Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 28)
— Якщо вони ховаються, то звідки ти знаєш про це?
— Помічав, товаришу капітан. Разів зо три — чотири бачив їх разом.
— Мало що… Може, випадково зустрілися, а ти відразу: любов!..
— Їх видно, товаришу капітан, — наполягав, сяючи усмішкою, Юрко. — Закоханих… Я знаю, по очах їх впізнаю. Коли ми після Чорного болота сюди повернулись — Ірка за тином стояла: то сховається, то визирне. Побачила Домбровського — плаче й сміється. Зраділа, що живий залишився, і втекла відразу.
— То ти гадаєш, Домбровський цієї ночі до неї ходив? — трохи розчаровано спитав начальник розвідки.
— Упевнений! Я в нього й хустинку бачив із вишитим написом “Коханому — Ірина”.
— М-так! — цмокнув губами Сіровол. — А все-таки занеси його до нашого зошита. Подивимось, що це за любов…
Юрко дістав зошит і почав записувати по-своєму всі дані про Стефана Поплавського.
— Між іншим, Ковалишин твердить, що Домбровський останнім часом дуже змінився, став задумливий, похмурий, — сказав Сіровол.
— Мабуть, сумує…
— А як ставиться до нього Ковалишин?
— Нормально. Наш взводний хоч і зануда, але людина справедлива, вимагає тільки те, чого треба.
— Сварки між ними не було? Юрко наморщив чоло, пригадуючи.
— Нічого такого не помічав. Ви думаєте, Ковалишин наговорює на Домбровського? Н-ні! Він просто надто вже пильний, наш взводний.
Сіровол вийшов у якихось своїх справах. Юрко записав у кондуїт усе про Домбровського й ще раз переглядав записи. Тут до хати завітав Ковалишин.
— Здоров, Художнику! Третього нема? — заклопотано спитав він, ледь переступивши поріг.
— Вийшов десь.
— Куди, не знаєш?
Юрко знизав плечима. Ковалишин уже взявся був за ручку дверей, але, згадавши щось, з усмішкою обернувся до Коломійця.
— Ти, бачу, непогано улаштувався. Писарем тебе зробили?
— Та так, — ухильно відповів Юрко, ховаючи зошит у сумку, — старший куди пошлють.
— Робота саме для пораненого. Між іншим ти, Художнику, тоді виявився ясновидцем. А що тепер скажеш? Які події нас чекають? Скажімо, цієї ночі?
— А що, розмови якісь ходять? — обережно запитав хлопець. Йому явно лестило те, що взводний назвав його ясновидцем.
— Балакають. Кажуть, на Дубовляни нібито вдарити збираємось. А ти що скажеш?
Коломієць, згадавши, що говорив йому капітан Сіровол, заперечливо похитав головою.
— Он як! — здивувався взводний — А куди?
— Кружно.
Здається, Ковалишин не повірив. Він смачно позіхнув, почухав потилицю й сказав:
— Це все вилами по воді писано. Ніхто, крім командування, точно нічого не знає. Бувай! Піду шукати капітана.
Ковалишин був недалекий від істини: і в той момент, коли він розмовляв з Юрком, і значно пізніше ніхто, навіть сам командир загону, не знав, куди саме буде спрямований удар. Остаточне рішення Бородань прийняв лише вночі, коли стрілки його трофейного годинника показували чверть на першу. На той час усі три роти й спеціально сформовані групи зосередилися за чотири кілометри на північний схід від Кружно. Вже було відправлено на залізницю підривну групу, яка мала почати стрілянину біля Кружно, аби відвернути увагу противника, а потім залягти в засаді на шосе, що веде в Дубовляни, а Бородань не віддав наказу. Він чекав, поки Сіровол одержить ще одне повідомлення, яке б підтверджувало, що дубовлянський гарнізон зменшено й партизанів не чекають.
Нарешті прибіг захеканий листоноша, й начальник розвідки доповів Бороданю, що попередні дані підтверджуються іншим інформатором і згідно з новим донесенням у Дубовляни прибуває ешелон з військовополоненими, який, очевидно, простоїть на станції до ранку.
Кілька секунд Бородань мовчав, обличчя його ховалося в пітьмі, чути було лише глибоке дихання. Військовополонені, приречені на смерть мученики… Якщо їм вдається вирватись на волю, вони стають чудовими бійцями. Із-за цього варто ризикувати! Бородань крекнув і сказав неголосно:
— П’ять хвилин на ознайомлення з наказом.
Відразу ж начальник штабу Висоцький роздав командирам пакети з завчасно підготовленими наказами і схематичними картами тих ділянок, на яких за планом операції кожен із них повинен був діяти. То там, то тут спалахнули серед кущів вогні ліхтариків — командири вивчали накази, розглядали схеми. Через п’ять хвилин пролунала нова команда:
— На коней, товариші! Провідники, наперед!
Ліхтарики згасли, загін вишикувався на лісовій дорозі й швидким кроком рушив до Дубовлян. Позаду впорожні рухався невеликий обоз. Візниками були легко поранені бійці. На останній підводі кіньми правили Валерій Москальов і Юрко Коломієць…
Понад дві години господарювали партизани в Дубовлянах.
Висоцький ретельно розробив план операції, намагаючись усе врахувати. Перш ніж прозвучав сигнальний постріл, спеціальні групи проникли в центр міста до казарм і до залізничної станції. Стрілянина розпочалась одночасно у всіх районах містечка. Здавалося, сили партизанів незліченні і наступають вони з усіх боків. Це спантеличувало гітлерівців, посилювало серед них паніку. Не встигали вони взятися за зброю й зайняти бойові позиції, як відразу ж потрапляли під обстріл. Партизанські спеціальні групи блокували будинок поліції, казарму, залізничну станцію, де було патрульне приміщення гітлерівців. У тому рейваху важко було щось зрозуміти, й більшість поліцаїв, знаючи, що на ранок партизани залишать містечко, розбіглися й поховалися де хто міг — по хлівах, садках, поміж кущами картоплі.
Опір гарнізону було зламано за якихось десять хвилин. Тепер партизанам залишалося зіпсувати колії і стрілки на станції, підпалити кілька об’єктів, знищити ті трофеї, яких не могли забрати з собою. На станційних коліях стояв ешелон з пшеницею й худобою. В двох останніх вагонах були військовополонені. їх виявилося більше ста п’ятдесяти чоловік. Бородань доручив комісарові взяти військовополонених під свою опіку, й Колесник, захопивши череду випущених з вагонів корів, перший із своєю групою залишив Дубовляни. Позаду, освітлюючи їм шлях, палали над містечком три факели — горіли маслозавод, тартак і станційні склади.
…Оберштурмбанфюрера Борцеля серед ночі розбудив телефонний дзвінок. Черговий офіцер доповів, що на ділянці Княжпіль — Дубовляни рух поїздів припинено, а над Дубовлянами видно заграву й звідти долинають вибухи. Зв’язку з Гільдебрандтом нема.
Начальник княжпільського гестапо не давав знати про себе до ранку, й Борцель почав здогадуватися, що справи гауптштурмфюрера зовсім погані і він, очевидно, просто боїться підійти до телефону. Борцель уже збирався вилетіти маленьким двомісним літаком на місце події, як йому сказали, що Гільдебрандт знайшовся.
— Гауптштурмфюрер, що в вас там скоїлось? — запитав Борцель, сподіваючись, що Гільдебрандт почне викручуватись, виправдуватись.
Але той виправдуватися не став. По-військовому чітко він відрапортував про нічну акцію партизанів і почав перелічувати, що їм удалося вивести з ладу.
— Ви забули вказати втрати… — перервав його Борцель.
— Рахуючи й охорону ешелону — тридцять сім убитих, п’ятнадцять поранених. Втрати поліції ще не підраховано.
— Вони забрали з собою цих військовополонених?
— Так, усіх до одного.
Голос Гільдебрандта звучав спокійно і якось байдуже, начебто мова йшла про речі, що не мали до нього жодного стосунку. Це розлютило Борцеля.
— Гауптштурмфюрер, ви розумієте, що натворили?
— Так, пане оберштурмбанфюрер.
— А ви розумієте, що цього випадку, на жаль, не можна буде замовчати, навіть якби я доклав усіх зусиль?
— Так, пане…
— Не перебивайте! — Борцель розпалився. — Ця акція, безсумнівно, набере найширшого розголосу, про неї стане відомо рейхсміністру, про неї згадуватимуть у наказах, її вивчатимуть на вченнях, вона, можливо, ввійде в історію військового мистецтва як класичний зразок партизанської тактики. Ви чуєте мене?
— Так, пане оберштурмбанфюрер.
— При цьому ваше ім’я згадуватиметься лише в тому розумінні, що, мовляв, існував такий йолоп Гільдебрандт, якого неписьменний бородатий Іван легко зумів обвести круг пальця. Ви зрозуміли мене, гауптштурмфюрер?
— Так, пане оберштурмбанфюрер… — ледь чутно долетіло з трубки, й раптом щось гримнуло там, на другому кінці дроту. Трубка враз замовкла.
— Алло, де ви там? Гільдебрандт?! Та відповідайте ж!
У трубці невдовзі почувся кашель, й незнайомий голос, заїкаючись, насилу вимовив:
— Слухає унтерштурмфюрер Белінберг… Доповідаю, що гауптштурмфюрер Гільдебрандт тільки що покінчив з собою.
ПИТАННЯ, НА ЯКІ НЕМАЄ ВІДПОВІДІ
— Капітане, ми визнаємо твої заслуги, — сказав Бородань, хитрувато позираючи на начальника розвідки. — Я маю на увазі операцію в Дубовлянах. Це все зрозуміло, але жити минулими заслугами нам не личить. Згоден?
— Абсолютно.
— Тоді признайся, що справа з викриттям ворожого агента застигла на одній точці. Агент у загоні є, ми переконалися, що цей сучий син останнім разом навіть добре допоміг нам, але хто він, де зберігає рацію — невідомо.
— Ну, рація не обов’язкова, — сказав комісар.
— Тоді як пояснити, що Гільдебрандт одержує інформацію швидко і своєчасно? — відірвався від карти Висоцький.