Николай Гоголь – Огненний змій (страница 4)

Чому ж не помогти чоловікові в такій біді? Дід сказав прямо, що скоріш він дасть одрізати оселедця з своєї голови, ніж попустить чортяці понюхати тією собачою мордою християнської душі.

Козаки наші їхали б, може, й далі, коли б не обгорнула всього неба ніч, мов чорне рядно; в полі стало так темно, як під кожухом. Здалека тільки блищав огник, і коні, чуючи близько повітку, поспішались, настороживши вуха та уковавши очі в темряву. Огник неначе сунувся назустріч, і перед козаками з’явилась корчма, похилена набік, мов тая баба на дорозі, ідучи з веселих хрестин. В ті часи корчми були не те, що тепер. Доброму чоловікові не тільки розійтися, вдарити горлиці або тропака, — лягти навіть ніде було, коли в голову вкинеться хміль, а ноги зачнуть писати покой — он — по?. Двір увесь був заставлений чумацькими возами; під повітками, в яслах, у сінях, — інший зігнувшись, інший простягшись, — хропли, як ті коти, чумаки. Шинкар сам собі перед каганцем карбував на ломачці, скільки кварт та восьмушок висушили чумацькі голови. Дід, купивши третину відра на трьох, пішов під повітку. Усі троє полягали поруч. Але не встиг дід повернутися, аж бачить, його земляки сплять уже, як убиті. Розбудивши третього козака, що ото пристав до них, дід натякнув йому про обіцянку, дану товаришеві. Той прокинувсь, протер очі — та й знов заснув. Нічого робить, прийшлось самому стерегти. Щоб чим-небудь розігнати сон, дід оглядів всі вози, навідався до коней, запалив люльку, прийшов назад і сів знову коло своїх. Всюди було тихо, так що, здавалось, і муха не пролетить. Аж ось, здається дідові, ніби з-за близького воза щось сіре витикає роги… Тут очі йому почали злипатись, і він мусив щохвилини протирати їх кулаком та промивати позосталою горілкою. Як тільки ставало в очах трохи ясніше, — все зникало. Далі, трохи згодом, знов витикається з-під воза страшидло… Дід витріщив баньки, скільки мога; так проклята дрімота все туманить його; руки стали, як цурупалки, голова схилилась, і міцний сон знеміг його так, що він покотився як убитий. Довго спав дід, і, як уже сонце таки добре припекло йому виголене тім’я, тоді тільки схопився він на ноги. Потягшись разів зо два та почухавши спину, примітив він, що возів стояло уже не так багацько, як звечора. Чумаки, либонь, поїхали ще до світу. До своїх — козак спить, а запорожця нема… Питається — ніхто не знає; сама тільки свитка лежить на тому місці. Страх і думки обхопили діда. Пішов до коней — ні свого, ні запорожцевого! Що б то за знак був! Нехай запорожця взяла нечиста сила, але хто ж коней? Розміркувавши все, дід збагнув, що, мабуть, чорт приходив пішки, а як до пекла світ не близький, то він і вкрав коня. Гірко було дідові на душі, що не здержав козацького слова. «Ну, — думає дід, — нічого робить, піду пішки: може, якраз спіткаю дорогою якого купця, що їхатиме з ярмарку, — як-небудь куплю вже в нього коня». Тільки ж кинувся до шапки— і шапки нема! Сплеснув покійний дід руками, бо згадав, що вчора ще вони з запорожцем помінялись на якийсь час шапками. Кому ж більше вкрасти, як не нечистому! От тобі й гостинець гетьманський! От і привіз грамоту цариці! Тут почав дід вітати чортяку такими прізвищами, що, мабуть, не раз чхнулось йому тоді в пеклі. Одначе ж лайкою нічого не поможеш, а потилиці дід скільки не чухав, — нічого не міг придумать. Що його робить? Кинувся дід добирати чужого розуму: зібрав усіх добрих людей, що були тоді в шинку, чумаків і просто заїжджих, розказав, що так і так, таке-то лучилось горе. Чумаки довго думали, підперши батогами бороди, крутили головами і сказали, що не чували ще такого дива на цілому хрещеному світі, щоб гетьманську грамоту вкрав чорт. Другі додали, що коли чорт або москаль украдуть що-небудь, то вже поминай як звали. Один тільки шинкар сидів мовчки в кутку. Дід і підступив до нього. Уже коли чоловік мовчить, то, мабуть, у нього натоптано розуму. Тільки шинкар не був щедрий на слова, і коли б дід не поліз у кишеню за п’ятьма злотими, то був би дурно простояв перед ним. «Я навчу тебе, як знайти грамоту», — мовив він, одвівши діда далі. У діда на серці полегшало. «Я бачу по очах, що ти козак — не баба. Дивись же! коло шинку буде поворітка праворуч у ліс. Тільки почне у полі сутеніти, — щоб ти був уже готовий. В лісі живуть цигани і виходять із своїх шатрів кувати залізо в таку ніч, в яку тільки самі відьми їздять на своїх кочергах. Чим ті цигани промишляють навсправжки— знати тобі не треба. Багацько буде грімоту по лісі, та ти не йди туди, звідки будеш чути стукотняву; а буде перед тобою маленька стежка, побік обгорілого дерева: тією стежкою ти собі йди та й іди… Почне тебе терен дряпати, густа орішина дорогу заслоняти — ти все йди; і як прийдеш до невеличкої річки, тоді тільки можеш зупинитися. Там і побачиш, кого треба. Та не забудь набрати в кишені того, для чого й кишені зроблені… Ти знаєш, се добро і чорти й люди люблять». Сказавши те, шинкар пішов у свій закамарок і не хотів більш говорить ні слова.

Покійний дід був неабиякий чоловік: бувало, зустріне вовка, та зараз і зцупить його прямо за хвіст; пройде з кулаками поміж козаків — всі так, як груші, покотяться на землю. Одначе щось подирало йому поза шкурою, як увійшов він у таку глупу ніч в ліс. Хоч би тобі зориночка на небі! Темно та глухо, як у пивниці; тільки чутно було, що далеко-далеко угорі, над головою, холодний вітер гуляв по верховітті, і дерева, мов захмелені козацькі голови, весело хитались, шепчучи листям п’яну мову. Аж ось повіяло таким холодом, що дід згадав і про кожух, і зненацька немов сто молотів загриміло по лісі таким гримотом, що у нього задзвеніло у голові і, мов блискавкою, освітило на хвилинку увесь ліс. Дід зараз побачив стежку, котра пробивалась між чагарником. Ось і обгоріле дерево, і тернові кущі! Та все так, як було йому казано; ні, не піддурив шинкар. Одначе не зовсім було весело продиратись крізь колючі кущі; ще зроду не бачив дід, щоб прокляті шпички та сучки так боляче дряпались: мало не за кожним ступнем його поривало скрикнуть. Помаленьку вибився він на просторіше місце; скільки міг примітить, дерева рідшали і ставали дедалі такі товсті, яких дід не бачив і по той бік Польщі. Зирк — поміж деревами блиснула й річка, чорна, мов гартована криця. Довго стояв дід над берегом, роздивляючись наоколо. По тім боці горить вогонь і, здається, от-от має погаснути, та й знов відбивається в річці, що тремтіла, мов шляхтич у козацьких лапах. Ось і місток! «Ну, тут сама тільки диявольська чортипхайка хіба проїде». Дід одначе ступив сміливе і скоріше, ніж би інший встиг добути ріжок, щоб понюхати табаки, був уже по тім боці. Тепер тільки роздивився він, що коло вогню виділи люди, — та такі мацапури, що другим часом дорого б дав, аби б улизнути від такої знакомості. Але тепер нічого робить, треба спізнатись! От дід і виважив їм поклон, мало не в пояс: «Помагай біг вам, добрії люди!» Хоч би тобі одно кивнуло головою — сидять та мовчать, та щось сиплють у вогонь. Бачивши одно місце порожнім, дід без довгих заходів сів і собі. Довго сиділи мовчки. Дідові уже й надокучило; давай шарити в кишені, вийняв люльку, подивився кругом — ні одно не дивиться на нього. «Уже, панове добродійство, будьте ласкаві: як би так, щоб, наприклад, сказать, теє…» (дід жив на світі немало, знав уже, як підпускать баляси, а при оказії, може, і перед царем не вчинив би собі сорому), «щоб, наприклад, сказати, і себе не забуть, та й вам збитку не зробити. Люлька у мене є, та того, чим би запалить її, не мається». І на сю річ хоч би слово; тільки одна мацапура сунула гарячу головешку прямісінько дідові в лоб, так що коли б був трохи не одхилився, то могло б статися, що попрощався навіки з одним оком. Бачивши далі, що час даремне плине, одважився — чи буде слухати нечисте кодло, чи ні — розказувати про діло. Мацапури і вуха понаставляли, і лапи попростягали. Дід догадався забрав у жменю всі гроші, що були у нього, та й кинув мов собакам, туди, проміж їх. Як тільки кинув він гроші, все перед ним перемішалось, земля задрижала і — як уже він і сам не міг того розказати, — опинився мало не в самому пеклі. «Батьку мій рідний!» — охнув дід, роздивившись добре. Що за страшидла! мацапура на мацапурі, як то говоритьсяі Відьом така пропасня, як лучається іноді на різдво випаде снігу: та убрані, та розмальовані, мов панночки на ярмарку. І всі, скільки їх там було, як п’яні, оддирали якогось чортівського гопака. Куряву збили, боже спаси, яку! Дрижаки пройняли б хрещеного чоловіка, якби тільки побачив, як високо скаче бісовське кодло. Дідові ж, невважаючи на всю страхотняву, зробилось страшенно смішно, коли побачив, як чорти, крутячи хвостами, з собачими мордами, на німецьких ніжках звивались коло відьом, мов хлопці коло дівчат, а музики товкли себе в щоки кулаками, мов у бубни, та свистали носами, як у сопілки. Тільки ж побачили діда — так і потурили до його ордою. Свинячі, собачі, козині, дрохвині, конячі морди — всі попростягались та отак і лізуть цілуваться. Дід тільки плюнув, як тая погань його напала. Далі схопили його та й посадили за стіл, завдовжки, може, з дорогу від Конотопа до Батурина. «Ну, се ще не зовсім погано, — подумав дід, побачивши на столі свинину, ковбаси, кришену цибулю з капустою і багацько різних ласощів, — мабуть, диявольська шушваль не держить посту». Дід таки — не заважає вам теє знати — не гребав під случай перехопити сього-того на зуби: їв небіжчик добре, а через те, не пускаючись у розмову, присунув до себе миску з накраяним салом та окіст, взяв видельце, трохи чим меньше від тих вил, котрими господар бере сіно, захопив тим видельцем найбільший шмат, підставив скоринку хліба, аж зирк, досталося у чужий рот! Ось-ось над самим вухом — чутно навіть на весь стіл; як чиясь морда жує та плямкає. Дід нічого; схопив другий шматок і ось, здається, вже й по губах мазнув, тільки знов не в свою пельку пішло. В третій раз — знову у чужу. Розсердився дід, забув і страх, і в чиїх він лапах сидить, гримнув на відьом: «Що ви, іродяче кодло, задумали глузувати з мене, чи що? Коли не оддасте зараз моєї козацької шапки, то будь я католиком, коли не переверну вам свинячих ваших рил на потилицю!» Не встиг він вимовить останніх слів, як всі мацапури оскалили зуби і зняли такий регіт, що у діда аж у душі похолонуло. «Добре, — проверещала одна відьма, котру дід мав за найстаршу над усіма через те, що личина у неї була краща всіх, — шапку ми тобі дамо, тільки хіба тоді, як виграєш тричі в дурня!»