Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 21)
— Хтось стукає палицею об дерево.
— Не палицею, а дзьобом, — полегшено зітхнув Валерій. — Лісовий лікар березу обстежує.
— Гадаєте, це дятел?
— А хто ж? Зараз почне давати автоматні черги.
І справді, короткі звуки почали долітати серіями, начебто хтось бавився тріскачкою,
— Олю, місце вибране правильно.
— Але ж ми тут як на долоні, нас видно з усіх боків.
— Якщо ти не будеш підводитися, нас не помітять навіть з відстані кількох кроків.
— Але чому все ж ви не хочете сховатися в отих кущах? — не розуміла дівчина.
Здається, Валерій розсердився:
— Тому, що я двічі втікав із табору військовополонених і знаю, де німці шукають нашого Івана, І ще прошу пам’ятати: я головою відповідаю за тебе. Зрозуміла?
— Зрозуміла…
— От і забудь про ті кущі, — вже лагідніше сказав партизан. — Лежи, відпочивай, прислухайся. Чого-небудь попоїсти в тебе випадково нема? Хоча б шматочок Цукру.
— Як же! — стрепенулася дівчина. — Плитка шоколаду.
— І мовчить! — обурився жартома Валерій. — Давай половину. Замість вівса. Все-таки я гарцював з тобою на спині лісом. Заслужив, може.
Настрій у хлопця явно поліпшився. Проте як не вмовляла його Ольга з’їсти весь шоколад, половину плитки він повернув їй, сказавши, що це недоторканий запас, а другою поділився з дівчиною.
— Не пам’ятаю, коли й їв. — Поклавши в рот шматочок шоколаду, Валерій зажмурив очі від насолоди. — Блаженство! — І несподівано, без зв’язку з тим, про що мовилося допіру, спитав: — Страшно було стрибати?
— А як ви думаєте? — з викликом відповіла Ольга.
— Я думаю, що дарма шоколаду не дають. Нас, наприклад, кашею годують, а то, буває, живеш тим, що знайдеш у лісі…
Ольга вирішила, що настав момент, коли можна з’ясувати одне делікатне, як на її думку, питання, що весь час мучило її.
— Валерію, вибачте, я хочу запитати… Коли почалася стрілянина, ви зупинились і сказали: “Це я винен”. Адже так?
— Уже не пам’ятаю, що я тоді казав. Але сказати так міг. Я й зараз так думаю.
— В чому ж ви винні?
— Командири розберуться, скажуть… — понуро відповів Валерій. — Хоча все й так ясно… Не добіг до Третього. Не встиг, духу не вистачило. Це — раз! Парашутиста радянського почав рятувати, а треба було, не зупиняючись, бігти далі… Щоправда, однаково б не встиг. І не пробився б до своїх. Постріли… Це все, що мені можна було зробити. Невже вони там не почули і не зрозуміли?
— Заспокойтесь, Валерію, я зрозуміла… Ви ні в чому не винні, ви зробили все, що могли.
— Зробив… Гаразд, Олю, досить про це. Відпочивай. А я, може, засну. Не переживай і без потреби не буди. Коли треба, я сам прокинусь…
Ольга зрозуміла, що останні слова Валерій сказав лише для того, щоб якось заспокоїти її. Хіба до сну в таку годину? Він знав, що вороги можуть з’явитися з хвилини на хвилину, й лежав, прислухаючись до кожного шереху.
Була десята година ранку, коли десь далеко зринув звук, схожий на стогін дерева, що, зрубане, падає на землю. Потім почулося щось подібне на стук дятла, але цього разу тріск був ще сухіший і нещадніший, Ольга глянула на Валерія. Той продовжував лежати, навіть не поворухнувся, наче нічого не чув. Лише пальці його правої руки повільно стиснулись у кулак.
Раптом — коротка автоматна черга, далекі голоси.
— Валерію! — стрепенулася дівчина.
Він підвів голову. Спершись на лікоть, дивився в той бік, звідки долітали постріли й голоси.
— Це вони? — задихаючись, спитала Ольга.
— Не поспішай! Зараз усе буде ясно.
Скоро на горбах, серед кущів і стовбурів дерев, з’явилися люди. Вони йшли, розтягнувшись ланцюгом, на відстані десяти — двадцяти метрів один від одного. Так, це була облава.
Валерій обернувся до дівчини, суворо глянув на неї.
— Значить, так, Олю: панікувати й прощатися з життям рано! Вони можуть і не помітити нас. Ми добре замасковані, будемо лежати й чекати. Якщо помітять, перші постріли наші. Стріляти спокійно, тільки в ціль і після моєї команди. Живим я їм не дамся й тобі в полон здаватися не раджу. Дай гранату!
Валерій поставив гранату на бойовий звід, загнав патрон у ствол пістолета. Рухи його були швидкими й точними, начеб він готувався до якоїсь дуже термінової, але звичайної роботи.
— Все! Завмерли!
Вороги були вже метрів за двісті від них. Серед поліцаїв можна було помітити й зелені мундири німецьких солдат. Вони йшли неквапом з карабінами й автоматами напоготові. Діставшись кущів, що росли біля горба, кілька чоловік сповільнили кроки. Хтось нетерпляче закричав по-німецьки, віддаючи команду. І враз кущі були обстріляні з гвинтівок й автоматів. Потім карателі досить довго ходили серед них, ламаючи гілля і продираючись крізь найгустіші зарослі.
Ольга лежала, мліючи зі страху. Вона уявила, що було б, якби вони сховалися в тих кущах. А Валерій, стежачи за ворогами, схвально кивав головою й шепотів не без зловтіхи: “Так, так… Дивіться гарненько, під кожен кущик зазирайте. Молодці!.. А може, отам, за тим кущем? І там нема… Ну, що поробиш, нема то й нема. Значить, підемо далі?”
Знову залунав сердитий голос, і хтось із поліцаїв загорлав, перекладаючи команду:
— Чого ви там застряли? Вперед, уперед, вам кажуть!
Валерій затамував подих — тепер настає вирішальний момент. Усе залежатиме від того, чи захоче хтось із поліцаїв, що лазили по кущах, дряпатися на вершок горба, чи всі вони, наздоганяючи цеп, пройдуть мимо схилом. Так і є, йдуть низом. Невже пронесе?
Та раптом команда:
— Філінчук! А злізь-но на гірку подивись, що там.
— Який дурень там ховатиметься… — почувся хрипкуватий голос.
— Тобі що кажуть?! Подивись!
По схилу зашерхотіли кроки. Ольга підклала кулак під руку з пістолетом, готуючись до пострілу. Валерій шепнув їй самими губами:
— Спокійно, не стріляти! Цього я покладу сам.
Вони лежали, тамуючи подих. Спершу в полі їх зору з’явилася голова поліцая в каскетці, потім його стало видно по пояс. Ольга добре розгледіла худе, землистого кольору обличчя з настороженими очима. Поліцай зробив ще кілька кроків. Дівчині здалося, що він запримітив її: очі його стали круглими, він часто задихав. Ольга зиркнула на Валерія. Той підвів руку з пістолетом, але не стріляв.
— Ну, що там, Філінчук?! — долетіло знизу.
— А нічого… Нічого! — відповів поліцай і рушив далі.
Ольга побачила поряд з окопчиком його запорошені чоботи. Він повільно пройшов мимо, і весь час рука Валерія, стискаючи пістолет, оберталася, мовби стежила за ним.
Нарешті все стихло.
— Вони пішли… Невже вони пішли, Валерію? Невже він нас не бачив? Адже пройшов за лічені кроки від окопчика…
— Рано радіти! Вони можуть іще повернутися…
Та минула година, а в лісі було тихо. Лише дятел раз по раз запускав свою тріскачку. Валерій лежав, поклавши голову на руки. Ольга кілька разів пробувала заговорити з ним, та він не відповідав. Лише коли сонце почало котитися до обрію, підвівся на коліна, обітер руками подряпане обличчя, озирнувся й сказав стомлено:
— Ну, Олю, вважай, що ти народилася в сорочці. Все! Вони вже сюди не прийдуть. Тепер у нас одне завдання — знайти своїх.
ДУБОВЛЯНС
На тонкій смужці паперу, віддертій, очевидно, від ріжка газети, було написано одне слово: “ДубоВлянс”. Літери тулилися одна до одної так, наче їх вивела дитяча рука. Особливо незграбно виглядало велике “В” в середині слова. Та й чи можна було назвати словом цей безглуздий витвір — “ДубоВлянс”?
Капітан Сіровол довго розглядав записку, уважно вивчаючи кожну літеру, потім згорнув папірець у дудочку й замислився.
Партизанський листоноша Василь Долгих сидів поруч з алюмінієвою квартою на колінах, квапливо наминаючи гречану кашу з салом. Він поглядав на начальника розвідки, намагаючись із виразу обличчя відгадати, які вісті приніс йому з найдальшої “поштової скриньки”. Василеві хотілося, щоб вісті були добрими. Останні два місяці загонові явно не щастило. Кілька разів групи, що вирушали на завдання, натрапляли на засідки, а п’ять днів тому трапилося найжахливіше — гітлерівці напали на новий партизанський “аеродром” в той момент, коли літаки з Великої землі скидали парашутистів і паки з дорогоцінним вантажем. Напад вдалося відбити з великими труднощами, але партизани не змогли знайти третього парашутиста — радистки. Вже думали, що вона потрапила в полон чи загинула, та наступного дня парашутистку допроводив до загону листоноша Валерій Москальов.
У цих тяжких боях загинуло багато славних хлопців, серед них і четверо давніх Василевих дружків: Рябошапка, Мишко-велетень, грузин Вано, Селіверстов. Сибіряк Долгих, так само як і начальник розвідки загону полтавчанин Сіровол, вважався “стариком” у загоні. За плечима обох був довгий і важкий шлях. Здавалося, Долгих добре знав характер свого командира, однак хоч як намагався вловити настрій капітана, все ж не міг. Обличчя Сіровола з великим, ширшим догори чолом, на яке спадало кільце чорного чуба, було непроникним.
— Стомився, Васильку? — несподівано спитав Сіровол.
Хлопець витер рукою спітніле обличчя й весело відповів: