Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 33)
— На якій вулиці живе тітка?
— Жила… — зітхнув новенький. — Я думаю, вони всі загинули. На вулиці святої Терези.
Коломієць сторопів.
— Чекай, як тебе звуть?
— Андрієм. Когутом Андрієм.
Щоб приховати своє збентеження й вирішити, як поводити себе з цим другим Андрієм Когутом, Юрко удав, що з запізненням згадав про якесь доручення і йому прикро, що час уже прогаяно й виконання важливої справи доведеться відкласти. А все тому, що доводиться морочитися з отакими нетямущими новачками.
— А, хай йому біс! — сердито пробурмотів “писар”, незадоволено махнувши рукою. — Ну, розповідай.
Здивований Юрко ще раз майже слово в слово почув ту саму історію, яку півгодини тому розповів йому Андрій Когут-перший.
Капітан Сіровол ще ніколи не бачив свого помічника таким збудженим. Ледве він переступив поріг, як Юрко кинувся назустріч.
— Товаришу капітан, я вас жду не діждуся. Тут таке!.. Сам собі не вірю. Розумієте, одного Андрія Когута ви повели, аж тут з’являється другий.
— У якому розумінні?
— Два Андрії Когути з абсолютно однаковими біографіями. Ну, справжні тобі сіамські близнята. Другого до клуні на сіно відпочивати відвів. Я розсудив так, товаришу капітан, поки не доповім вам, ці два Когути не повинні зустрітися.
— Гаразд. Якої ти думки про цих сіамських близнюків? Що нам з ними робити?
Такого запитання Юрко не сподівався, бо сам хотів запитати про це начальника. Невже капітан потребує його поради?
— Мені здається, один Когут несправжній.
— Один? А може, обидва?
— Може, й обидва… — Юрко розгублено подивився на капітана. — А втім, ні. Один повинен бути справжній.
— Чому? — запитав Сіровол.
— Надто вже правдоподібна історія. Такої не придумаєш…
— Гаразд. А що ми повинні зробити?
— Товаришу капітан…
— А от немає капітана! — жорстко сказав Сіровол. — Трапилось так, що ти один лишився на господарстві й мусиш все сам вирішувати. Отже, що ми повинні зробити? Перше…
— Перше, щоб вони не побачили один одного. І взагалі, щоб ніхто, крім нас, не знав, що в загоні з’явилося два Когути.
— Як це зробити? їх же почнуть розпитувати товариші, й кінець кінцем їм все стане відомо.
— Треба направити їх у різні роти, дати їм клички.
— А біографії?
— Біографії теж різні придумати, — квапливо запропонував Юрко, — щоб вони розповідали зовсім інше, неподібне.
— А тобі не здається, що тоді псевдокогут може щось запідозрити?
— Навпаки, товаришу капітан! — розохотився Юрко. — Адже це можна мотивувати тим, що ми хочемо використати його для таємного завдання й нам потрібно приховати від бандерівців, що Андрій Когут перебував у партизанському загоні. Це мотивування повинно бути переконливим для кожного з них.
— Друге?
— Довідатися, що трапилося в Кружно на вулиці святої Терези.
— Вже відомо… — сказав Сіровол невесело. — Був нічний напад, стрілянина, будиночок спалено, всі, хто там жив, загинули. Гестапо поширило чутку, що це зробили ми, партизани.
— В такому випадку нам потрібні деталі, якомога більше деталей, — заявив Юрко рішуче. — На них фальшивий Андрій Когут може засипатись. Крім того, є ще одна можливість швидко й точно встановити, хто з них справжній, а хто фальшивий. Через день — два ми викличемо їх по одному й скажемо: “Слухай, Андрію, маємо для тебе радісну звістку — твоя мати жива, вона теж чудом врятувалася, тільки має сильні опіки. Завтра ти з нею зустрінешся”. З того, як кожен із них зреагує на цю звістку, можна буде визначити…
— Думка добра, — схвалив Сіровол. — Але ж материй провокатор може так зіграти, що нічого не визначиш.
— Хай грає! — не здавався Юрко. — А з чужою матір’ю все одно зустрітися не схоче. Це ж буде для нього провал! Отже, вночі або при іншій зручній нагоді намагатиметься втекти. Отут його й треба накрити.
Сіровол підійшов до свого помічника, поклав йому руки на плечі.
— Юрко, ти молодець. Я тобі влаштував екзамен, і ти його блискуче склав. Хоча що стосується воскресіння матері Андрія Когута…
— Як екзамен? Чому? — здивовано спитав Юрка. — Хіба ви знали, що з’явився другий Андрій?
— Звичайно. Адже кожного з них спершу приводили в штаб. Я довідався, що з’явилося два Андрії, й вирішив перевірити, як мій помічник діятиме за таких обставин. Не розгубився!
— Так, але я ж міг… — ображено почав Юрко. — Міг наробити тут…
— Я все передбачив на випадок, якщо ти спасуєш. Помилки не могло трапитися. Помилки, як я розумію, припустився інший, наш ворог. Ти слухай і запам’ятай, це треба знати: у німців з’явився якийсь новий начальник, вони Гансом його називають. Кличка, звичайно, а про справжнє його ім’я, я гадаю, ми незабаром довідаємося. Так от, цей Ганс розвинув бурхливу діяльність, і твої сіамські близнюки, без сумніву, справа його рук.
— Обидва? Для чого ж…
— Ні, — заперечив капітан, — він готував одного, готував, усе враховуючи і все обмірковуючи, але, видно, в чомусь промахнувсь. Як вийшла неув’язка в Ганса, я не знаю, але факт залишається фактом. Між іншим, цей Ганс любить хильнути. Може, сп’яну…
У вікно хтось застукав палицею:
— Художник! Де Третій?
Той, хто стукав, помітив Сіровола, кинувся до дверей і за дві секунди вже був у хаті. Це був боєць Шерстюк, посланий на чергування в один із сторожових постів.
— Товаришу капітан, — уривчасто дихаючи, почав доповідати він, — Орест Чернецький з’явився. Ми його затримали. Бричкою з сестрою приїхав, зброю привіз, документи і одного фріца-мертвяка.
— Де вони?
— На посту в нас. Я його бричкою приїхав. Коні добрі, сідайте, миттю домчу.
— Поїхали! — гукнув капітан до Коломійця й вибіг з хати.
ВІДПЛАТА
На вулиці під ворітьми стояв забризканий болотом ресорний візок, запряжений парою гладких, але, видно, стомлених довгою дорогою гнідих коней у добротній шкіряній збруї, прикрашеній мідними бляхами.
Сіровол сів спереду поряд із Шерстюком, Юрко влаштувався позаду. Ляснув батіг, і коні понесли легкий візок накоченою дорогою.
— Як усе було? — запитав капітан Шерстюка.
— Нічого незвичайного. Дивимось: хтось іде дорогою. Бричка, коні добрі. На бричці Чернець з кулеметом на колінах. А позаду дівчина в голубому платтячку і з автоматом у руках. Взяли про всяк випадок на мушку, гукнули. Чернець упізнав мене й аж заплакав від радості.
— Ти казав про якогось німця-мертвяка.
— Вони привезли вбитого фашиста, прив’язаного до брички. А з убитих поліцаїв вони тільки верхній одяг поскидали. Цілий мішок барахла. І зброя, звичайно, документи. Чернець каже: чотирьох порішив. З одягу й зброї, що привезли, так і виходить… А сестра в нього — красуня.
— Років скільки?
— Молодша від нього років на три — чотири. Тільки дуже налякана. Мовчить, лиш очима стриже.
Їхали лісом, колеса то стукотіли по кореневищу, то булькали в баюрах, у чорній торф’яній воді. Нарешті дерева розступилися, і за тонкими стовбурами сосон відкрилися луги, порослі верболозом, що тяглися широкою смугою вздовж річечки. Шерстюк, не виїжджаючи на луг, звернув з дороги праворуч, і Юрко побачив між кущами партизанів. Між ними сиділа дівчина в голубому.
Першим квапливо скочив на ноги Орест, відразу ж підвелась і дівчина Орест схуд за ці дні, обличчя заросло щетиною, було майже чорне, але очі блищали радісно і водночас, винувато. Так, він був гордий з того, що зробив, радів зустрічі зі своїми і все ж знав, що йому перепаде за самовільну відлучку.
Сіровол зіскочив з брички й, кинувши погляд на мішки, що лежали осторонь, на зброю, допитливо подивився на Ореста.
— Де був?
— Вдома, в селі, товаришу капітан, — відповів Орест, і куточок його рота здригнувся в усмішці. — Побував у рідних Коровичах…
— Тобі хтось дозволяв відлучатися?