Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 30)

— Які таблетки?

— Не знаю. Я не питав Івана без вашого дозволу. Кажуть, цілу коробку таблеток.

“Таблетки… Навіщо Чернецькому здалася ціла коробка якихось таблеток?”— подумав Сіровол.

— Піди, Юрко, до Богданюка й довідайся, що то за таблетки. Ні, зроби не так. До Богданюка не звертайся, а скажи командирові роти, щоб прислав до мене фельдшера. Негайно! І щоб Богданюк захопив сумку з медикаментами. Тільки швиденько, Юрко.

— Я мигцем! — боєць уже зачиняв за собою двері.

Сіровол у свій час займався докладною перевіркою всього того, що розповідав Орест Чернецький, коли вперше з’явився в загоні. Все підтвердилося — батько й мати Ореста були по-звірячому закатовані поліцаями. За словами командирів, під час перебування в загоні Чернецький нічим особливим себе не проявив. У бою він був не боягузом, але й не надто хоробрим. Ні з ким не дружив, був малослівний, замкнутий, похмурий. Навряд чи поводив би себе так засланий у загін шпигун. Той би намагався бути товариським, завів би собі купу приятелів, розмовляв би з усіма, винюхував. А цей був відлюдькуватий і похмурий. Але таблетки… Таблетки, які Орест зажадав на додачу до своїх чобіт, заінтригували Сіровола.

Фельдшер Іван Богданюк був подвижником медичної науки, головним чином такої галузі, як фармацевтика. Справа в тому, що диплома про закінчення якогось медичного закладу в Богданюка ніхто не бачив, а його розповіді на цю тему були туманні й суперечливі. Власне, це мало кого цікавило в загоні, бо всі сходилися на тому, що фельдшер він чудовий. Єдиним недоліком Богданюка було те, що він зовсім не розумівся на латині, а по-німецьки знав лише кілька слів. Це ускладнювало йому життя, бо він далеко не завжди міг визначити, проти якої хвороби треба вживати ті чи інші ліки, захоплені в німців разом з іншими трофеями. В більшості випадків Богданюка виручала інтуїція й виняткова витривалість його пацієнтів, але бували й невдачі. Тоді Йванко декілька днів ходив із синцем під оком, сумний і пригнічений, а потім, не маючи сили зрадити медичну науку, знову брався за свої досліди. Отакий фельдшер, врадуваний терміновим викликом і готовий негайно взятися за лікування, постав перед Сіроволом.

— Товаришу капітан, наказано з’явитись. Я вас слухаю.

Сіровол подивився на фельдшерові чоботи.

— Іванку, я тебе хочу послухати…

Богданюк перейняв погляд Сіровола і здогадався, для чого його викликано.

— Вам про чоботи розповісти?

— Спершу про таблетки.

— Одне з другим пов’язане.

— Давай про все докладно розповідай. Як було?

Богданюк сів на лаву. Тут до хати зайшов Юрко. На знак капітана він сів поруч із фельдшером.

— Якось довідався Орест, що в мене є таблетки для сну… — облизавши губи, почав Богданюк.

— Звідки довідався? Коли це було? Де ти ці таблетки узяв? — засипав його запитаннями начальник розвідки.

— Ага! — фельдшера здивувала цікавість Третього до таких, на його погляд, незначних дрібниць. — Тоді треба починати від Адама… Таблетки ті мені принесли хлопці, що машину з фріцами підбили на шосе. Це було десь…

— Місяців зо три тому, — підказав Сіровол.

— Так. Ну, я розібрав на коробочці одне слово — голова й подумав, що це таблетки від болю голови. Спробував їх спершу на собі, прийняв чверть таблетки на ніч — справді, біль щез, спав як убитий. Місяць тому попросив щось од головного болю Мишко-велетень, він саме мав іти на завдання з підривниками. Ковтнув він дві таблетки і заснув, та так, що й наступного дня його не змогли добудитися. Пішли хлопці на завдання, а він, як прочумався, поліз до мене битись, наче я його навмисне приспав, щоб зганьбити. Ну й приварив мені…

— Я пам’ятаю, — сказав Юрко. — Тоді ти добрий “ліхтар” під оком носив.

— Таж рука була в Мишка-велетня… — майже з захопленням підхопив Богданюк. — Лопата!.. Ось так, значить, визначив я, що ті таблетки — снотворне сильної дії. Хотів було викинути, щоб не тягати дарма, як раптом цей Орест… Пристав: дай та дай, зовсім спати не можу. Я й дав йому половинку.

— Він прийняв її при тобі? — спитав Сіровол, не зводячи очей із фельдшера.

— Ні, забрав із собою. Але спитав, чи можна для кращого вжитку розчиняти снотворне у воді чи самогоні. Я сказав, що це не завадить. Три дні його не було, а тут з’являється, відводить мене вбік і просить віддати йому всю коробку.

— Для чого йому стільки?

— Казав, не може спати, мучиться, вибився з сили. Мовляв, та таблетка йому дуже допомогла. Причепився, як реп’ях, пропонує ножик, шкарпетки нові. Я візьми та й скажи для жарту: “Чобітьми поміняємось — віддам”. Він спершу образився, а потім каже: “Давай!” Ми перевзулися. Він узяв коробку, подякував і пішов.

— Скільки було таблеток у коробці?

— Двадцять п’ять. Ні, менше. Три до того взяли, значить, двадцять дві і четвертинка.

— На взвод би вистачило…

— Авжеж, — погодився Богданюк. — Спали б добре.

— Чому ти про цей випадок нікому з командирів не сказав?

Здається, Богданюк почав розуміти, як обертається справа з таблетками. Він пильно і якось злякано подивився на Сіровола й, кусаючи губи, відвів погляд.

— Видно, я думав тоді більше про чоботи, а не про таблетки… — зізнався він. — Мені й на думку не спало. Але ж він нічого такого не натворив, тільки й того, що сам накивав п’ятами.

— Коли ви помінялись чобітьми?

— Скажу точно. За день до того, як Мишко-велетень загинув. Рахуйте, рівно три тижні тому.

Сіровол, заклавши руки за спину, кілька разів пройшовся по хаті. Він був похмурий, грав жовнами. Справді, вся ця історія з таблетками була дивною, плутаною і підтверджувала версію начальника штабу, яка ще донедавна здавалася Сіроволові досить сумнівною. Але ж таблетки були сильно діючим снотворним, і Орест Чернецький цікавився, чи розчиняються вони в горілці або воді. Можливо, сподівався, що йому якось пощастить додати снотворного в їжу командирів у день, коли його шеф готуватиме напад на загін? Сам цього зробити він не міг, але, можливо, мав спільника чи був чиїмось спільником. А що, як ті таблетки зараз у друзів Чернецького, які залишилися в загоні й готуються в зручний момент використати їх? Треба негайно ж повідомити про цю новину командира загону. Сіровол підійшов до фельдшера.

— Про цю розмову нічичирк. Але віднині всі таблетки показуй лікареві. Можеш іти.

Як тільки Богданюк пішов, Сіровол запитливо подивився на свого помічника.

— Чув? Що скажеш?

— Не знаю, що й думати.. — Вигляд у Юрка був розгублений. — А я ж вам навіть не хотів казати про ці чоботи. От тобі й дрібниця! На мою думку, ці снотворні таблетки — справа серйозна… Як ви гадаєте?

— Може бути серйозною, Юрко. Ти поки що занеси їх у зошит на особистий рахунок Ореста Чернецького.

— Значить, ми все-таки знайшли гадюку? — стрепенувся Юрко, й очі його радісно заблищали.

Сіровол невесело всміхнувся.

— Ще треба довести, що це гадюка. Ну, а доведемо, теж радості мало: виходить, гадюка вислизнула з наших рук…

ОСОБЛИВІ ПОВНОВАЖЕННЯ

Шеф привів Василя до себе о другій годині ночі. Вартові — один біля хвіртки, другий на нижньому поверсі — мовчки пропустили їх. Вони квапливо відступали назад, як тільки впізнавали Ганса. Хто йде слідом за шефом, їх уже не цікавило.

Майже в цілковитій темряві піднялися на другий поверх. Ганс відімкнув двері, засвітив дві товсті стеаринові свічки, й Василь побачив просторий кабінет з масивним письмовим столом, сейфом, великим дерев’яним ліжком біля стіни. Над сейфом висів портрет Гітлера. Шеф поставив одну свічку на сейф, дістав пляшку, дві склянки й закуску.

— За твоє здоров’я, Комахо! — підніс руку із склянкою шеф. — Чуєш?..

— Щоб і ви були здорові, пане Ганс.

Випили.

— Обидва будемо живі й здорові, як не будемо дурнями… — туманно висловився шеф, посмоктуючи шматок сала. — Я все підготував, Комахо. Кращого й бажати не можна. Працюватимеш спокійненько — крапля на тебе не впаде.

— Дякую, пане Ганс. Я все зроблю, як ви кажете.

Шеф відкинувся на спинку стільця, надув губи, замислився. В такій позі він сидів хвилин зо дві. Потім сказав неголосно:

— Постав другу свічку на сейф.

Василь квапливо виконав наказ. Він звик коритися не роздумуючи, не замислюючись, коли мав справу з шефом.

— Стань обличчям до портрета фюрера! — скомандував Ганс. — Так… Згорни руки на грудях. Трохи вище. Не озирайсь! Не напружуйся, розслаб м’язи.

Василь стояв спиною до шефа і не бачив, як той дістав пістолет і, не встаючи з-за столу, почав цілитися в нього.

Прогримів постріл.

— Ой! — дико вереснув Василь, хапаючись за руку. — Навіщо? Я все зроблю… Не вбивайте!

Майже відразу ж у коридорі почулися квапливі кроки, хтось затарабанив у двері. Це гримав Белінберг. Захеканий, він стояв біля дверей кабінету в самій білизні, з пістолетом у руці.

Здавалося б, оберштурмфюрер Белінберг не мав підстав нарікати на долю: гнів начальства не зачепив його, після самогубства Гільдебрандта його було навіть підвищено в чині. До того ж невдовзі після трагічних подій від оберштурмбанфюрера Борцеля прибула людина, до рук якої перейшла вся робота з агентурою, що завдала стільки клопоту гестапівцям. Віднині виконуючий обов’язки начальника княжпільського гестапо Белінберг відповідав тільки за охорону залізниці та за викачку контингенту.

Проте саме тоді й почалися найважчі дні.

Присланий Борцелем кремезний, схильний до повноти сорокарічний чоловік назвався Гансом. Це було його і ймення, й прізвище. Вірніше, це була кличка, що замінювала йому все. При першому ж погляді на Ганса можна було переконатися: він має прекрасне здоров’я і неабияку фізичну силу. Щоправда, при уважнішому огляді його важкої постаті, одягненої в добротний мисливський костюм із зеленого сукна, ставало ясно: товсті ноги дещо закороткі для могутнього, схожого на мішок з борошном тулуба, а руки, навпаки, надто вже довгі, звисають мало не до колін. Однак ці естетичні міркування відразу ж вилітали з голови в кожного, на кому Ганс хоча б на мить зупиняв важкий погляд своїх широко розставлених сірих очей. Надто вже незатишно й холодно ставало під цим поглядом.