Николай Панов – Боцман з «Тумана» (страница 12)
— А ось той, у якого запитали: чи вміє він грати на скрипці? «Вмію, — відповідає, — тільки ніколи не пробував…»
Спробував посміхнутися, усмішка завмерла від льодового блиску трьох пар очей.
— От що, товаришу Фролов, — голос Медведєва був сухий, зникли звичайні дружні інтонації, — тут у нас не Ірландія! Розумієте, що не тільки собою — всім успіхом операції ризикували?
Фролов мовчав, жалібно похнюпившись.
— За безглузде лихачество вам догана… Старшині першої статті Агєєву виношу подяку.
Він урочисто потиснув Агєєву руку. Рум'янець задоволення залив щоки розвідника. Але в наступну мить Агєєв дивився вже, як і раніше, без запалу.
— Тепер, товаришу командир, покажу вам наш морський пост. Тільки прошу кущі не м'яти, щоб не видно було, що ми тут проходили.
Гранітна скеля піднімалася прямовисно вгору. З-під листя, що притулилося до каміння, ліловіли ягоди, довгасті, крупні, як виноград. Агєєв зірвав декілька, поклав У рот.
— Справжнісінька городня ягода, — провів він долонею по заростях чорниці і голубики і, розсунувши гілки берізок, зник за густим листям.
— За мною йдіть, товариші!
За гранітним виступом, зовні прихованим, знову починалася вузька ущелина, яка вела вгору. Моряки йшли один за одним. Неяскраве світло, що падало згори, посилювалось. Ущелина була схожа на майже вертикальний тунель, який нескінченно піднімався вгору. Здавалося, він пробивав сопку наскрізь, вів до її недосяжно далекої вершини.
Ось він почав розширюватися. Світлішало вгорі, тунель переходив у широку улоговину. Улоговина завернула вбік, і свіжий морський вітер шмагнув по обличчях, мало не зірвав з голови Медведєва кашкет.
Вони стояли на невеликій нерівній площадці, тільки з одного боку прикритій скелею. З трьох сторін були небо і вітер. Здавалося, можна рукою доторкнутися до молочних згустків хмар, які висіли в небі.
Вони пройшли ще кроків десять. Нерівні скелі бар'єром обгороджували площадку.
Неможлива, запаморочлива безодня відкрилась під ногами.
Висота, до якої підійшли пологим підйомом, тут, з другого боку, обривалася прямовисною стіною. До самого океанського прибою, який плескався внизу, вона спускалася без нахилу. Навіть морський гул не долітав сюди.
Німі, облямовані білиною хвилі набігали внизу на звивистий берег. І видимість звідси відкривалася на три сторони світу. І виючий вітер норд-вестової чверті хитав, здавалося, вузьку гранітну скелю.
— Та це ж прекрасний спостережний пункт. Тут хоч маяк будувати! — крикнув Медведєв. — Чому німці тут свій пост не відкрили?
Вітер підхопив і поніс слова. Тільки з руху губ угадав їх Агєєв.
— Вони сюди дороги не знають. На цей п'ятачок знизу не вилізеш, хіба тільки якщо мій прохід відшукати. А відшукати його не так просто. А тепер, товаришу командир, покажу вам мій кубрик.
Вони відійшли від краю скелі. Кульбін і Фролов стояли біля складеного вантажу.
— Ходімо з нами, матроси!
Пройшли декілька кроків убік, туди, де нависала козирком вершина Чайчиного дзьоба. Під цим козирком громадилися плити, ніби стихійною силою підняті одна на одну. Але з другого боку були настелені рівні дошки, так щільно пригнані до каміння, що навіть зблизька здавалися продовженням скелі.
За дашками темніла невелика печера.
— Прошу завітати, — мовив Агєєв, як люб'язний хазяїн, що приймає знатних гостей.
Медведєв зігнувшись пішов усередину. Кульбін і Фролов зайшли на повний зріст.
Вони опинилися у справжній каютці, підлога і стеля якої були із смоляних, почорнілих, місцями вкритих плямами морської солі дощок. Камені стін були старанно пригнані один до одного, прошпакльовані надійно і міцно.
Дощані широкі нари, вкриті пробковим матрацом, простягалися з одного боку. Стояв круглий стіл, зроблений з бочонка. Світло через вхідний отвір і прямокутне мутне скло, вставлене між каменями, падало на червоно-білий рятувальний круг з цифрою «12» і великим написом «Туман».
— Та ви чарівник, товаришу Агєєв! — Медведєв підійшов до столу, сів на койку, провів рукою по сухій морській траві.
Агєєв широко усміхався.
— Це я помаленьку спорудив, поки в горах від німців відсиджувався… Недаром шість років боцманом плавав. З теслярською і такелажною роботою знайомий…
Він радів, як дитина, гордістю світилося його завжди похмуре обличчя. Підморгнув на мутнуватий прямокутник маленького віконця.
— А звідки б таке скло взялося?
— Схоже на оглядове скло літака, — критично подивився Медведєв.
— Ваша правда, товаришу командир. Оглядове скло з бомбардувальника «Ю-88». Його наш винищувач збив, ворожа машина зараз у норвезьких скелях ржавіє.
— І академік, і герой, і мореплавець, і тесляр? — Фролов задивився на обладнання кубрика. — Все сходиться, крім академіка, товаришу старшина. А закінчиться війна, можете і на академіка вчитися. Це у нас нікому не заборонено.
Агєєв не відповідав. Нахилився, дістав з-під нар мідний примус, позеленілий від часу. Хлюпнувся всередині гас.
— І горюче є… Порядок! — розвідник покачав насос, запалив гас. — Дозвольте, товаришу командир, чай приготувати?
— Чай чаєм, — сказав Медведєв, — а от ви, Кульбін, установіть зараз же передавач, та пошлемо шифровку, що прибули на місце призначення і відкриваємо морський пост.
Так була установлена радіостанція на висоті Чайчин дзьоб.
А пізніше, коли затремтіли в ефірі позивні поста і перша шифровка помчала серед вітрів і туманів у хаосі тисячі інших звуків, щоб бути прийнятою у скелі штабу Північного флоту, — два керівники німецької розвідки в Норвегії вели таку розмову:
— У секторі району Особливого призначення запеленгована невідома радіостанція. Тільки що перехоплена частина шифрованої телеграми. Чи простежено за тими росіянами, які висадилися в У-фіорді?
— Поки що росіян простежити не вдалося, але вжиті заходи…
І взятий згодом у полон телефоніст гестапо особливо ясно запам'ятав слова, що їх сказав вслід за цим один гестапівець іншому:
— Ще раз нагадайте майорові Еберсу, що справа його честі і службової кар'єри — якнайшвидше розшукати цих росіян.
ЛЮЛЬКА РОЗВІДНИКА
Далеко на весті, за сизим бар'єром скель, видно було смужку дороги, яка вела невідомо куди. Дорога вибігала з крутої ущелини і знову губилася в горах, що відділяли океан від болотистої тундри. І безкраї океанські брижі здавалися нерухомою драглистою масою, відгородженою од берега сніговою каймою. Але це був не сніг, а піна невпинно бурхаючого внизу океану.
А над Чайчиним дзьобом вічно свистіли урагани, неначе Роза вітрів розцвіла саме тут, на неприступній вершині. І треба було старанно підтримувати карту руками, з усіх боків притискувати її осколками скель, щоб один з налітаючих вихорів не підхопив і не поніс її прямо в море.
З раннього ранку, закутавшись поверх ватника плащ-палаткою, Фролов підповзав до краю скелі, що пахла морем і гірською вологістю, і, обережно виглянувши, влаштовувався якнайзручніше.
Треба було відстояти, вірніше «відлежати», як жартував Фролов, чотиригодинну вахту, обстежуючи в бінокль кожний метр берегових просторів. Перше відкриття Фролов зробив ранком наступного дня.
— Товаришу командир, дивіться!
Медведєв лежав поруч, вітер бив в обличчя, свистів навколо лінз морського бінокля.
— Бачите, — біля висоти шістдесят, ліворуч, курсовий кут сорок!
Медведєв дивився невідривно. Як виросла у півколах бінокля ця ряба плоска скеля! Скеля як скеля. Нічого незвичайного не помічалося на ній…
— Дивіться, товаришу командир, дивіться!
І Медведєв побачив. Скеля повільно рухалася. Почала обертатися навколо власної осі.
— Гармата берегової батареї! — крикнув крізь вітер Фролов.
Та Медведєв і сам бачив: це не береговий граніт, це — гармата, замаскована обертовим щитом, пофарбованим під колір каміння. Медведєв зробив позначку на карті берега, яку одержали в штабі.
Тільки на перший погляд берег здавався ненаселеним і безлюдним. Він жив таємним невпинним життям. Укріплена була кожна висота.
— Значить, недаремно примусили нас пройти сюди такий шлях, — сказав Фролову Кульбін. — Спробували б ми висадитися прямо тут. Дали б нам жару!
Це було після вахти Фролова, коли сигнальник відігрівався у кубрику, пив гарячий чай, який припас Кульбін. Радист не договорив. Стрімкий гул моторів літака насувався зовні. Фролов обережно виглянув.
Майнули темні обриси крил, замерехтіли пропелери — літак пролетів над скелею так низько, що Фролову здалося, побачив окуляри льотчика під прозорим ковпаком кабіни…
Фролов ударив кулаком по коліну. — Як шкода, Васю, що в секреті сидимо. Я б його з автомата вгадав, він би, як миленький, в скелі врізався б. Знаю, як їх збивати, — взяв би на три фігури вперед.
З незвичайною суворістю Кульбін дивився на нього.
— Чого доброго, ти і з секрета вистрілиш. Ех, Дімко, ще, може, згадаємо ми той твій сірник! Недаремно з самого світанку сопки, мов вулик, гудуть. Адже це вони нас шукають.