Николай Панов – Боцман з «Тумана» (страница 19)

Вони стиснули один одного в поривчастих мужських обіймах.

— А ми заждалися! — Фролов тряс руку Агєєва. — Молодець, що повернулися, товаришу боцман. І, бачу, з подвійним результатом… — украй здивований, він глянув на жінку.

— Поклич командира! — швидко сказав Агєєв, і сам не пізнав свого неначе простудженого голосу.

Жінка поруч з ним чекала нерухомо. Вона і не передчуває свого щастя! Льотчик чекав теж — у спокійній, невимушеній позі.

— Зніме пов'язку, зніме! — сказав йому Агєєв. Од хвилювання він забув усі англійські слова, перейшов на ту по-дитячому мимоволі перекручувану мову, якою дехто намагається говорити з іноземцями. Але потім, узявши себе в руки, знайшов потрібний вираз: — Тейк офф керчіф!

Льотчик зняв пов'язку, стояв, жмурячись від яскравого сонячного світла. Жінка обережно зняла свою. Її золотисте з білими нитками волосся розсипалося по плечах, вона розчервонілась під час підйому і в цей момент здавалася молодою і красивою.

Медведєв вийшов із-за скелі, що прикривала кубрик. Підходив широким квапливим кроком, перестрибуючи з каменя на камінь.

— Ну, старшина, з успіхом! А ми вже думали йти вас шукати…

Агєєв мовчав. Ось зараз командир кинеться до дружини… Треба відійти, не заважати…

— Хто це? — швидким дружнім шепотом спитала жінка. — Ваш начальник?

— Це? — Агєєв здивувався. — Це? Хіба не пізнали? Старший лейтенант Медведєв, ваш чоловік…

— Кого ви привели до нас у гості, боцмане? — запитав Медведєв, подивившись на жінку темними тужливими очима.

Усі з хвилину мовчали.

— А це… — боцман відступив на крок, він говорив повільно і чітко, — а це громадянка Медведєва, дружина російського офіцера, як вони кажуть… Втекла з німецького рабства… Дозвольте доповісти, товаришу командир, операція закінчена. Доставив льотчика в цілості. А чому ця громадянка назвалася вашою дружиною — хай сама розкаже… — Він не приховував обурення.

— Неначе вона по моїй душі чобітьми пройшла, — признавався він потім.

Жінка мовчала, льотчик запитально дивився на Медведєва.

— Спасибі за службу, боцмане, — уривчасто сказав Медведєв. — З громадянкою поговоримо окремо.

Підійшов до льотчика, взяв під козирок, заговорив по-англійському швидко, тільки, здалося Агєєву, дуже чітко вимовляючи слова. Так говорять росіяни, які навіть добре знають англійську мову.

— Просимо до нас, — сказав Медведєв, простягаючи руку. — Ви офіцер британського повітряного флоту?

Льотчик, широко усміхаючись, потряс руку Медведєва.

— Я командир ланки з авіаносця «Принц Уельський». Маю честь говорити авторським офіцером?

— Так, я радянський морський офіцер, старший лейтенант Медведєв.

— Приємно переконатися, що радянські офіцери так гарно володіють нашою мовою, — люб'язно сказав льотчик. — Дідько його бери, я, капітан О'Греді, не сподівався зустріти таке культурне товариство в цих проклятих горах. Навіть матрос зміг порозумітися зі мною.

— У нас вивчають мову в морському училищі, — холодно сказав Медведєв. — Вибачте, сер, але для нас це ще не ознака великої культурності… Крім того, у мене особисто була деяка практика. Ще коли був курсантом, мав приємність бути у Портсмуті з нашим військовим кораблем, був у Лондоні на святі коронації!

— Хай живе його величність король! — льотчик виструнчився, урочисто приклав руку до шолома. — То ви бачили Лондон? О, Лондон, Лондон! — мрійливо затуманились голубі очі, він витягнув з кишені хусточку, витер спітніле обличчя. — Але у мене є до вас і претензія, старший лейтенанте.

Вони підійшли до кубрика. Льотчик і Медведєв попереду, а трохи далі позаду — жінка поруч з мовчазним, настороженим Агєєвим.

— Ваш матрос…

— Він не матрос, він старшина, боцман, — поправив Медведєв.

— Так от, ваш боцман, — льотчик захвилювався, товсте добродушне обличчя налилося кров'ю, — він одібрав у мене револьвер, як у військовополоненого. Я протестую проти такого поводження, прошу повернути мені зброю.

— Старшина! — покликав Медведєв. Агєєв підійшов, став струнко.

— Капітан О'Греді скаржиться на вас. Ви відібрали у нього револьвер.

— Так точно, відібрав, — винувато сказав боцман. — Але я його загубив, товаришу командир.

— Як загубили?

— Вірніше сказати — упустив, коли ось їх через потік переносив. Сам не знаю, як це револьвер у мене з-за ременя випав. Його водою знесло.

Вони дивилися один одному у вічі. Медведєв хмурився, але боцманові здалося, що він побачив явне схвалення у погляді командира.

— Тепер я сам розумію, що схибив, — розвів руками боцман. — Але ж що пропало — не повернеш…

Медведєв повернувся до О'Греді.

— Я повинен вибачитися перед вами. Боцман загубив вашу зброю по дорозі. На нього буде накладено суворе стягнення.

О'Греді все ще витирав хусточкою обличчя, випуклі голубі очі блиснули гнівом. Він сунув хусточку в кишеню.

— Хусточку впустили, пане офіцер, мимо кишені сунули, — боцман послужливо нагнувся, подав льотчикові хусточку.

Англієць уривчасто кивнув. Сховав хусточку. Широка посмішка знову засяяла на його обличчі.

— Дуже неприємно. Але не можу сердитися на хлопця. Як не є — вирвав мене з цієї гірської пустелі. Ціною пістолета, правда, але якщо буде бій, ви дасте мені зброю — правда ж? Прошу вас не карати мого друга — боцмана.

Медведєв, уже явно думаючи про інше, обернувся до жінки, пильно і суворо поглянув на неї. Під цим поглядом вона стала неначе ще меншою. Медведєв не сказав їй жодного слова.

Біля входу до кубрика стояв Кульбін.

— Василю Степановичу, треба нагодувати гостей.

— Єсть нагодувати! — чітко відрапортував Кульбін.

— Проведіть громадянку до кубрика, почастуйте чим можете… Зараз прийдемо і ми.

Він узяв льотчика під руку, відвів убік.

— Вибачте, капітане, на хвилинку. Мені не зовсім зрозуміло, як з вами опинилася ця жінка.

— Не зовсім зрозуміло? — зареготав англієць. Вся його природна добродушність, мабуть, повернулася до нього. — Скажіть краще — зовсім незрозуміло! Це вас завело в тупик! Я готовий з'їсти власну голову, коли що-небудь розумію в цій історії.

Він сів поруч з Медведєвим на скелі.

— Бачте, я вилетів у розвідку з нашого авіаносця, коли ще не було туману. Наш авіаносець базується… — він завагався. — Звичайно, у союзників немає таємниць один від одного, але, припускаю, ви інформовані самі, де ми базуємося. — Медведєв ствердло хитнув. — Отож, цей проклятий туман позбавив мене орієнтації. Щось сталося з приладами, закінчувався бензин… Вирішив приземлитися в горах, щоб не впасти в море… Мені здалося, що я над вашою територією.

— Розумію, — сказав Медведєв.

— Разів зо два по мені вдарили зенітки. Потім вітром трохи розігнало туман. Побачив групу будівель, вдало сів на невеликій площадці. До будівель, по-моєму, було з півмилі… Я пробирався в тумані… Нагадаєте мені потім, я вам розкажу анекдот про туман… Раптом чую німецьку мову. Боші балакають: чули гул літака, він сів десь рядом… «Прокляття, — подумав я, — ти потрапив у погану історію, О'Греді!»— «Зондеркоманда, — говорили боші, — пішла розшукувати літак, підбитий зенітниками…»

— Вас справді підбили?

— Ні, звичайно. Німці стріляють дуже погано. Це, — О'Греді плеснув Медведєва по коліну, — ще в повітрі повинно було насторожити мене. Я знаю, ваші зенітники б'ють добре і під час туману! Тоді я ноги на плечі і ну тікати до літака. Ми знаємо дещо про долю людей, які потрапляють у полон до фашистів. Добіг до літака, запустив мотор. Полетів навмання, на схід, спланірував, коли пального не залишалося ані краплі. Ледве не наклав головою.

— Вам здавалося, що ви перелетіли лінію фронту? — Так, я пролетів чималу відстань в остовому напрямі. Спитаєте, як я наважився радирувати про допомогу? А що мені залишалося робити в цих проклятих горах? Харчуватися власними чобітьми? Чи з'їсти цю вашу маленьку співвітчизницю? — О'Греді знову голосно зареготав. — Ні, я визнав за краще поділитися з нею аварійним пайком.

Він вийняв портсигар, клацнув по кришці, запропонував Медведєву сигарету. Закурили.

— Але жінка?.. Як вона потрапила до вас у літак?

— Кажу вам — це казка Шехерезади! Вона, звичайно, забралася туди, поки я бродив у тумані. Лежала тихо, як миша… Коли вилізла назовні, я майже злякався — даю вам слово!

Медведєв нервово курив.

— Ще одне запитання. Коли ви знизилися вперше, чи звернули увагу на характер будинків?

О'Греді замислено похитав головою.

— Боюсь, що не роздивився нічого ясно… Був дуже густий туман. Мені здавалося, це звичайні будиночки опорного пункту.

— Чи могли б показати на карті, де знаходиться це місце?