Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 2)

Під полудень хвиля тих, що відступали, зринула. Тепер широкою станичною дорогою брели невеликі групи легкопоранених, мчали поодинокі машини, повільно рухались підводи, навантажені хатнім скарбом, — дітлахи сиділи на клунках, а жінки йшли поряд з возами. Кушпела осідала на станицю, тополине листя, дахи. Бій, очевидно, точився вже десь на західній околиці, звідти дедалі голосніше долинало бухання гармат, а згодом можна було розрізнити рушничну і кулеметну стрілянину.

— Гайда, Михайле, до хати, — сказав мій “дядько” після чергового приступу кашлю. — Не резон лоба під дурну кулю підставляти.

Пропозиція Івана Тихоновича була позначена здоровим глуздом, але до хати ми так і не пішли: саме у цей час біля наших воріт зупинилася парокінна підвода з пораненими. Дівчина у військовій формі, з зеленою, поміченою червоним хрестом сумкою через плече зіскочила з підводи й забігла на подвір’я. Іван Тихонович поспішив їй назустріч з відром криничної води. Дівчина вдячно кивнула головою і рушила, було, з відром до воріт, та раптом зупинилась і з надією, що неждано спалахнула в її очах, кинула погляд на нас, нашу халупу. Вона була висока, тендітна і така чорна, що коли б не великі, форми мигдалю ясно-сірі очі, такі неприродні на засмаглому довгастому обличчі, я сприйняв би її за циганку. Очевидно, я чимось їй не сподобався (щось схоже до подиву, прихованого докору, настороженості промайнуло в її очах, коли вона дивилась на мене), але старий явно викликав її довіру.

— Товариші…— трішечки гортанно мовила вона, прикладачи до грудей руку з забинтованим пальцем. — Любі… Візьміть одного пораненого. Його не можна везти, він помре в дорозі. Розумієте?.. Рана кровоточить. А так він виживе.

Я затамував подих, бо зрозумів, що зараз станеться. Мусить статися те, про що я все життя згадуватиму з невимовним болем і соромом. Ми не мали права брати пораненого, ми не могли накликати на себе підозру — в льоху у нас лежала вибухівка і ще дещо. І я, племінник, що так неждано з’явився в Івана Тихоновича… Вже одного цього було більше ніж досить.

— Ні, не можемо, — квапливо і якомога твердіше сказав я.

І прокляв ту хвилину, коли впевнився, що з мене може вийти таємний лицар Батьківщини, лицар без страху і докору. Далебі, не так легко було мені вимовити ці слова. Можливо, поранений умре в дорозі, а в нього ж, певно, є дружина, діти… Я все це знав, однак знав і те, що жалість до одного може погубити багатьох, а головне — ту справу, яка мені доручена. Правила конспірації — закон, порушити його — значить вчинити злочин!

Ні, вона не подивилася на мене, не обпекла презирством, не спопелила поглядом жалюгідного боягуза, що тремтить за свою шкуру. Вона мене не помічала. Очевидно, тільки глянувши на мене, вона зрозуміла, що я за фрукт — молодий, здоровий парубійко, що відсиджується вдома, коли його ровесники воюють. Тому вона зверталася тепер лише до Івана Тихоновича.

— Дуже вас прошу, благаю! Іменем його матері прошу. Адже ви люди… Зрозумійте, дорогі, в хороший будинок не можна: туди ж насамперед підуть німці, а до вас… До вас вони навряд чи й зазирнуть.

Мій дідуган, здається, зовсім розм’як, бачу, ось-ось погодиться взяти пораненого. І тут мені спала на думку одна ідея, яка здалася цілком реальною. Та спершу треба було позбавити дівчину будь-якої надії і примусити її скоріш піти з нашого двору.

— Нічого не вийде! Кінець розмові! — відрубав я і одвернувся.

— Ех, ви, люди… — почув її голос за спиною.

Вона могла думати про мене що завгодно, а я міг лише захоплюватися дівчиною в душі й дякувати за презирство, яким вона обпекла мене за ті слова.

— Дядьку, — звернувся я до Івана Тихоновича, коли підвода з пораненими рушила від нашого двору, — є у вас вірна людина, яка б зважилася взяти пораненого?

— Про це і я думаю… Є тут бабуся одна. І хатинка в неї не набагато краща від моєї. Якраз там, куди вони поїхали.

— Тоді поспішайте!.. Але все зробіть так, наче ви тут ні при чому… Щоб і медсестра не здогадалась.

Іван Тихонович миттю зник за причілком. Я присів на ганок і поринув у роздуми. Раніше, коли намагався уявити роботу в тилу ворога, то перш за все думав про ті чисто технічні труднощі, що можуть виникнути. Щоправда, мене попереджали й про моральні труднощі, але тільки зараз я по-справжньому зрозумів, як важко людині критися навіть від друзів. “Ех ви, люди…” — все ще дзвенів голос медсестри. І хоч я знав, що вчинив правильно, навіть був задоволений з того, що не завагався й на мить, приймаючи суворе, але єдино можливе рішення, однак у грудях все-таки щеміло.

Іван Тихонович повернувся з відром картоплі (молодець, зметикував, як замаскувати свої побігеньки), задоволений: бабуся погодилась узяти й виходити пораненого. В мене одразу відлягло від серця. Я зайшов до хати, дістав із тайника бланк довідки і квапливо заповнив його, перетворивши пораненого лейтенанта на звільненого з тюрми Колесника Володимира Даниловича, засудженого раніше за крадіжку громадського майна. Я теж мав таку довідку, хоча й з іншої тюрми. Це був надійний документ і, як було перевірено, діяв безвідмовно: гітлерівці прихильно ставилися до “осіб, що постраждали за совітів”. Так от, я м’яв, ялозив у руках підроблену довідку (адже чолов’яга носив її в кишені не один день) і повторював Іванові Тихоновичу, якої легенди мав дотримуватись поранений: мовляв, попав під бомбардування біля станиці, і його перев’язала якась жаліслива санітарка.

Раптом неподалік нашої хати торохнув снаряд. Шибки у вікнах загули, мов бубни, але витримали, не посипались. Треба поспішати! Та я затримав Івана Тихоновича, що кинувся вже було нести бабусі порожнє відро, поки він не повторив легенду з усіма подробицями. Начебто все переконливо виходило. Серед мирного населення теж було багато поранених — ворожі літаки не дуже дбали, кого бомбардувати.

Іван Тихонович пішов. Я ще раз обміркував ситуацію, яка склалася. Станиця велика, щось із тисячу дворів, двоє колишніх “засуджених” загубляться в ній, мов крапля в морі. Рятувало ще й те, що наш підопічний — командир, а не рядовий: стрижені голови у молодих чоловіків одразу викликали підозру гітлерівців. Загалом, я наче все передбачив. Звичайно, мова йшла не про мене, не про моє власне життя, а про діло, бойове завдання. Подумав і про те, що лейтенант може знадобитися згодом, коли одужає.

Щось довго не повертався Іван Тихонович, і я почав нервуватися. Вози з біженцями з’являлися па вулиці все рідше й рідше, а гуркіт бою наближався. Один за одним десь оддалік вибухнули три снаряди. Я згадав медсестру (зрештою, вона, очевидно, була санінструктором), її гортанний голос, очі, той презирливий погляд, яким обпекла мене на прощання. Вона ніколи не дізнається, хто я і як допоміг їй врятувати пораненого, і буде згадувати мене тільки з ненавистю. Що ж, треба до цього звикати.

Іван Тихонович повернувся, коли неподалік уже стріляли з кулеметів.

— Все гаразд! Бабуся каже: по хатах є поранені місцеві жителі, то ще один поранений не буде комусь вдивовижу.

— А вона не запитувала: чому ви самі не взяли пораненого?

— Ні. Бо я їй сам пояснив, мовляв, племінничок неждано об’явився, хлопець непевний, настроїв його не знаю і довіритись не можу.

— Ну, а сусіди бачили, як пораненого вносили до хати?

— Навряд. Уся станиця зараз принишкла, рідко хто виходить надвір. А сусіди, як бабуся каже, в неї добрі.

Стрілянина наближалася. Ось почулося тупотіння, віддалений гуркіт танків. Вулицею, припавши до шиї коня, промчав боєць чи командир, слідом за ним пронеслося ще троє. Через хвильку — другу поблизу вдарив кулемет короткими чергами. Я обережно наблизився до низенького віконечка, визирнув і помітив на даху будинку по той бік вулиці бійця з ручним кулеметом, а на самому гребінці черепичного даху, за димарем, — другого. Маленький, в насунутому на очі шоломі, він стріляв з гвинтівки з коротким цурпалком поверх дула. Снайпер! Я озирнувся, щоб покликати “дядька”, та Іван Тихонович уже стояв за моєю спиною і теж дивився на снайпера,

— Це що, та гвинтівка, яка без промаху б’є?

— Вона, — відповів я. — Тільки до неї також око потрібне.

— Розумію…

Стріляли десь за нашою хатою, стріляли кругом. Двічі гримнула гармата, знову почулося гуркотіння танків. Але танки в станиці не з’являлися. Я знову визирнув у вікно і побачив снайпера, що лежав, широко розкинувши ноги. Маленький, схожий на хлопчика, що заради гри надів завеликий для його голови сталевий шолом. Кулеметника поряд вже не було. На даху раптом незрозуміло від чого почала тріскатися черепиця. Снайпер прикляк, але тут же підвів голову, плече з прикладом ледь помітним ривком подалося назад. Постріл! Знову поштовх у плече. Знову…

Я бачив війну. Не в кіно, а на власні очі.

Розлітаються друзки черепиці. Снайпер нагнув голову. Цього разу він довго не підіймав її. Убитий? Невже вбитий?.. Підвівся… Постріл!

— Ось цей воює! — почув я за спиною голос Івана Тихоновича. — Ну, досить… Гайда, біжи, поки голова ціла. Живим візьмуть…

Боєць ніби почув пораду старого підпільника, вистрелив ще раз і, обережно перехопивши гвинтівку, сковзнув по схилу вниз.

Танки ревли, брязкотіли гусеницями десь зовсім близько, долівка двигтіла під нашими ногами. Зараз я побачу їх… Однак минуло кілька хвилин, ревіння моторів не слабшало, а танків не було. Де ж вони? Почуття, що охопило мене, було не тривогою, а скоріш нетерпінням. Хотілося швидше опинитись у ворожому тилу, по той бік лінії фронту.