Николай Головин – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 (страница 9)

— Так…

— А він що, не прийде сьогодні?

— Ні, Джейн. Сьогодні він не прийде.

— Чому? Він повинен прийти…

— Він не прийде. Він ніколи більше не прийде.

— Ніколи? — Джейн недовірливо усміхнулася. — Ви погано знаєте його.

— Я зовсім не знаю Кеннана.

— Дивно. Ви товариш Томмі по службі і зовсім не знаєте його?.. Хочете знати, який він?

— Джейн…

— Він постійно спізнюється на побачення. У нього завжди скуйовджене волосся. Але він найкращий. Сьогодні в нас особливий день. Сьогодні річниця нашої зустрічі. Він повинен сюди прийти. Тут ми з ним зустрічалися.

— Мені дуже неприємно завдавати вам болю, Джейн…

— Що з ним? — у голосі Джейн забриніла тривога.

— Місяць тому він застрелився.

— Неправда! — Джейн обурено тупнула ногою. Очі її стали злими.

— Це правда, Джейн, — лагідно сказав він. — Його немає.

— Його немає? — вона не розуміла. Очі її розширились і, не кліпаючи, з надією вдивлялися в обличчя незнайомого офіцера, що приніс їй жахливу звістку. — Не вірю! Чуєте, не вірю! Скажіть, що ви жартуєте, — в голосі, в очах, в руках — благання. — Ну, прошу, скажіть…

— Джейн, — зупинив її Едвард. — Хіба задля жартів я відмахав сюди сотні миль? Зрозумійте ви нарешті його…

— Не треба! — раптом вигукнула Джейн. — Не треба, не треба, не треба!

Вона не давала йому вимовити й слова. Хотіла відтягнути ту страшну мить, коли до її свідомості дійде жорстокий зміст простих слів: його немає.

Едвард видобув з бумажника її листи і фотографію. Мовчки подав Джейн. Вона здригнулася, відсахнулась і раптом затремтіла. Едвард відвернувся. Йому стало важко дивитись їй у вічі.

— Заспокойтеся, Джейн, — глухо промовив, звертаючись до дівчини. — Заспокойтеся…

— Облиште мене, — Джейн рвучко відсторонила його.

Тремтячими руками дістала хусточку, витерла сльози. Потім, нестямно дивлячись просто перед собою, рушила до міста. Едвард наздогнав її.

— Чому ви нічого не спитали? Чому? Адже ніхто, жодна людина не знає, навіщо він… це зробив. І я не знаю.

Він говорив, говорив, а вона, здавалося, нічого не чула. Відсутній вираз обличчя. Пополотнілі вуста. Спустошений, нерухомий погляд. Джейн прискорила ходу. Вона йшла все швидше й швидше. Вона майже бігла, тікала від нього, і він ледве встигав за нею.

— Дайте мені спокій, — повторювала Джейн. — Прошу вас, облиште. Мені дуже тяжко. Я й сама не знаю, чому він це вчинив.

Едвард розгублено зупинився. Вона не знає! Хто ж тоді знає? Він пошукав очима Джейн. Її ніде не було видно.

Від Окленда зовсім близько до Сан-Франціско. Едвард поїхав відвідати батька — старий остаточно втратив зір. Батько був удома й спокійно попивав каву в товаристві незнайомої дівчини. Після взаємних стриманих вітань (“Здрастуй, батьку!” — “А, Едвард! Привіт!”) старий відрекомендував його гості:

— Це мій син Едвард. Працює інженером у якійсь таємничій фірмі. Зразковий син. Заявляється в отчий дім майже кожного високосного року.

Едвард приклав указівного пальця спочатку до погона, потім до губів і виразно подивився на дівчину: ні слова про форму. Дівчина порозуміло всміхнулась і кивнула головою на знак згоди. Потім невимушено подала йому руку.

— Анна.

— Едвард. Дуже радий.

— Так, так, радій, сину мій, — докинув старий Макклорі. — Дивись, як дбає про тебе твій батько. Тобі вже не доведеться утруднювати себе пошуками нареченої.

— Щиро дякую, батьку. Зворушений твоєю увагою.

— Ну як, подобається тобі Анна?

— О, так. У тебе непоганий смак, батьку.

— Тепер, сину мій, не відкрутишся від одруження.

— Я такий щасливий, батьку, такий щасливий. Просто не можу втримати сліз. Та чи навряд ти встигнеш оженити мене.

— Ти що, ненадовго?

— Лише на один день.

Час від часу Едвард крадькома поглядав на дівчину, губився у здогадах. Хто вона? Навіщо тут? її присутність чомусь дратувала його.

— Шкода, — батько пожував губами і раптом запитав: — А не хотів би ти на цей день стати гідом?

— Гідом?

— Так, гідом. Розумієш, Анна вперше в нашому місті Вона дуже хоче побачити його. Покажи їй Фріско.[4]

— В такий спосіб ти маєш намір мене позбутися?

— Лише до вечора.

Батькове прохання засмутило Едварда. Він, звичайно зовсім не проти знову побачити Фріско. Проте він приїхав сюди не як турист і тим більше не як гід.

Щоб швидше спекатися несподіваної місії, Едвард узяв таксі і (…о, прошу пробачення, міс, я, на жаль, гід непрофесійний) став кружляти по місту. Небагатослівно відповідав на всі запитання Анни, показав визначні пам’ятки. Маркер-стріт. Хмарочос “Бенк оф Америка”. Будинок, де було прийнято рішення про заснування ООН. Японський сад. Площа “Юніон-сквер”. Парк Золоті Ворота. Російська гірка. Російська річка. Виявилося, що Анна непогано знала Фріско. Навіть пробувала орієнтуватися.

Він же нічим не цікавився, нічого не питав. Нехай вона знає, що для нього ця екскурсія не що інше, як покірне виконання синівського обов’язку.

Анна, здавалося, не помічала його підкреслено-ввічливої уваги. Врешті, коли він став усе частіше багатозначно позирати на годинника, вона раптом запитала:

— А чи немає тут місця, з якого можна побачити панораму Сан-Франціско?

— Є. Це місце називається Телеграфний пагорб. Вони піднялися на пагояб.

— Отже, під вами, міс Анна, Телеграфний пагорб, а перед вами — затока Сан-Франціско. На її західному березі — міста-супутники Окленд і Берклі. Прямо на північ — протока Золоті Ворота. Вона з’єднує бухту з Тихим океаном. Це американські ворота в Азію. А онде й знаменитий Оклендський міст. Із шкільних підручників вам, ясна річ, відомо, чим він знаменитий…

— Золоті Ворота… — задумливо повторила Анна. — Мені зараз пригадались інші Золоті Ворота.

— Із бабусиних казочок?

— Ні, містер Макклорі, вони існують.

— В Єрусалимі, чи що? Там, здається, є такі ворота.

— Ні.

— Де ж тоді?

— У Києві.

— У Києві? Де ж це — в Києві?

— У Східній півкулі. — Анна лукаво подивилася на Едварда. — По-моєму, містер Макклорі, якраз під нами.

— Ну, якщо ви здійснюєте такі поїздки, то туризм, очевидно, ваше хобі.

— Київ — моє рідне місто. — Дивлячись на ошелешеного Едварда, Анна розсміялася. — Що, не схоже? Я не жартую.

Він недовірливо зміряв Анну очима. Їй років двадцять: п’ять. Середнього зросту. Приємне, дуже засмагле обличчя. Проста зачіска, ніякої косметики. Тверді риси чітко окреслених, трохи вигнутих уперед губ надають обличчю зосередженого, розумного і ледь насмішкуватого виразу. Куточки рота, а також брови трохи підняті: свідчення жвавого, задерикуватого характеру. Сірі очі. Довге чорне волосся вільно спадає на спину.