Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 3)
Іван Тихонович якось нехотя крутив цигарку. Мені раптом теж забаглося закурити. До того, як стати розвідником, я потроху покурював, а недавно кинув, щоб випробувати силу волі. І ось через вісім місяців знову згадалось…
Нарешті за тином з’явилася танкова башта, з люка висунулася голова в чорному шоломі, з нашитими зверху пробковими ковбасками. Я гадав, що то німець, — перший німець, якого мені судилося побачити, але помітив за баштою двох наших бійців з ручним кулеметом, спрямованим у той бік, звідки мав з’явитися ворог. Це був наш танк. Він рухався повільно, заднім ходом. Раптом навпроти наших воріт зупинився. До нього підбіг молодший командир в запиленому обмундируванні, за ним — три бійці, які підтримували пораненого, що стрибав на одній нозі. Всі вони, допомагаючи один одному вилізли на танк, уважно дивилися на захід, але не стріляли. Чому?
Ось всі вони пригнулися, припали до броні, голова танкіста зникла в люкові. За мить танк здригнувся від пострілу гармати. Потім вдруге, втретє. Скоро повз нього на схід промчав інший танк, обліплений бійцями, з причепленою позаду протитанковою гарматою, що підстрибувала на вибоїнах. Бійці щось вигукували, показуючи назад. Танк, що стояв біля наших воріт, зробив ще два постріли, одночасно відкрили вогонь кулеметники, Тільки автоматники ще очікували. На танк вискочили ще два бійці.
— Ар’єргард. Прикривають… — сказав Іван Тихонович і зайшовся важким кашлем.
Свист авіабомб і три дужі вибухи. Нашу хижку хитнуло, дві шибки у вікнах тріснули і посипалися дрібними скалками. Чорний дим заволік вулицю. Танк заревів, розвернувся і зник з очей.
— Все… — ніби одриваючи щось від серця, простогнав Іван Тихонович. — Тепер жди їх… Давно не бачились. З вісімнадцятого…
Та нам судилося стати свідками ще однієї гіркої сцени відступу. Вулицею, вслід за танком, бігли два бійці. Один накульгував. Долинуло кілька квапливих кулеметних черг, і той боєць, що біг попереду, впустив гвинтівку, ткнувся головою в тин. Другого ми так і не помітили, куди він дівся.
Іван Тихонович болісно зціпив зуби. Аж це повз вікна промчали три танки з хрестами на броні і в хмарах пилюги замиготіли мотоцикли з солдатами у важких шоломах. Ну, от і вони! Солдатів було по два-три на кожному мотоциклі, вони стріляли не цілячись, мабуть, для остраху. Промчали, і вулиця спорожніла.
Отже, збулося: лінія фронту перемістилася за нашу хату, з цієї хвилини я опинився в тилу ворога.
— Знаєш, Михайле, а давай-но ми з тобою поснідаємо, — раптом озвався господар оселі і вперше за увесь час усміхнувся.
Він поклав на стіл круто зварені яйця, хліб, поставив миску з картоплею, тарілку з олією на денці, жмутик молодої цибулі, і ми заходилися біля їжі. Вулицею проносилися мотоцикли, гримкотіли танки, та ми вже не звертали на них уваги. Я був голодний, проте смаку не відчував. Намагався вжитися в образ (здається, так говорять актори) племінника Івана Тихоновича, до речі, особи вигаданої, неіснуючої, бо у мого “дядька” були самі лиш племінниці. Взагалі я мав видаватися типом не вельми привабливим, примітивним, що не дуже розбирається б політиці. Що ж до перебування в тюрмі, то посадили мене туди, звичайно, помилково, я найчесніша людина, тобто порядок знаю і поважаю начальство.
Раптом у сінях щось зашаруділо. Ми з дядьком перезирнулись і перевели погляд на двері, очікуючи появи німців. Хто ж іще міг з’явитися до нас у цю хвилину? Я блискавично визначив лінію своєї поведінки — в жодному разі не можна дати зрозуміти гітлерівцям, що я знаю хоч би одне слово по-німецьки. Треба витріщувати на них очі, наче баран на нові ворота, що б вони не говорили.
Двері нарешті відчинились. Коли б цієї миті постала на порозі покійна бабуся, мене це вразило б менше, ніж те, що я побачив, — між одвірками стояв на одній нозі блідий, з перекошеним од болю лицем літній вусатий боєць.
— Товариші… не дайте померти…
Він був поранений в ліву ногу, тримав її піднятою, аби не торкатися землі. Штанина, обмотка були темні від крові.
Іван Тихонович затамував подих. Признатися, першої миті я теж розгубився. Ось воно, моє друге випробування! Кожна радянська людина, незалежно від того, суворої вона чи лагідної вдачі, не посміла б відмовити бійцеві хоч би в тимчасовому притулкові, але я не мав на це права.
— Товариші… Рідні… Допоможіть… — молив боєць.
Наче невидима рука стиснула мені горло. Що робити?
— Може, на горище його? — запропонував Іван Тихонович.
— Станьте біля вікна! Стежте за вулицею! — сказав я, нахилившись, щоб перев’язати ногу бійцеві. —Автомата чому не кинув? — запитав у нього.
— Зброя ж…
— Авжеж, — глузливо кивнув я головою. — І патронів повний диск?
— Патронів? Жодного, — простодушно признався боєць. — Розстріляв усі!
Тягати автомат із порожнім диском, коли ти поранений і нема ніякої надії пробитися до своїх, — такого дивака треба було пошукати! Та все ж вірність бійця своєму обов’язкові зворушила мене до глибини душі. На щастя, поранений він був легко. Куля пройшла крізь м’яз навиліт, не зачепивши кістки. Днів за десять шкутильгатиме з ціпком.
— Давай пакет, — сказав йому, квапливо розпанахавши штанину.
— Нема пакета.
— Як же ти воював без пакета?
— Товаришеві віддав…
Іван Тихонович миттю подав мені бинт, пляшечку з йодом і знову став біля вікна. Я швиденько зробив перев’язку.
— Ось що, друже, зараз же марш у сіни і за моїм знаком шквар по-пластунськи на город. Зрозумів? Там є копичка сіна, заховайся в ній і жди ночі. І запам’ятай: ти нас не бачив, у хаті не був, перев’язку зробив сам. Зрозумів? Вночі ми щось придумаємо. Дядьку…
Але Іван Тихонович сам здогадався, схопив кусень хліба, всунув бійцеві за пазуху.
Надворі біля вхідних дверей стояла діжка з-під капусти, яку на випадок пожежі передбачливий Іван Тихонович наповнив водою. Я наказав дядькові узяти відро, вийти у двір і стати біля діжки. Ми зачекали, доки на вулиці мотоцикли здійняли особливо густу кушпелу, і тоді я звелів бійцеві:
— Давай, друже!
Він метнувся за діжку, поповз за хату і незабаром зник на городі. Я зітхнув із полегкістю. А Іван Тихонович приніс із криниці і вилив у діжку ще одне відро води й повернувся до хати.
— Он як воно іноді доводиться, — сказав він, скрушно хитаючи головою. — Прямо серце кров’ю обливається.
Я підійшов до нього, обійняв за плечі, сказав заспокійливо:
— Терпіть, дядечку, коли вже придбали такого племінника… Не мав я права його залишити.
— Про що може бути мова, Михайле? Хіба я докоряю тобі? Розумію. Якщо навіть смерть, так і смерть прийму, а тебе не підведу.
— Ну, так уже й смерть… — засміявся я. — Ви після війни на моєму весіллі ще погуляєте. Неодмінно!
Іван Тихонович скупо всміхнувся.
— І ти ж дивись, у хату приліз… Серед білого дня, коли на вулиці повно німців. Ну, заліг би до ночі десь у картоплинні. Як його ті іроди не помітили?..
День догорав. Гарматна стрілянина на сході не вгавала, певно, за кілька кілометрів від Біловодської радянським військам вдалось організувати оборону і там розгорівся запеклий бій. Німецькі літаки раз за разом проносилися над станицею, вцілілі шибки у вікнах дзеленчали, коли за хвилину — другу лунали вибухи бомб.
Гітлерівських солдатів з якогось підрозділу розводили на постій. Ось вони з’явились у сусідів праворуч, за нашою криницею. Трималися, як у власному домі — голосно розмовляли, сміялися. Заходилися витріпувати пилюку з мундирів, чистили чоботи, потім пороздягалися, почали митися. Милися довго, весело герготіли. Збоку глянути — звичайні люди, а це ж — найлютіші вороги мого народу. Я згадав Зою Космодем’янську. Ось такі ж гітлерівці катували її, а потім реготали, накидаючи їй зашморг на шию.
Мені кортіло подивитися на них ближче, послухати, що вони говорять. Іван Тихонович вже встиг кілька разів вийти у двір і навіть повставляти нові шибки замість розбитих (передбачливо підготував старий!), не заперечував, щоб і я допомагав йому — хай сусіди побачать, що його “небіж” не ховається. Я взяв відро і пішов до криниці.
Ось вони, за тином. Вже встигли помитися, голяться, зачісуються; один, літній, худий, в окулярах, пише листа.
— Альберте, я все забуваю, як називається ця велика гора в них? Підкажи.
— Ельбрус. Тільки на біса вона здалася тобі, ця гора?
— Розумієш, Альберте, я намагаюсь, щоб листи з фронту мали пізнавальну цінність для моїх шибеників. Я написав: “Хлоп’ята, ваш тато вже бачить найвищу вершину Кавказького хребта”. А тепер додам: “Ельбрус, як і вершини Альп, вкритий вічними снігами…” Тут нема обману, правда? Адже ми побачимо цю гору, перш ніж лист дійде додому?
— Гадаю, днів за два — три. Наступ розвивається успішно.
Той, що старанно зачісував ріденьке біляве волосся, тримаючи перед собою кишенькове люстерко, раптом заспівав приємним фальцетом жартівливу пісеньку. Про дружину мірошника, стан якої так пружно облягав корсаж, про похмурого її чоловіка, котрого остерігається зальотник. Он які пісеньки виспівує. На мене жодної уваги. Що ж, це добре. Виходить, не викликаю підозри.
У хаті Іван Тихонович спитав не без тривоги:
— Як?
— Нормально, — відповів я.
— Про що говорять?
Я докладно переповів зміст підслуханої розмови.
— Наче на екскурсію приїхали, — насмішкувато похитав головою. — Гору Ельбрус їм забаглося відвідати… Дуже мені хочеться побачити, як вони з цієї екскурсії будуть повертатися.