Николай Головин – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 (страница 33)
Я сів за пульт.
— Зіграємо ще раз у шахи, — запропонувала вона.
— З радістю. У мене є бажання відігратися.
— Ви сьогодні в творчому піднесенні. Ваш хід!
— І все ж таки, що сталося з Хазеном?
— Хазен — це поняття містке. Учора ним був він, завтра станете ви, післязавтра… До речі, ви — повна протилежність Хазену.
— Розумієте, я маю з’ясувати причину його смерті. Вам шах, Тетяно!
Я раптом подумав: як же з моїм призначенням? Чому система не поспішає похвалитися сподіваним вирішенням цього питання?
— З Хазеном нічого не сталося. Абсолютно нічого. Даремно ви хвилюєтесь.
— А як справи з моїм призначенням на генерального?
— Все йде за планом. Завтра зустрічайте комісію з міністерства.
— Я?! Мене запросили сюди як експерта.
— Завтра у вас буде інший статус.
— Ну й ну!
— Не вірите! Дивно. Я вже не можу без вас. Я доб’юся вашого призначення.
— Створи собі інтелектуала і працюй з ним.
— Я намагалась. Інтелектуал вдався неспроможним. Тому, що це просто набір програм і величезна пам’ять. Людина! Ось що важливо! її дії неможливо передбачити. Лише вона становить інтерес для дослідження.
— Дивина, я не сподівався прислужитися комп’ютеру.
— Ви для мене — ідеальний варіант.
— Он як! — вигукнув я, дивлячись на зображення Тетяни.
Після вчорашнього сну моє ставлення до неї змінилося. Розглядав її обличчя, забуваючи, що це лише модельоване зображення. Хотілося вдивлятися й вдивлятися в нього.
Уранці прийшов Валерій Петрович. Та мене вже не цікавив Хазен. В голові в’язли думки про роботу об’єднання.
— Як справи? — спитав капітан.
— Прогуляв з Тетяною всю ніч. Ледь не закохався. Він поклав руку мені на плече:
— Шукай, шукай ту вирішальну сцену.
Я неохоче сів за пульт. На екрані з’явився Хазен. Згорблений, мовчазний, з брезклим обличчям. Пролунав дзвінок телефону. Він не зворухнувся. Так минуло п’ять, десять хвилин.
— Петре Сидоровичу, з вами хоче говорити…
— Не хочу! — вигукнув Хазен.
— Він хоче зустрітись, щоб вручити…
— Я не маю бажання зустрічатися! Нічого мені вручати не треба. Не хочу. Відключи телефон!
Знову запанувала тиша.
— Що з ним сталося? — спитав капітан.
— Не знаю. Це не в його характері.
Після довгої мовчанки Хазен зрештою мовив:
— Я здичавів. Їм, сплю, керую людьми, але не бачу їх. Директор-невидимець. І нікого поруч.
— Була Тетяна, — підказала система.
— Де ж вона? Дай її зображення! Це ти? Здрастуй, Таню, — він підвівся.
— Петре Сидоровичу, вас запрошують у Будинок культури для вручення…
— Ні-ні, я хворий!
— Я пошлю вашого заступника.
— Не заперечую. Наразі зображення зникло.
— Вас викликають до міністерства, — повідомила мене система.
— Встигнемо. Краще покажи останні хвилини Хазена. На екрані в тій самій позі з’явився Хазен.
— Уже рік, як я один працюю за все колишнє КБ, керую об’єднанням! — сказав він. — Дві тисячі винаходів! Я можу все.
— Не все, — заперечив голос з екрана. Хазен побачив Андросіна.
— Я не кликав тебе! Геть з моїх очей!
— А ти мені подобаєшся! Хто ти тепер?! Пусте місце.
— У мене дві тисячі винаходів!
— Не в тебе. В ситуаційної кімнати. Коли ми працювали разом, ти намагався перевершити всіх. Тепер ти розучився робити навіть найпростіші обрахунки.
— Я нічого не забув! — обурився Хазен.
— Невже? Що ж, спробуй розв’язати рівняння четвертого порядку. А щоб мав стимул — система не прийматиме твоїх команд, доки не розв’яжеш.
На дисплеї з’явилися формули, вихідні дані. Дивна річ: Хазен мав найкраще з усіх нас математичне мислення, а тут раптом розгубився.
— Андросін, навіщо все це тобі?
— Ти деградував. Усі твої виконавці, навіть ситуаційна кімната, визнають це. Що з тобою буде через п’ять років?
— Слухай, модельований привиде, я зараз просто зітру тебе з пам’яті машини.
Хазен рвучко кинув п’ястука до клавіш пульта. Та на дисплеї з’явилася фраза: “Помилка в команді!”
— Це я — Хазен!
“Небезпечно для системи”.
— Виконуй! Андросін усміхнувся:
— У тебе тремтять руки…
— Зруйнувати! — заволав Хазен, знову набираючи команду.
“Помилка!” — відповів комп’ютер.
— Роби, що я велю! Я — процесор! Ти — термінал…
Схоже було, що система підкорилася. Хазен нетерпляче підвівся. Та не встиг ступити кілька кроків, як за спиною щось загуло, зблиснуло. Хазен ухопився за груди і впав на килим.
— Усе зрозуміло, — вигукнув я. Схопив капітана за руку й потягнув у прийомну.