Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 26)

— Добрий день, пані Нелю! — скидаючи кепку й притискаючи руку до грудей, галантно вклонився Заремба. — Прошу вибачення за ранній візит, але мені треба сказати кілька слів панові Стахурському, якщо, звичайно, пан Стахурський не відмовиться випити зі мною для знайомства чарочку й закусити найкращим з того, що знайдеться в чарівної пані Нелі.

Ця тирада супроводжувалася сліпучими усмішками, поклонами, розшаркуванням, широкими жестами. Заремба чудово грав роль “шляхетного” красномовця, такого собі улюбленця вишуканої провінціальної публіки.

Сподіваюся, в пані Нелі, — продовжував він так само галантно, — знайдеться для нас затишний куточок, де б ніхто не заважав нашій розмові з паном писарем. Я, звичайно, не маю на увазі пані Нелю, товариство якої для нас буде тільки прикрасою.

Невідомо, що справило більше враження на господиню корчми та писаря — красномовність незнайомця чи видобуті ним з туго набитого гаманця рейхсмарки, але обоє вони дивилися на Зарембу з явною прихильністю. Пані Неля відразу ж відвела гостей у відгороджену дощаною переділкою кабіну й засвітила там свічку.

— Коньяк знайдеться? — запитав Заремба, цілуючи ручку господині. — Ціна не має значення. Тільки він має бути справжній. Ерзаци хай інші п’ють. І яку-небудь інтелігентну закусочку.

— Пані Нелі не треба багато говорити… — посварилася товстеньким пальчиком господиня й швидко подріботіла до буфета.

Заремба подивився їй услід, потім, піднісши палець до вуст, нагнувся до писаря, що сидів навпроти за столиком і не зводив з нього цікавих насторожених очей.

— Пане Стахурський, я приїхав з Кракова. Більше нічого не скажу панові про себе. З Кракова — цього досить. І лише одне питання: пана Стахурського цікавлять камінчики?

— Для запальничок? — з помітним розчаруванням запитав поліцейський писар. (Камінці для запальничок були дефіцитним товаром і цінилися дуже високо, але все ж спекуляція ними не обіцяла великого зиску).

Заремба глянув на співрозмовника з таким жалем, начеб у нього раптом виник сумнів щодо розумових здібностей пана писаря.

— Що?! За кого ви мене маєте? Йдеться про дорогоцінні камінці. Я питаю: пана цікавлять діаманти й долари, тверді й м’які? Я маю на увазі велику суму…

Щоб ще більше приголомшити писаря, Заремба недбалим жестом дістав із кишені масивний золочений портсигар, клацнув пружинкою, відчиняючи кришку, й простяг його своєму співбесідникові.

— Пан палить? Прошу. Болгарські сигарети, люкс!

Капітан Сіровол знав, кого посилати на завдання. Солідний вигляд незнайомця, його манери, туго набитий рейхсмарками гаманець і золотий блиск портсигара буквально загіпнотизували Стахурського. З кожною миттю уява писаря розпалювалась. Багатство десь тут! Недарма ж людина приїхала з Кракова в Кружно. Очевидно, незнайомцеві потрібен помічник, співучасник. Якщо так, то головне — не продешевити, відразу ж зажадати добрячий куш. А може, це звичайний пройдисвіт, який хоче під виглядом діамантів продати звичайні шматочки скла?..

— Ви хотіли б знайти покупця?

Заремба кинув на писаря нищівний погляд.

— У вашому Кружно нема покупців, які могли б придбати мої камінчики хоча б за половину їх вартості, — сказав він, гордовито підносячи голову. — Але коштовності й валюта можуть опинитися в наших руках, якщо ми підемо на невеликий, просто-таки зовсім незначний ризик.

Почувши кроки за переділкою, Заремба підморгнув писареві й додав, наче продовжуючи розмову:

— Йдеться про папери, що їх, як ви розумієте, не так уже й важко розшукати. Звичайно, спадщина невелика. Сам би я не став з цим дріб’язком навіть морочитися, але сестра — вдова, троє дітей… Ви розумієте, пане Стахурський!.. О, ви чарівна, пані Нелю!

Господиня справді не пошкодувала своїх запасів для багатого й, видно, щедрого відвідувача — на таці стояла пляшка французького коньяку, тарілочки з різноманітними закусками. Сказавши Стахурському, що про справи вони поговорять пізніше, Заремба запросив пані Нелю випити з ними чарочку й, щоб помучити писаря, якого жерла нетерплячка цікавості, кілька хвилин потратив на компліменти господині закладу, яка просто мліла від задоволення.

Коли пані Неля залишила їх, Стахурський нетерпляче облизав губи й запитав:

— Де все це?

— Тут… — зігнавши люб’язну усмішечку з обличчя, суворо відповів Заремба. — Мені точно відомо, що один з мешканців Кружно переховує єврея-ювеліра, який зберігає дорогоцінності м валюту найбагатших євреїв Варшави. Запитання — потім. А зараз я хочу знати: в принципі ви згодні мені допомогти? Вся здобич — навпіл. Ви лише посприяєте мені з виїздом звідси. То як?

— Я згоден, — квапливо кивнув головою пан Стахурський.

— Не поспішайте! — застережливо підніс руку Заремба. — Вам треба все зважити. Успіх нашої справи залежить від рішучості в діях і дотримання цілковитої таємниці. Якщо німці хоч щось довідаються про коштовності… Гадаю, ви все розумієте, пане Стахурський? Німці не люблять ділитися золотом, що потрапляє їм до рук, і вміють усувати конкурентів. Була людина — нема людини. Ви мене зрозуміли, пане Стахурський?

— Я ж сказав… — засовався на стільці писар. — Я розумію…

— Прошу ще раз підтвердити.

— Я згоден, можете на мене покластися. Слово гонору!

— Тоді не будемо гайнувати часу, — рішуче промовив Заремба, підводячись з-за столу.

За кілька хвилин вони вийшли з корчми. Обличчя Заремби від випитого коньяку розчервонілося і сяяло від задоволення, писар, навпаки, був блідий і нервово покусував губи. Вони відразу ж звернули ліворуч на вулицю, що вела до північної околиці містечка, й тут Заремба помітив у натовпі Пивовара, що подавав йому якісь застережливі знаки. Заремба мовби ненароком озирнувся й побачив двох поліцаїв, що йшли позаду. Обличчя одного здалося йому знайоме. Він напружив пам’ять і згадав, що колись шмагав шкіряною рукавичкою точнісінько таку фізіономію. Так, це був той самий поліцай, в якого рік тому назад у Ковелі просто на вулиці серед білого дня він відбив затриманого партизана. Тоді Заремба був одягнений в мундир обер-лейтенанта… Отже, Пивовар тривожиться недарма. Очевидно, битий ковельський поліцай давно вже стежив за дверима корчми, в якій зник колишній “обер-лейтенант”. Треба гадати, поліцая не дуже-то збентежило те, що Заремба вийшов із корчми у супроводі старшого писаря, і він ладен був піти на все, аби лишень затримати “партизанського перевертня”.

Здійснення добре продуманого плану зривалося, причому майже в останній момент. Ернст і Карл уже “прогулювалися” десь попереду і лиш чекали, коли їм буде подано знак “заарештувати” писаря і його підозрілого знайомого. Дуже не хотілося Зарембі повертатися в загін, не виконавши завдання. Він розумів, без шуму тут не обійдеться, а шанси на успіх невеликі. Все залежало від того, коли поліцаї, що йдуть позаду, зважаться зупинити їх. Якщо це станеться на околиці містечка, там неважко буде розправитися з двома глевтяками, а якщо за хвилину — другу…

Вже пройдено майже всю базарну площу, попереду крива вулиця. Нею простують двоє німецьких солдатів. Це — Ернст і Карл. Пан Стахурський озирається, але, здається, нічого не помічає. Звичайно ж, думки його повністю поглинуті “камінцями”. По бруківці гримлять колеса, якась підвода наздоганяє їх.

— Руки вгору!

Пан Стахурський здригнувся, наче вжалений, обернувся й, побачивши своїх поліцаїв, що націлили карабіни на його компаньйона, обурено, закричав на них:

— Що ви робите, йолопи? Подуріли?!

Заремба, встигнувши вихопити з-за пояса пістолет, також обернувся до поліцаїв. Він побачив, що кіньми править Пивовар, і, вмить оцінивши ситуацію, вистрелив у ковельського поліцая. Другий кинувши карабін, шмигнув у браму. Заремба згріб обіруч сторопілого Стахурського, кинув на підводу позаду Пивовара й, підібравши обидва карабіни, скочив на підводу сам.

— Жени!

Один із карабінів упав на землю, але Заремба помітив це лише тоді, коли зброя опинилася в руках поліцая, що вибіг із брами. Заремба почав стріляти по ньому з пістолета, але в цей час пан Стахурський, що, здавалось, онімів від страху й не подавав ознак життя, раптом рвонувся з підводи. Намагаючись затримати його, Заремба встиг ухопитись за сумку, та ремінець тріснув, сумка лишилася в руці партизана, а писар ляпнувся на бруківку. Майже тої ж миті куля прошила праве плече Заремби, й він зрозумів: будь-яка затримка може стати фатальною для всієї групи.

Підвода з грюкотом котилася вулицею, кулі свистіли над головами Заремби й Пивовара. Ернст і Карл, зрозумівши, що відбувається, почали стріляти в бік базару, прикриваючи товаришів.

Хвилин через десять усі четверо, залишивши підводу, зникли в лісі.

Сіровол негайно доповів командирові загону про те, що трапилося з групою Заремби в Кружно, й показав документи, які були в сумці старшого писаря кружнянської поліції. Побачивши карту з позначеними пунктами, де встановлювалися денні й нічні пости, графік несення караульної служби, платіжну відомість із повним списком поліцаїв, Бородань крекнув і потер руки від задоволення.

— Це навіть краще, ніж сам писар. Тепер Гільдебрандтові буде про що подумати. Адже йому стане відомо, які документи були в сумці, викраденій нами. Знаєш, капітане, мені починає подобатись твій план… Дуже подобатися! Тільки треба ще раз усе продумати. Клич комісара й начштабу, спробуємо разом зазирнути в душу гауптштурмфюрера. Що в цій темній душі зараз робиться?