Николай Гоголь – Огненний змій (страница 3)
Дещо осібно стоїть трохи дивне оповідання Юрка Юрченка «Журавель». Тут усе на грані реального і казкового. Автор постійно переходить від природніх елементів до надприродніх і назад. Видіння і дійсність переплітаються дуже тісно. Журавель переконує селянина, що він така ж сама людина, а тому вважає за можливе посвататися до його доньки. Селянин бачить перед собою то журавля, то парубка. До кінця оповідання так і не з’ясовується, що то був за журавель, і чи то справді журавель чи перевертень. Подвійне прочитання веде до семантичної невизначеності, яку підсилює і вагання самого оповідача у виборі між реальним і надреальним поясненням. Незвичний тут уже сам образ журавля як фантастичного персонажа. Був би на його місці чорт, усе стало б на свої місця, усе було б традиційним і… банальним. Юрченко, а під цим псевдонімом заховався виходець із Закарпаття М. Білевич, видав цілу збірку фантастичних новел у двох випусках «Різдвяні оповіді». На жаль, і ця книга, і сам автор випали з уваги наших дослідників, зрештою, так само, як і І. Борозна, І. Боричевський, X. Купрієнко, І. Гавришкевич, В. Росковшенко, Є. Згарський.
Автором кількох фантастичних творів був і Є. Гребінка. Але і «Страшний звір», і «Місяць та сонце», і «Мачуха й панночка» — це казки, що за жанром дещо не відповідають задумові антології «Огненний змій». Є в нього й оповідання «Ніжинський полковник Іван Золотаренко», де наявний фантастичний елемент, але він тут незначний. Була спокуса ввести й невелику повість «Змій» А. Подолинського, але «змій», або «перелесник», який страшив цілий окіл, виявився потім перевдягненим сільським парубком, який вдався до цих хитрощів, щоб здобути свою кохану. Подібні твори зарубіжні упорядники деколи публікують в антологіях фантастики як такі, що написані на межі реального і казкового. Однак я не став цього робити ще й з тієї причини, що повість «Змій» писана впереміж прозою і віршами.
Зате серед інших творів антології виділяється утопічне оповідання Г. Данилевського. В першій половині XІX сторіччя це утопічне оповідання було в нашій літературі єдиним. Г. Данилевський, полтавчанин, автор багатьох історичних повістей і романів з історії України, обробок українських казок, біографічних нарисів про визначних земляків минулого. Як український патріот і борець за права рідної мови він по праву належить двом літературам — українській і російській. Те саме слід сказати і про польсько-українського письменника Михайла Чайковського, автора українських віршів і статей, а також оповідань і повістей з історії України польською мовою.
«Огненний змій» складається здебільшого з раритетів — за радянського часу публікувалися лише деякі з творів, що входять до цієї антології.
Хронологічно антологія замикається 1870 роком. Це був важкий, але дуже цікавий період нашої літератури, хоч і мало вивчений, оскільки представляли його й письменники, які видавалися в Москві, Петербурзі, Кракові. Ані Борозна, ані Купрієнко, чи Юрченко ніколи не звертали на себе уваги наших видавців. Таким чином, антологія виконує ще й цю місію — воскрешає з непам’яті забуті імена скромних трударів українського слова.
Микола Гоголь
Так ви хочете, щоб я вам розповів про діда? — Добре, чому ж не потішити оповідкою!
Ох, старовина, старовина! Що за радість, що за втіха впаде на серце, як почуєш про те, що давно, давно, і року йому і місяця нема, діялось на світі! А як вплутається ще який-небудь родич — дід або прадід, — ну, тоді І рукою махни: бодай я похлинувся за акахвистом великомучениці Варварі, коли не привиджується, мов би сам усе те робиш, — неначе вліз в прадідівську душу або прадідівська душа гуляє в тобі… Ну, мені нема гірш, як оті наші дівчата та молодиці: з’явись тільки їм на очі, — зараз: «Хома Григорович, Хома Григорович! а нуте, яку-небудь старовинну казочку! ось нуте-бо, нуте!» та-та, та-та, та-та, — і почнуть, І почнуть… Розказать-то, звісно, не штука, та подивіться, що робиться з ними потім у постелі. Адже ж я знаю, що кожна тремтить під укриттям, мовби її пропасниця трясе, і рада б з головою влізти в кожух. Дряпне об горщик миш, сама як-небудь зачепить ногою кочергу — крий боже! — і душа в п’ятах. А на другий день, як нічого не було; чіпляється знову: розкажи їй страшну казку, та й годі! — Що ж би таке розказать вам? Одразу і не наверзеться на думку… Так, розкажу я вам, як відьми грали з покійним дідом у дурня. Тільки зарані прошу вас, люди добрі, не збивайте з пантелику, а то такий кисіль вийде, що сором буде в рот взяти! — Покійний дід, треба вам сказати, був не з простих за свого часу козаків. Знав і
От умовилися нові товариші, щоб не розлучатися і дорогу держать укупі. Було давно надвечір, коли вони виїхали в поле. Сонце пішло на спочинок, де-не-де горіли замість нього червоні пасма; наоколо миготіли ниви, як празникові плахти чорнобривих молодиць. Нашого запорожця страшенні теревені взяли. Дід та ще другий приплентач-гульвіса подумали вже, чи не біс засів у нього. Звідкіля що й бралось! Приведенції та пригоди розказував такі чудні, що дід разів скілька хапався за боки та мало кишок не порвав од сміху. Тільки ж в полі дедалі все більше сутеніло, а разом з тим ставала безладніш молодецька мова. Далі оповідач наш зовсім замовк і здригався при найменшому шелесті!
«Еге-ге, земляче! та ти бо вже не на жарти почав сов лічити. Вже думаєш, як би додому, та на піч!»
— Перед вами нічого таїться, — сказав запорожець, одразу повернувшись, і звів на них нерухомий погляд. — Знаєте, що душа моя давно запродана нечистому!
«Ото яка дивовижа! Хто ж на своєму віку не знався з нечистим? Тепер-то й треба гулять, як то кажуть, на прах!»
— Гей, гуляв би я, та сеї ночі остатній час молодцеві! Гей, братця! — сказав він, ударивши їх по руках. — Гей, не поспіте однієї ночі! Не видайте! Вік не забуду вашої ласки!