня.

Мій прия­тель, однак, не по­годжу­є­ться. «Ця теорія, — ка­же він, — аж ніяк не дете­рміністська. Ми­ну­ле, як і лю­дські гени, ви­значає бага­то чо­го, але далеко не все. Воно ли­ше встановлює певні ме­жі, рамки — кори­дор мо­ж­ли­востей. Він, за­звичай, досить ши­рокий. І ти мо­жеш сповна йо­го ви­кори­стати, водночас роз­ши­рю­ю­чи йо­го, — як це трапи­ло­ся, на­при­клад, п’ять років то­му під час Помаранче­вої револю­ції. А мо­жеш і навпаки — фа­та­льно йо­го звузи­ти, навіть змарну­вати, — як це й трапи­ло­ся опісля».

Мені жаль, що я не історик і не мо­жу обсервувати усе довко­ла з та­кою філо­со­фською не­зворушністю, sub specie aeterni-tatis — з по­гляду ві­чності. Хоч я й знаю, що років за сто все довко­ла бу­де га­разд, а за ти­ся­чу — навпаки, тоб­то — від усі­єї на­шої зах­лан­ної ци­вілі­за­ції не зали­ши­ться ані слі­ду, про­те ані перше зна­н­ня, ані друге чо­мусь не дає мені спокою. Мене й далі ці­кавить, чо­му це одні народи, як-от поля­ки, здат­ні тут і те­пер сповна ви­кори­стати свій кори­дор мо­ж­ли­востей, а інші, як-от, украї­нці, приму­дряю­ться змарну­вати й те, що, здавало­ся б, змарну­вати вже немо­ж­ли­во. Чо­му одні на­ції з комуністи­чно­го блоку стали справж­нім «закордоном», а інші так і зали­ши­ли­ся «ближ­нім». Майстри геополіти­чної ново­мови іноді ще нази­вають це сферою російських «привіле­йованих інтересів».

Я маю певні про­бле­ми з ци­ми ев­фе­місти­чни­ми те­рмінами. Ко­ли я чую в ха­х­ла­цьких масмедіях, що Ки­рги­з­стан та Узбеки­стан — це «близьке зарубіж­жя», а Угорщи­на й Польща — «далеке», то ро­зумію, що політи­ка де­формує про­стір, а заразом і го­ло­ви лю­дей, які в ньо­му пере­бу­вають. Політи­ка ви­клю­чає мене з Європи, ти­м­ча­сом як гео­графія зали­шає мене поза Азією. І я опи­ня­юсь у якомусь туман­ному, мі­фі­чному і місти­чному просторі, званому в тій же та­ки ново­мові «Євразією». Ця хи­ме­ра, що зроди­лась у хворобли­вій месі­анській сві­до­мості росі­ян як компенса­ція їхньо­го компле­ксу меншо­вартості перед Заходом, за­знала чи­слен­них му­та­цій, пере­верзій, ідео­ло­гі­чних заплі­днень та ще­плень, про­те збе­ре­гла свою суть у всіх іпостасях: Вели­ка Росія, Анти­захі­дний Блок Євразійських Народів і та ж та­ки сфера «упривіле­йованих» (а яких же іще?) російських інтересів.

Це най­остан­ні­ше місце на сві­ті, до яко­го я хо­тів би по­трапи­ти.

Я від­чу­ваю май­же фізи­чно, як той ли­пу­чий про­стір огортає мене зусі­біч і засмоктує у свої драгли­сті ну­тро­щі. Цей дискурси­вний фе­номен еманує не ли­ше з фа­ши­зої­дної ри­тори­ки жи­рі­новських і ду­ґі­них, джа­данів і проха­нових та всьо­го російсько­го політи­чно-це­рковно-ку­льтурно-ґе­бе­шно­го есте­блі­шменту. Він піджи­влю­є­ться ще й на позір помі­ркованою ри­тори­кою захі­дних академі­ків, політи­ків і, звісно ж, жу­рналі­стів. Бага­то хто з них незуми­сне — без­думно, про­те ефе­кти­вно — під­три­мує цю дискурси­вну реальність, ви­бу­довує новий мур за допомо­гою специ­фі­чної форми іншу­ва­н­ня, яку мо­ж­на на­звати «євразіє­за­ці­єю».

П’ять років то­му, напередодні вели­ко­го роз­ши­ре­н­ня Євро-сою­зу, я пере­глянув ни­зку роз­повід­ей про ту подію у між­народних медіях. Найці­каві­ши­ми бу­ли ре­порта­жі з ново­го євросою­зівсько­го кордону — «зони стабільності і добробуту». Ось двійко при­кла­дів із пова­ж­них ви­дань, які ілюструють дух і стиль цьо­го специ­фі­чно­го інформу­ва­н­ня:

THE NEW YORK TIMES, 25 кві­т­ня 2004

«Дорогуськ, Польща. — Го­ло­вна вістка, яку подає при­кордон­ний пост, що пи­льнує порослі гу­стим лі­сом бе­ре­ги рі­ч­ки Буг, звучить ни­ні: “Польща — го­това!”

У без­до­ган­но чи­стій кі­мнаті пі­рамі­да ки­рпатих “глаубе­ри­тів”, польської версії знамени­то­го авто­мата “Узі”. На стела­жах — 9-мілі­метрові пісто­ле­ти, ящи­ки з ку­ля­ми, два ку­ле­мети і при­лад ні­чно­го ба­че­н­ня у зеленому бре­зентово­му фу­тля­рі.

Надворі — ле­ндровер, мо­то­ци­кли та дві собаки, на­вче­ні знаходи­ти слі­ди серед лі­су. А ще — неви­ди­мі, про­те теж го­тові охороня­ти цю діля­нку 327-ми­льно­го кордону між Польщею та Украї­ною сні­гомобілі, гелі­коптер і патрульний лі­так…

“Де­хто в Європі вва­жає, що орди нелегальних мі­грантів чи­га­ють за на­шим кордоном і що наш контроль не досить ефе­кти­вний”, — ка­же Ян Турчи­нський, пред­ставник Польщі на пере говорах із Євросою­зом».

OBSERVER, 18 кві­т­ня 2004

«На­ближа­є­ться вели­кий Травневий День на само­му крає­ч­ку європейської [sic] окраї­ни… Тут, у невели­кому селі Городло, роз­та­шо­ваний най­східні­ший пункт ново­го 2400-ми­льно­го кордону Європейсько­го Сою­зу…

Весна бу­яє в невели­кому парку в Городлі та в барі “Горобець”, до яко­го Дарек і Моні­ка поверну­ли­ся з Варшави, споді­ваю­чись, що кордон означа­ти­ме те­пер новий бізнес. “Ще сорок поліцаїв при­бу­ває в на­ше село, — ка­же Моні­ка, — на дода­чу до тих двох, яких уже має­мо. І це не раху­ю­чи при­кордон­ни­ків”.

“Вони га­ня­ти­муть украї­нців, — ка­же Януш, власник мінімарке­та. — Бо украї­нці спроваджу­ють контрабандні ци­га­рки і продають їх по два зло­тих. А ми повин­ні продавати за п’ять. Те­пер лю­ди му­си­ти­муть іти до нас за ку­ри­вом”.

Кордон ново­го ЄС водночас пори­стий і жорсткий. Уздовж рі­ч­ки, на вимо­гу Брюс­селя, збу­довано те, що де­хто тут нази­ває оксами­товою завісою” — верве­ч­ку нових при­кордон­них постів із ти­ся­ча­ми озброє­них ново­бранців».

Оби­дві стат­ті злі­плен­ні за однаковим «сенса­ціоналі­стським» ре­це­птом. Ми­рне («нормальне») жи­т­тя по один бік кордону контрастує тут із жи­т­тям чи, рад­ше, за­гроз­ли­вим вовтузі­н­ням усі­ля­кої по­то­ло­чі по другий бік — контрабандистів, повій, нелегальних мі­грантів та іншої біо­маси, ко­тра ті­льки й думає, як би прони­к­ну­ти до запові­т­ної зони стабільності та добробуту і пожи­рувати трохи на тру­дових заощадже­н­нях добропоря­дних європейців. Тож аби стри­мати цих лю­ди­ноподі­бних істот, тре­ба справді чим-більше сні­гомобілів, гелі­копте­рів та, звичайно ж, собак, на­вче­них знаходи­ти слі­ди серед лі­су. Пісто­ле­ти і ку­ле­мети теж не зайві, бо ж ні­ко­ли не знати, чо­го споді­вати­ся від тих орд за му­ром.