Николай Панов – Боцман з «Тумана» (страница 11)

Кульбін витягнув галети, розклав жирне м'ясо, яке пахло лавровим листям. Роздав кожному по куску шоколаду.

Агєєв скинув ватник. Кістляві мускулисті плечі прикривав заштопаний у багатьох місцях тільник.

— А морська душа на вас поношена добре, — пожартував Фролов. Пожартував не дуже впевнено: ще відчував себе винним за незнайдений сірник.

Розвідник не відповів. Закінчивши їсти, витягнув з кишені красиву маленьку люльку з мундштуком, вкритим безліччю одноманітних зазублин; не закурюючи, стиснув обвітреними, жорсткими губами.

Всі інші запалили. Фролов привітно простягнув Агєєву свій шкіряний, туго набитий кисет.

— Угощайтеся, товаришу старшина. Тютюнець чудовий, до печінок проймає.

— Не треба, — уривчасто сказав Агєєв.

— Закурюйте, у мене багато. Навіщо даремно повітря смоктати.

Йому хотілось порозумітися з розвідником. Був трохи присоромлений пригодою з сірником. Але просто-таки відсахнувся, побачивши блиск люті у білявих зіницях Агєєва під смуглим нахмуреним лобом.

— Не приставайте, товаришу червонофлотець, — сказав, наче вдарив, розвідник. — Не треба мені вашого тютюну. Ви краще стежте, щоб знову сміття не розкидати!

Різко встав, одійшов, смокчучи незапалену люльку.

— За що це він так на мене, Васю? — Фролов безпорадно поглянув на Кульбіна.

— Не знаю… Може, чим образив ти його раніше… — Кульбін теж був здивований.

— Та нічим не образив. Тільки тютюнцю запропонував, уже вдруге. Просто причепа і грубіян!

— Одним словом, — боцман! — усміхнувся Кульбін. — Це він на тебе, мабуть, за той сірник і досі сердиться. Боцмани — вони всі такі. Для них головне — акуратність.

— А хіба він боцман?

— Боцман. І на «Тумані» боцманом служив і ще раніше, у далеких плаваннях, на кораблях цивільного флоту.

— То чому ж він на сушу пішов?

— А це вже ти у нього самого спитай…

Кульбін замовк. Агєєв повернувся, накинув свій протертий на ліктях ватник.

— Товаришу командир, доведеться нам до темряви тут відпочивати. А як тільки стемніє, далі підемо. Може, заснемо поки що?

— Відпочивайте, старшина, — сказав Медведєв. — Я перший вахту відстою. Потім розбуджу вас…

Поверх ватника Агєєв загорнувся в плащ-палатку, ліг у затінку під скелею…

Вони відпочивали цілий день, а вночі йшли тундрою по лишайниках і моху. Дув різкий вітер, чвакало болотяне купиння, знову нили плечі під вагою зброї і вантажів. Пішов дрібний косий дощ. Усе навкруги заслало чорнильною темрявою. Четверо йшли, швидше вгадуючи, аніж бачачи один одного.

— Це для нас саме погода, — почув Кульбін голос Агєєва. — Чим гірше, тим ліпше! — Поглянув на ручний компас, — майнуло в темряві і зникло голубе фосфорне полум'я румбів.

— А ми так, наосліп, на німця не напоремося?

— Ні, тут не напоремося, — відгукнувся Агєєв. — Я сам, коли вперше по ворожих тилах пішов, дивувався: що за чудеса! Думав: фронт — це суцільна лінія дзотів та дроту. Поповзом підкрадався, з-за кожного каменя пострілу чекав. А потім бачу: де треба поповзом, а де і нормально пройти можна. Німці берег зайняли, місцевість проглядають з командних висот, а тундра — вона пуста… Знову світлішало небо, ставало трав'янистозеленим на ості, а здавалося, дорозі не буде кінця. Було видно: з усіх чотирьох тільки Агєєв іде своїм звичним, легким, ковзним кроком. Зовсім згорбився під вагою рації Кульбін, раз у раз оступався серед гострокінцевого слизького каміння. Медведєв підійшов, знову взявся за чемодан з акумуляторами.

— Товаришу командир, не треба… — Радист не віддавав чемодана.

— Не суперечте, Кульбін! — різко сказав Медведєв. У цій зайвій запальності теж вгадувалася велика втома. — А що коли впадете? Ви зараз не самі за себе — за рацію відповідаєте. Ясно?

— Ясно, товаришу старший лейтенант. — Завжди мовчазний Кульбін тепер остаточно втратив смак до розмови.

— Старики розповідають, товаришу командир, — обернувся до Медведєва Агєєв, — не було раніше в цих місцях землі, бушувало тут холодне Мурманське море. І ходили по тому морю розбійницькі чужоземні кораблі, грабували мирних рибаків, їхні баркаси на дно пускали. І важко стало морському дну, захвилювалось воно, піднялося до неба застиглими хвилями, а всі розбійницькі кораблі, що на морі були, так в горах і лишилися. Ще й зараз, кажуть, у сопках всякий такелаж знайти можна.

— Коли б тепер ці гори від образи назад не провалилися, оскільки в них війна почалася, — підхопив Фролов, — а про мене, хоч би й провалилися, зовсім тут ноги відтоптав!

Він жартував більше за звичкою, звичайної веселості не було в голосі. Він теж майже падав під вагою багажу.

Тундра кінчилася, почався різкий підйом. Гладенькі круті граніти велетенськими сходами вели до світліючого неба. Вони громадилися ліворуч і праворуч, утворюючи глибоку ущелину, по дну якої моряки сходили вище і вище.

Легкі, мов лебедячий пух, пливли вгорі жовтуваторожеві хмари.

— От ми майже і дома! — сказав, нарешті, Агєєв. Удалині піднімався рокочучий гул. Морський прибій?

Його не можна було чути тут, далеко від берега, на такій висоті…

Гул ставав сильнішим.

Видершись на високий гранітний бар'єр, Агєєв зупинився, чекаючи інших.

Швидка гірська річка, перетинаючи їм шлях, вирувала, злітала каскадами пінних бурхливих сплесків. Вона мчала під уклон, стрибала серед обточеного чорного каміння і кроків за десять ліворуч зривалася вниз білим ревучим водоспадом.

Водоспад фиркав, і гримів, і летів прямовисним потоком на далекі мокрі скелі.

А прямо перед чотирма моряками, по той бік річки, піднімалася крута гранітна стіна, яка заросла від самого підніжжя повзучою берізкою і кущиками чорниці.

— Ну, товариші, — крикнув Агєєв крізь шум водоспаду, — зараз підемо туди, де нас вдень і з вогнем не знайдуть!

Піниста вода, обдаючи вологою, стрибала і казилася біля самих ніг. Річка була метрів з чотири завширшки. Три чорні нерівні камені, мов неправильно розташовані східці, перетинали потік. І, як завжди в таких випадках, людям, що пильно дивилися на каміння, здавалося: вода стоїть нерухомо, а вперед мчать серед киплячої річки три точки, оббризкані розталою піною…

— Вздовж річки підемо, старшина? — крикнув Медведєв.

Він не розчув, що відповів Агєєв. Розвідник нахилився до його вуха.

— Навіщо вздовж річки! Нам прямо, через потік іти!

— Але ж на тому березі суцільна стіна.

— Був час — і я так думав, товаришу командир. Агєєв кинув пильний і швидкий погляд на той берег, ступив на перший камінь, його чобіт обдало піною. Він пробалансував по камінню і в наступну мить немов розчинився в прямовисній зелені скелі.

Троє переглянулися. Кожний подумав про те саме. Посковзнеться людина або запаморочиться в голові — і вода перекине, понесе до водоспаду, кине вниз з багатометрової височини…

Зелень заворушилась. Агєєв, уже без нічого, без речових мішків, пробіг по камінню, став поряд із супутниками.

— Все нормально, — сказав він, потираючи руки. — Я цей тайник випадково знайшов. Полював на оленя, загнав його сюди, — ну, думаю, капут. А він через воду перестрибнув і зник. Ну, думаю, якщо несвідомий звір тут пройшов, то людина тим більше пройде. Нічого — це східці надійні, тільки краще на воду не дивитися.

Він якось чудно дивився на супутників. Медведєву здалося, були в цих прозорих сміливих очах і азарт, і прихований виклик, і якесь невиразне побоювання. Медведєв зробив крок до потоку.

Клекочуча снігова піна рябіла біля самих ніг, якась непереборна сила заважала зробити крок уперед. Підняв ногу…

— Товаришу командир, — мов крізь сон почув він оклик розвідника.

Обернувшись, надав обличчю спокійного, майже нетерплячого виразу.

— Товаришу командир, ми це інакше зробимо. Звичайно, без вантажу ви б і так перейшли, а з багажем краще вам допомогти. Держи, моряче! — він передав Фролову кінець білого манільського троса. — Зараз буде у нас справжній трап…

Не випускаючи троса, він легко перебіг на той берег. Білий натягнутий трос задрижав над потоком.

Медведєв перейшов вільно, притримуючись за трос. Тільки злегка здригнув, похитнувся під ногою перший камінь. Далі перейшов Кульбін, як завжди неквапливий, з радіопередавачем, що випинався під плащ-палаткою величезним горбом. Тепер лише один Фролов з тросом у руці ще не перейшов потік. Йому здалося, що, дивлячись на нього, Агєєв насмішкувато мружить очі. Зціпив зуби. «Покажу, на що здібний справжній моряк…» Відкинувши ослаблий трос, ступив на перший камінь…

Камінь хитнувся, але нога стала твердо. Добре! Стрибнув на другий гострий виступ… Чудово…

І раптом сковзнула нога, рюкзак потягнув униз, щось вдарило під ноги, каміння і піна закрутилися в очах. Кінець!.. Зараз захльосне водоспад, кине вниз на скелі…

Але він не впав. В останню мить Агєєв стрибнув, прогнувся, підхопив падаючого Фролова. І обидва вже стояли на березі, тремтячи від напруження кожним м'язом; у їхніх чоботях хлюпала вода. Повними люті очима розвідник дивився на Фролова.

— Фанфаронити надумав? Хоробрішим за всіх хотів бути?

— Я, старшина, як той ірландець… — Фролов спробував посміхнутися, провів долонею по блідому обличчю, борючись із запамороченням.

— Який це ірландець? — здивовано дивився на нього розвідник.