Николай Панов – Боцман з «Тумана» (страница 20)
— Боюсь, що ні… Кажу вам — я блукав у тумані… Хіба тільки дуже приблизно…
— Гаразд, — встав Медведєв. — Дуже вдячний за розповідь… Гадаю, не відмовитесь поїсти і відпочити…
Вони пройшли до кубрика.
Жінка сиділа за столом, передавач був відсунутий вбік. Боязкими рухами вона підносила ложку до рота. Сидячи на койці, Кульбін дивився на жінку повними співчуття очима. Побачивши офіцерів, вона схопилася, поправила драний халат.
— Їжте, прошу вас, — м'яко сказав Медведєв. Його уколов жаль, коли він побачив цей поривчастий рух, цю принижену позу.
— Ні, дякую, я вже поїла, — жінка дивилася спідлоба, спробувала усміхнутися. — Мене так добре нагодували… Не пам'ятаю, коли так бенкетувала… Тепер повинна розповісти вам все, все… — Вона благально склала руки.
— Тоді вийдемо звідси, — не дивлячись на неї, сказав Медведєв. — Василю Степановичу, дайте капітану поїсти і влаштуйте поспати… — І напівголосно: — Очей не зводьте з нього…
Він дав жінці дорогу, пропускаючи її вперед, вийшов услід.
Над Чайчиним дзьобом пливли легкі хмари, сонце стояло в зеніті. Здавалося, скеля летить угору і підпирає небосхил. Навкруги була виняткова тиша, тільки настирливий вітер рвав і шарпав полотно халата.
Медведєв повів жінку за скелю, в затишне місце. Стояв, не знаючи, як почати розмову.
— Дозвольте, я сяду, — слабким голосом сказала жінка. — Дуже втомилася в дорозі.
Але вона не сідала, чекала дозволу. Медведєв кивнув. Вона сіла на камінь.
— Мені здавалося: якщо вирвуся з полону, буде таке щастя, серце не витримає… А зараз… — Вона невпевнено доторкнулася до руки Медведєва. — Не сердьтесь на мене. Я так страждала останнім часом.
— Я не серджусь, — уривчасто сказав Медведєв. Її пальці зсковзнули з його рукава. — Може, скажете своє справжнє прізвище?
— Мене звуть Рябова… Маруся Рябова…
— Чому ви назвалися Медведєвою? — З усієї сили стиснув він у кишені запальничку, метал врізався в долоню, але він не відчував болю. — Хіба ви знали яку-небудь Медведєву, дружину офіцера?
— Знала, — тихо сказала жінка. — Нас везли разом морем, на пароплаві. Я часто зустрічалася з нею. Всі знали — вона дружина офіцера з Північного флоту… Тому з нею поводилися гірше, ніж з іншими… Але вона трималася стійко… Ми всі захоплювалися Настею Медведєвою, любили її…
І коли я втекла, подумала: треба назватися дружиною офіцера, Медведєвою… Тоді мені краще допоможуть… — швидко, майже скоромовкою додала вона і глянула злякано. — Адже ви все одно допоможете мені?
— Не бійтесь, — серце Медведєва налаталося в грудях. — Коли ви востаннє бачили Настю?
— Настю? — перепитала жінка.
— Авжеж, Медведєву, мою дружину… І сина… Адже вони були разом…
— Так, вона з хлопчиком… — очі Марусі мали якийсь дивний вираз. — Але після пароплава я майже не бачила її. Вона працювала у внутрішніх приміщеннях.
— А хлопчика, Альошу?
— Вашого сина? Я його не бачила ні разу, як і свого. Вони сказали, що тримають дітей заложниками, щоб ми поводилися добре. Але ми їх не бачили. Тільки знали: вони десь близько, вони відповідають за нас.
— І все-таки ви втекли?
Вона підвела похмурі, повні докору очі.
— Я не могла не втекти. Мене все одно засікли б до смерті. Мене повинні були покарати перед строєм. Ви не знаєте, що таке покарання перед строєм. — Кожна риска її обличчя раптом затремтіла. — Я все одно не побачила б мого хлопчика…
Вона дивилася вниз, перебираючи край халата. Медведєв відвів очі.
— Що це за місце, де ви працювали?
— Не знаю, — мляво сказала жінка. — Ми тільки місили бетон. Носили щебінь і воду. Потім бетон кудись відвозили. З нашого барака всі працювали на поверхні…
— Ви хочете сказати, що інші працювали під землею у скелях?
— Так у нас говорили… Ми не ходили в той бік…
— І ви ні разу не бачили Насті? Чи мого хлопчика? Це неймовірно.
Її великі очі з тим самим дивним виразом зупинилися на ньому.
— Ми не могли бачити нікого з них. Між нами був колючий дріт… За дротом химерні трикутні гори… Ніхто ніколи не показувався звідти. Я ніколи не забуду один випадок…
Вона раптом замовкла, осіклася, нерухомо дивлячись униз. Медведєв мовчки ждав.
— Один хлопчик… Це був не ваш і не мій хлопчик… підкрався до грат, мабуть, хотів побачити свою маму… Може, думав пролізти під дротом. Охорони не було поблизу… Я саме проходила там… Він схопився рученятами за дріт. І раптом його почало трясти: тримається за дріт і трясеться. І не може крикнути. Хотіла кинутись до нього. Злякалася. Він уже почорнів і трясеться все дужче. Я почала кричати… Прибігли солдати, відтягли його довгими гачками, кудись понесли… Не знаю, що з ним було далі…
— Дріт під високою напругою. Кати! — сказав крізь зуби Медведєв.
Він ходив туди й назад нервовою, поривчастою ходою. Вийняв папіросу і заховав, не закуривши.
— Діти там вимирають, — шепотом сказала вона, — я чула: вони працюють під землею. Я ніколи не побачу мого хлопчика…
Медведєв ніби не чув, тільки ходив усе швидше і швидше. Раптом зупинився перед нею.
— Ви не знайшли б на карті це місце?
— Як я можу? — розгублено сказала вона. — Тут усі скелі однакові. Я можу помилитися… Звичайно, помилюсь.
— Вас привезли прямо туди на транспорті, на пароплаві?
— Ні, спочатку висадили у маленькій затоці, потім посадили на машини…
— Може, пригадаєте орієнтири… Обриси місцевості навкруги?
— Там однакові, зовсім однакові скелі… Крім тих трикутних горбів… Так, ще ось що… Наш табір був у такому дивному місці… Оточений скелями, неначе у висохлому озері… Немов на дні висохлого озера… І вгорі, і по гребеню — колючий дріт, за нього вхопився той хлопчик… І другий ряд дроту внизу, навколо землянок… І в цій клітці, глибоко внизу, — всі ми, російські жінки…
— Отже, ви жили разом з моєю дружиною?
Вона схопилася. Підняла руку безпорадним заперечливим рухом. Не зводила з нього ясних, болісно ясних очей.
— Ви сказали, що всі жінки жили в одному котловані. Як же ви могли ні разу не зустрітися з Настею?
— Я не зустрічалася з нею, — тихо промовила жінка. — Ви мене не зрозуміли. Я з нею не зустрічалася.
— Але ж ви сказали…
— Дайте мені відпочити, — вона важко сіла на камінь. — Запевняю вас — я нічого не приховую… Але я так утомилася. Дайте мені відпочити…
— Гаразд, — сказав Медведєв. — Ідіть відпочивайте…
БОЦМАН ДАЄ КООРДИНАТИ
Медведєв лежав на краю висоти, стискував льодяними пальцями бінокль, знову і знову оглядав пустинний далекий берег.
Нелюдська туга стискувала серце, спирала дух, позбавляла сил. Закінчивши розмову з Марусею, поглянув на навколишні скелі. Сонячне світло здалося чорним. Щось, неначе гуркіт близького прибою, шуміло у вухах.
Так от — він дізнався нарешті про сім'ю. Побачив жінку, яка вийшла з фашистського пекла — примарну, тьмяну подобу колишньої людини. Невже Настя теж стала такою?.. Якщо жива ще… І Альоша… «Діти вимирають», сказала ця жінка…
Може, зараз Альоша, покинутий всіма, голодний, не розуміючи, за що така мука звалилася на нього, лежить де-небудь у кам'яній печері, в холодному темному кутку… І ніякої можливості допомогти… А ця жінка плутає, не договорює щось…
Медведєв заскреготів зубами, ударив кулаком по скелі. Біль пронизав руку. Опам'ятався, знову стиснув пальцями чорні розтруби бінокля.
Зараз не час тужити і нити, треба щось робити — і якомога швидше… Він лежав, розкинувши ноги, закутавшись у плащ-палатку, дивлячись на берег, на безшумний океан з обідком піни біля скель.
І в міру того як він вдивлявся у берег і море, немов темне покривало спадало з очей, шум у вухах припинився, думки линули спокійніше. Море, любиме, ні з чим незрівнянне, неначе входило в душу, прояснювало, захоплювало у свій вічний безкрайній простір.
Сонце сідало за скелі. Небо було у найніжнішому, налитому м'яким сяйвом пір'ї — жовтого, перлистого, червоного, блідорожевого кольору. Вода, лілова біля лінії рифів, — вони згори схожі були на чорний, ледве помітний пунктир, — до горизонту світлішала, палала металевим глянцем, мінилася золотом й ізумрудом. І в порівнянні з цим сяйвом берег здавався темносинім, вкритим імлистим покривалом. Червонуваті плями, неначе закипіла кров, були на дальніх схилах. Може, Настя і Альоша дивляться звідти… І не тільки вони! Сотні інших полонених фашизму, на допомогу яким повинні прийти радянські моряки!
І він працював знову: засікав нові точки по блиску бінокля, по обертанню фальшивої скелі, позначав їх на карті. Таких нових точок було небагато. Більше підтверджувалися попередні спостереження… Нарешті він згорнув карту. Закляклий, наскрізь пронизаний вітром, відповз він од краю висоти.
Обстановка дуже ускладнилася. На Чайчиному дзьобі дві сторонні людини… Чи міг він уникнути цього, чи міг Агєєв не приводити їх сюди? Ні, треба було допомогти льотчикові, який зазнав біди, не можна було залишити його і цю жінку в гірській пустелі… Документи льотчика в порядку, розповідь жінки підтверджує його слова. Але тепер кожної миті треба бути напоготові… Радирувати обстановку в штаб, негайно запитати вказівок…