Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 90)

— Аякже! І переховували, й лікували. Ніхто цього не знав, а я знала, вистежила. Приїхали німці, схопили всіх і зразу ж розстріляли.

— А вам не жаль, Ганко, тої людини, яку ви так любили?

— Ні, пані, — тріпнула головою Ганка. — Я така, якщо не мені — значить нікому! Свого не подарую. Я цій Софійці теж віддячу. І Іванко свого дочекається. Він гадає, що коли його сотенним призначили, то він тепер може кинути мене? Побачимо ще. Пийте, пані. Чому ви не п’єте? За моє щастя, за ваше щастя! До дна!

Оксана почекала, поки вип’є Ганка, й відпила трохи з своєї чарки. Смердючий самогон був міцний, як спирт. Дівчина наповнила чарку Ганки.

Тільки вночі знайшли Тополю, й він сказав, де треба шукати пані. Негайно поїхали на хутір Вишневий. Тополя показав хату. Його залишили на вулиці біля підводи. Довбня й Марко пішли на подвір’я. У вікнах хати було темно. Краплини дощу тихо барабанили по черепичній покрівлі.

Довбня постукав у двері. Трохи почекав і вже збирався гримати ногою, як за дверима почувся хрипкуватий жіночий голос.

— Хто там?

— Відчиняйте, господине!

— Це ти, Іванку?

«Ганка… Ось куди вона забігла…» — подумав Довбня.

— Відчини, Ганко!

— Не відчиню, ти будеш битися. Йди до своєї Софійки.

— П’яна, холера… — пробурмотів Довбня.

— Запитай її: пані з нею? — зашепотів Марко.

— Пані з тобою, Ганко? Не бійся, нам потрібна пані.

Двері відчинились, на порозі появилась Ганка в накинутій на голову й плечі хустці, яка світлою плямою виднілася в темряві. Від неї несло одеколоном.

— Тихо, ради бога… — застережливо зашепотіла Ганка, хапаючи гарячою рукою руку Довбні. — Тихо, в неї граната.

— Де вона?

— Ліворуч двері. Спить, п’яна, на ліжку. Я її ледве поклала. Вона спить і тримає гранату в руді. Тихо, обережно.

Марко нетерпляче відштовхнув Довбню, вскочив у сінці. Сотенний кинувся за ним. Двері до світлиці були відчинені.

Промінь ліхтарика ковзнув по столі, на якому стояла порожня пляшка, тарілки з рештками закуски, і впав на ліжко, яке стояло в кутку світлиці. Пані спала, накрившись ковдрою з головою. Краєчок портфеля стирчав з-під подушки.

Марко ступив уперед, швидко підвів руку. Пролунало два постріли.

— Що ти робиш? — жахнувся Довбня.

Марко мовчав. Сотенний освітив його обличчя. Обличчя вбивці було блідим, суворим, на скронях блищали краплинки поту. Він виконав наказ.

— Хіба я хотів… — сказав нарешті Марко й криво посміхнувся. — Пістолет сам… Не знаю, як сталось…

— Що тепер буде? Шляк би тебе трафив! — Довбня, присвічуючи ліхтариком, підійшов до ліжка, смикнув з голови убитої ковдру й остовпів, не маючи сили вимовити жодного слова.

На ліжку лежала Ганка.

— Що? Що?! — не своїм голосом вигукнув по. заду нього Марко, — Як же це… — він не доказав і прожогом кинувся з хати.

Пізно. Пані зникла. Тополя й візник присягалися, що вони нікого не бачили.

… Біля порога знайшли велику світлу шовкову хустку, що пахла одеколоном.

33. РУКА ГОСПОДНЯ

Те дивне почуття, яке останнім часом усе частіше й частіше переживав гауптштурмфюрер Шнейдер, було схоже на якусь недугу. Його раптом починало ніби морозити, нудити, паморочилась голова. Відомо, що хвора людина сприймає навколишнє дещо по-іншому. Виникає якась невиразність, ненадійність у тому, що мало звичну форму й зміст, слабне не тільки тіло, а й думка, що працювала раніше так чітко, стає млявою.

Шнейдер був радий, що все де залишається непомітним для оточуючих — він умів тримати себе в руках, але інколи погане самопочуття просто-таки лякало його. Гауптштурмфюрер не міряв температури й не думав звертатися до лікаря, бо знав, що його хвороба особлива й медицина тут ні до чого.

Почалося це з того дня, коли стало ясним, що троє військовополонених здійснили вдалу втечу і вже не можна сподіватися, що він, всесильний комендант, зуміє. повернути їх живими до табору. З того часу було здійснено ще дві втечі, зникло п’ять чоловік. Жодного з них упіймати не вдалося.

Відбувалося щось містичне, що ніяк не вкладалося в ретельно розроблену схему Шнейдера. Щось увесь час вислизало від осоромленого гауптштурмфюрера, чого він не міг усвідомити, збагнути. Справа була не тільки в тому, що втікачі ухитрилися зникнути без сліду, немов одягали на себе шапки-невидимки. Біляву Бестію над усе дивували й лякали нездоланний дух доведених до повного виснаження істот, їх розум, воля. Жалюгідні, обтягнуті шкірою кістяки жили, думали, боролися й здобували перемогу. Незбагненно!

Очевидно, в таборі існувала організація, яка готувала втечі. Намацати її за допомогою агентури не змогли. Багатоокий азіатський звір, загнаний до клітки з колючого дроту, не видав своєї таємниці дресирувальникові, не збирався скоритися йому, накопичував силу.

І раптом зовсім несподіване повідомлення — один з утікачів спійманий, його везуть до табору. Гауптштурмфюрер відчув полегшення. Все знову ставало на місце. Тепер він дізнається, хто й як підготовляв утечі. Він уміє допитувати…

Два дні після одержання телеграми Шнейдер знемагав від нетерпіння. Нарешті, до його кабінету привели запорошеного ротенфюрера з польової жандармерії. Шнейдер розкрив пакет і, прочитавши прізвище втікача, був прикро вражений. Виявилось, що спіймали Шкворнєва, того самого Шкворнєва, якого полонені в таборі вважали пришелепуватим і нагородили презирливою кличкою Слимак.

— Як він поводився в дорозі? — запитав Шнейдер жандарма.

— Ми з ним намучились, пане гауптштурмфюрер, — гидливо скривився жандарм.

— Були спроби втікати?

— Ні, він спокійний. Але жахливий сморід — він робить просто під себе.

— Симуляція божевілля?

Навряд. По-моєму, справжній псих. Безперервно молиться богу.

Шнейдер зробив необхідні помітки в паперах жандарма й відпустив його.

— Принесіть пайку хліба й казанок баланди. Викликати двох кращих перекладачів.

Коли все було готове, привели спійманого втікача. З першого погляду на Шкворнєва комендант табору зрозумів, що він нічого не доб’ється від цієї людини. З одного боку обличчя Пантелеймона було запухле й синє, вкриті струпами губи сочились кров’ю, сірі, затуманені стражданням очі дивилися на гауптштурмфюрера блаженно, всепрощаюче.

Шнейдер показав рукою на столик. Пантелеймон побачив хліб і казанок з баландою, яка ще парувала. На його обличчі відбилося радісне здивування, з трохи відкритого рота потекла слина. Але він не зрушився з місця, тільки сором’язливо посміхнувся й похитав головою. Сморід, що йшов від нього, був дійсно жахливим.

— Поясніть йому, що він одержить харчі, як тільки відповість на три моїх запитання, — сказав Шнейдер, не зводячи очей з полоненого. — Перше питання: хто допомагав йому тікати?

Пантелеймон, розгублено блукаючи поглядом, вислухав перекладачів, розуміюче закивав головою.

— Що він сказав? — нетерпляче запитав комендант табору, помітивши, що губи Шкворнева прошепотіли якесь слово.

— Він промовив: господь, — повідомив один з перекладачів.

— Господь, — похмуро підтвердив другий.

— Запитайте: хто й де їх переховував?

Перекладачі довго й наполегливо тлумачили полоненому, яка відповідь вимагається від нього. Слухаючи їх, Шкворнєв широко розплющував очі, кивав головою, бурмотів щось.

— Що він говорить? Перекладайте кожне його слово.

Перекладачі розгублено переглянулись.

— Він говорить незрозуміле… Бог… рука господня… Бог відвів руку, врятував мене…

— Здається, він сказав ще слово — «яма», пане гауптштурмфюрер.

— Яма? — пожвавився Шнейдер. — Запитайте, де була яма? В якій ямі він сидів?

Як не старалися перекладачі, Пантелеймон, у знемозі заплющуючи очі, твердив своє.

— Рука господня відвернула смерть від мене… Слава всевишньому… Вже скоро господь змилується… Благодать ізійде…

Обрезклий від щоденної пиятики помічник коменданта табору з неприхованою огидою спостерігав за сценою безглуздого, на його думку, допиту.

— Корчить дурня, — сказав він, не стерпівши.

Гауптштурмфюрер відламав половину пайки, простягнув хліб Шкворнєву. Він вирішив зробити ще одну перевірку, хоча вже не сумнівався, що має справу з божевільним Пантелеймон довго, розгублено й злякано дивився на хліб, ніби не міг пригадати, що це таке, потім узяв його обома руками, підніс до рота й почав байдуже жувати, голосно відригуючи, не звертаючи уваги на те, що на підлогу падають дорогоцінні крихти.