Николай Головин – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 (страница 8)
— Хіба все це складно? У тебе є дівчина?
— Дівчина? Тут я боюся зізнатися навіть собі. І тобі, природно, теж.
— Зізнаєшся. І собі, і мені, природно, теж.
— Твоя правда. Від тебе нічого не приховаєш.
— Розкажи мені про свою дівчину.
— А ти здатний уявляти?
— Я слухаю.
— Уяви собі людину освічену, безпосередню. Навіть розумну. В усякому разі я про неї такої думки. За свідченням своїх друзів, вона допитлива, енергійна, багато читає,
захоплюється спортом, непогано розбирається в мистецтві, в техніці. До політики байдужа.
— Чому?
— Нам з колиски втовкмачують: тобі випало щастя жити в найвисокорозвинутішій, найдемократичнішій, наймиролюбнішій країні “вільного світу”, де найвищі хмарочоси і найвищий “стандарт оф лайф”. А за “залізною завісою” існує інший, ворожий, комуністичний світ, підступний і зовсім нецивілізований. Антисвіт. І людині, про яку я тобі розповідаю, це патякання остогидло. Вона чесна, і цим вона мені подобається. Але іноді я її ненавиджу. Дуже часто виявляється, що ця людина нездатна розібратися ні в самій собі, ні в своїх почуттях, ні в тому, що і хто її оточує, їй страшенно кортить випробувати все на світі, щоб нарешті знайти себе.
— А скільки років цій людині?
— Двадцять вісім.
— Ми з нею ровесники.
— Ти про кого це?
— Ясна річ, про твою дівчину. Адже ти про неї розповідаєш?
— Звідки ти взяв? Я хотів спочатку розповісти про себе…
Едвард ще спав, коли хтось поклав блакитного конверта на його тумбочку. Прокинувшись, він одразу помітив листа. Він все ще не звик до життя під землею і, прокидаючись, довго не міг збагнути, де він і яка зараз пора — день, ніч, ранок, вечір? Він з подивом витріщився на низьку стелю, на картярів, що вічно не спали, на постійно увімкнені лампи денного світла і взагалі на все те нове, що відтепер його оточувало.
Потягуючись і мружачи очі від яскравого світла, він, не поспішаючи, розпечатав конверта і почав читати.
“Томмі, любий, здрастуй…”
Едвард розгублено подивився на адресу:
“Армія Сполучених Штатів
Поштова скринька В-345/07
Томасу Ф. Кеннану”.
Лист, адресований мерцю… Сонливість і млявість миттю зникли.
“Томмі, любий, здрастуй!
Чому ти так довго не пишеш? Замість твоєї відповіді мені знову надіслали назад твого листа із безліччю якихось безглуздих штампів. Чому “Адресат вибув”? Що з тобою? Можливо, тебе перевели на інше місце? Чи це просто поштове непорозуміння? Що сталося? Що, Томмі, поясни!!! Я не знаходжу собі місця: ти мовчиш, а всі зараз страшенно стривожені, всі говорять про війну.
Я згадую нашу останню зустріч, і мені в серце закрадається неспокій. Ще тоді ти видався мені пригніченим, чи: мось незвичайно схвильованим.
Пишу тобі вночі. Вся тремчу від страху і важкого передчуття. Я бачила тебе в кошмарному сні. Ти прийшов у мій сон із невимовно жахливого мороку. Змучений, знову чимось стривожений. Як безтілесний дух, ти повільно наблизився до мене, і я зовсім поряд побачила твоє змарніле, бліде обличчя, твої червоні, запалені очі… Ти, напевне, не бачив мене. Ти дивився повз мене. Кудись далеко-далеко, Очі широко розплющені, а в них — дикий жах. Тривога і жах. Потім ти у відчаї закинув назад голову, закрив обличчя руками і раптом тихо-тихо застогнав. Застогнав невтішно, безпомічно, приречено. О Томмі, якби ти знав, як ти застогнав! Скільки невисловленого, нестерпного страждання, скільки душевної розгубленості було в тому болісному, нелюдському стогоні!
Я не вірю у пророчі сни, не вірю в телепатію, але зараз мені здається, — і я не можу, я не маю сил позбутися цієї нав’язливої думки! — ти, справді ти приходив до мене. Ти шукав моєї підтримки, хотів розповісти мені про щось надзвичайно важливе і страшне. Благаю тебе — заради нашого кохання, заради всього святого, — відпиши скоріше: що сталося? Я не можу тобі цього пояснити словами, але інтуїтивно відчуваю: тобі зараз нестерпно тяжко. Щось гнітить, переслідує тебе. Мені зараз дуже хочеться бути разом з тобою і допомогти тобі. Адже коли щось стосується тебе, то це стосується й мене. А я так люблю тебе, Томмі, люблю більше за життя. Я здатна здійснити неможливе, аби допомогти тобі. Дуже хочу тебе побачити, ось зараз, цієї миті, допомогти тобі. Ти не уявляєш, що значить для мене жити без тебе хоч один день. Я думаю про тебе весь час і з кожним днем, прожитим без тебе, все дужче відчуваю свою самотність і любов до тебе. Прошу тебе: відпиши або приїзди мерщій. Любий, рідний мій, я чекаю на тебе!!! Ти чуєш? Чекаю щодня, щохвилини. Адже ми невдовзі побачимося, так?
До скорої зустрічі! Люблю! Цілую! Жду!
У конверті також була фотографія миловидної дівчини. На звороті напис: “Жду тебе у суботу на набережній Окленда[2]”. Розгублений Едвард тримав перед очима папірці, що тремтіли в руках. Він уже буквально нічого не бачив, крім примарного схвильованого обличчя цієї дівчини, нічого не чув, крім її квапливого шепоту, що палко благає коханого прийти до неї. Джейн зверталася до живого Кеннана, який зараз був мертвий.
Але чому ж усе-таки загинув Кеннан? На Лоурі це пояснювали по-різному:
НЬЮМЕН: Причина самогубства Кеннана? Мені здається, для “джі-ай” він був надто слабохарактерний. Дантовий Вергілій з цього приводу сказав:
ОЛДЗ: Що тут пояснювати — була людина і немає людини. Не дивуйся, рицарю. З того часу, як ескадрилью поставили на бойове чергування, Кеннан — уже четвертий випадок.
КАРТЛЕНД: Краще напийся, Мак. Коли я п’яний, мені здається, авжеж здається, що я в сто разів щасливіший, розумніший, сильніший, ніж я є насправді. Тому в мене завжди кожна моя клітина прагне випити. Тому мене, як тільки починаю тверезішати, завжди тягне в зашморг. Тут треба обов’язково відключатися. Інакше з глузду зсунешся… Ну, твоє здоров’я!
ЛІНДБЕРГ: Ти ще, Мак, не розкусив служби на Лоурі. Це ж найпаскудніше місце в Штатах. Точно. Ми ж, грішні, всі хочемо влаштуватися десь якнайкраще. Риба шукає, де глибше, а людина?.. Кожен з нас хоче вибратися з цієї кротячої нори в краще життя. А це краще життя процвітає, кажуть, на тому світі. Інші, перш ніж туди потрапити, довго живуть, нащось мучаються. А Кеннан — розумник. Вибрав найлегший і найшвидший шлях на небеса.
ГОРДОН: Правильно, Лінде, Кеннан — розумник. Слухай, Мак, притчу про наше прокляте богом місце. Дали якось дуба три лейтенанти-ракетники. Стали перед суддею Всевишнім. От бог і питає їх:
— З яких ви місць? Де служили?
Доповідають лейтенанти.
Перший: Я на Алясці.
— Важко там. Бачу, волосся в тебе порідшало, зуби повипадали. Іди в рай, сину мій.
Другий. Я у Флоріді.
— Розкішне місце. Тобі непогано жилося й на цьому світі. Іди собі в пекло.
Третій: А я на Лоурі.
— І ти теж іди в пекло. На сковорідку.
— Дозвольте! — обурився наш брат. — Мені й так остобісіло підземне життя. Адже Лоурі гірше за пекло.
— Тому-то я тебе, сину мій, і відправляю в геєну вогненну. Після Лоурі пекло тобі видасться раєм.
ФАЙРСТОУН: Останнім часом Кеннан був чимось пригнічений. Уві сні горлав, стогнав, кидався. Крім того, він був одержимий якоюсь нав’язливою ідеєю: щось вираховував, креслив якісь графіки, копався в довідниках. Робив він це чомусь потай від інших. Так чи інакше, але в медичному висновку я написав: “Самогубство на грунті тимчасового божевілля”.
ФРІКЕР: Хлопець був явно не від світу цього. Тому, мабуть, і пішов у світ інший. Він ніби з неба впав. Не людина, а схема. Розпатякував про мораль, розводився щодо політики… В нашій “печері” штовхати розмови про майбутнє світу?! Сердега!
БРАНЛІ: Не чіпляйся, Мак! Ох, ну до чого ж воно важке, двадцяте століття! Відпочити не дають чоловіку. Звернися до самого Кеннана. Йому краще знати, чому він продірявив собі голову.
Та Едвард уже не міг знайти спокою. Часто вчувався йому жіночий голос, благальний, ледь чутний, але вимогливий і хвилюючий. і
Джейн чекала відповіді.
Едвард упізнав її одразу. Вона стояла біля самої огорожі набережної. Струнка, висока на зріст дівчина років двадцяти у темно-синій спортивній куртці. Джейн напружено озиралася на всі боки. Погляд її великих сірих очей на мить затримався на людині у військовій формі.
— Добрий день, Джейн, — просто сказав Едвард.
Вона здивовано підвела брови.
— Здрастуйте.
— Я прийшов, щоб… Розумієте, Кеннан…
— Ви товариш Томмі по службі?