Николай Головин – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 (страница 32)

Аж раптом на екрані з’явилося роз’яснення щодо користування відеозаписами. Отже, система підслуховувала нас! І вона готова допомогти.

Капітан з надією глянув на мене. Я вибрав потрібний відрізок часу. На екрані виникло рухоме зображення Хазена. Він переглядав якийсь текст. Поруч стояв Андросін. А в кріслі сиділа… Так, це була Тетяна. Хазен сердито закреслив кілька рядків і зиркнув на Андросіна.

— Не дивуєшся?

— Без цього фахівця можна обійтися. А цього треба залишити. Обдарований!

І назвав моє прізвище.

— Викреслимо! — наполягав Хазен. — Ти ж переконував: ситуаційна кімната може вирішувати всі найскладніші завдання. Нащо зв’язувати руки талантам?

Андросін пильно глянув на Хазена.

— Може, й мені звільнитись?

— Як знаєш.

Андросін пішов до дверей.

— Хе-хе-хе… Ти чуєш, Тетяно?! Він мене залякує! Стривай… Щоб не пошкодив, бува, систему.

— Я розумію, — Тетяна звелась із стільця.

Струнка, зі смаком одягнена, вона була найвродливішою серед співробітниць. Кожен із нас трохи симпатизував їй і трішки заздрив Хазену.

— Якщо він спробує внести зміни в систему, попереджу…

— Спасибі… Спасибі, що розумієш мене. А з Андросіним…

— Може, не слід втрачати найкращих спеціалістів? Подумай.

— Треба. В одному барлозі два ведмеді не вживуться.

— Але ж у нас…

— Що це мене сьогодні всі вчать, як треба жити?! — напівжартома сказав Хазен.

— Я не вчу. Я моделюю ситуацію, яка може виникнути, А раптом система замре…

— Це виключено!

— А якщо?..

— Годі!

…На екрані з’явилися співробітники відділу, мої колишні колеги. Хазен підняв келих.

— Друзі, за ваш талант, за ситуаційну кімнату, яка дійсно унікальна. Правда… — скрушно мовив після паузи, — скоро ми розлучимось. Шкодую! Але що вдієш! Автоматика, комп’ютеризація стрімко входять у життя. Сьогодні ми багатолюдне КБ, а завтра… Завтра тут працюватимуть усього двадцять п’ять чоловік. Ситуаційна кімната, універсальна інтелектуальна система, візьме все на свої плечі.

— А ви? — поспитав хтось.

— Я призначений генеральним директором. Керувати КБ міг би Андросін, але він…

Андросін мовчав. Потім поставив недопитий келих і пішов до дверей. На порозі спинився й повернувся до Хазена:

— Працювати з вами? Нізащо! У вас надто розвинений феномен князька!

Запала гнітюча тиша.

— Тетяно, приймеш керівництво, — рішуче мовив Хазен, — ти заслужила цього.

— Мені КБ?! — Вона злякано обвела усіх поглядом, розсміялася: — Ні, Хазене! Даруйте за відвертість, мені теж нецікаво працювати з вами.

— Он воно що, — розлютився він і спересердя жбурнув келих на підлогу. — Обійдусь без тебе!

Вона взяла сумочку й пішла. Хазен стояв як укопаний, широко розставивши ноги, втупившись перед себе.

— Все! Більше сюди не зайде ніхто! Ця кімната служитиме тільки мені.

Сів за пульт, на екрані з’явилося зображення жінки.

— Геть з моїх очей! — замахав руками, натиснув на клавішу “Руйнування інформації”.

Жінка зникла.

— Ти тільки говоритимеш!

— Так, шефе, — відповіла система. — Я тільки говоритиму,

— Не зви мене шефом. Для тебе я — Петро Сидорович.

— Так, Петре Сидоровичу! Дайте завдання, і я працюватиму.

Я не витримав і обірвав перегляд.

— Дурниці якісь! Манія самозвеличення. Мені остогидло в цьому порпатися.

— Даруйте, — заперечив капітан. — Я мушу все з’ясувати. Треба повернутися до тих запитань Андросіна!

— Можливо, — погодився я і спробував знайти потрібний епізод.

Але система вперто підсовувала фрагменти із діяльності свого колишнього шефа.

Капітан глянув на годинник.

— Гаразд. На сьогодні вистачить. Не відмовишся трохи допомогти мені ще й завтра?

У відповідь я лише стенув плечима. Він пішов, а я ще затримався в ситуаційній кімнаті.

— Я знала, що ви залишитесь, — усміхнулася Тетяна, — Про що говоритимемо?

— Про мою проблему. Ви обіцяли розв’язати її.

— Ось вирішення, прошу!

На екрані я побачив схеми, розрахунки. Унизу стояв мій підпис,

— Чому тільки один?

— А чий ще має бути? Ідея ваша, Решта — справа техніки.

— Мені чужого не треба.

— Подаруйте комусь цей винахід. Дві тисячі винаходів дали Хазену вісім з половиною мільйонів прибутку.

— Хазен — мільйонер?! Як він ставився до свого багатства?

— Йому ніколи було витрачати гроші. Над усе він любив бути тут.

— А Тетяна? Друзі?

— Тетяна! Друзі! Ви чому лишилися тут? Тому, що вам потрібний розумний співрозмовник. Невже думаючому комп’ютеру не можна віддати душу? — розсміялася Тетяна.

Я рвучко звівся, підбіг до дверей, але вони були зачинені.

— Стій! — крикнув я до зображення.

— Не панікуйте, ви ж мужчина! Підійдіть до мене. Перед вами рабиня. Усе зроблю, що вам заманеться.