Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 89)

— Добре, Вихор, — сказав він рішуче. — Я тебе ціную й постараюся виручити ще раз. Ти маєш рацію — з Марком доведеться попрощатися. Небезпечна людина. Сьогодні ж поїдеш поїздом на Братин. Зійдеш на роз’їзді Діл. Чекай там Марка. Скажеш, що є справа, й поведеш його до лісу… Тільки так — щоб ніяких слідів…

— Я вже зроблю, — зрадів Вихор, — Не турбуйтеся, пане раднику. Мені не вперше, зроблю чисто.

Вихор вийшов.

Хауссер замкнув двері на ключ і, діставши клясер і пінцет, сів за стіл. Ну ось, здається, зроблено все, що можна було зробити. Шукайте Єву, шукайте того, хто її знищив… Радник розкрив клясер. Марки, миле серцю заняття. Марки завжди заспокоювали його.

Довбня проклинав свою долю. Починаючи з того нещасливого дня, коли Вепр надумав розстрілювати совітів, одне лихо за одним безперервно падало на його голову. Не встигли поховати своїх, як стало відомо, що хтось напав уночі на районну ес-бе й перебив усю команду Місяця. Радянські партизани діяли, мабуть. Пані наказала озброїти сотню. І це було, на думку Довбні, цілком правильно, тому що могли напасти й на сотню.

Потім прибігли люди з Горяничів: допоможіть, приїхали німці, поліцаї, забирають хліб, худобу, ловлять хлопців і дівчат. Пані пішла до Вепра. Як уже вона там розмовляла з ним, непритомним, невідомо, а наказала влаштувати засідку, німців перебити, хліб і худобу повернути селянам, нехай кожний забирає своє. Теж правильно.

З засідкою вийшло не зовсім добре, тому що якийсь дурень не стримався, вистрілив без команди, й німці сполошилися раніше, ніж треба було. Почалася така стрілянина, як на фронті. Все ж обоз відбили, німців перестріляли, а декількох поліцаїв узяли в полон. Ті, кого гнали на роботу до Німеччини, розбіглися хто куди. А в сотні — троє вбитих та чоловік дванадцять поранених. От і радій! Щоб не було вже зовсім прикро, хлопці завернули до себе п’ять підвід з пшеницею й десять голів худоби як трофеї. Ну, а як же! Адже хлопці кров проливали.

Повернулися до хутора, а тут — скандал. Чортяка приніс Софійку… Треба ж таке! Ганка довідалась, хто така Софійка, вчепилась їй у коси. Бійка, лемент на весь хутір. Набив їм обом пики й розігнав. Хіба ж мало він їм подарунків давав? Так ні, ганьбити його перед усією сотнею почали. Тільки розігнав дурних жінок, як появляється сотенний з штабу куреня. Накинувся: «Що у вас тут твориться? Чому не повідомляли? Хто наказав обоз відбивати? Що це за пані тут появилася? Яке її псевдо? Де вона? Привести сюди! У вас тут уже спідниці почали командувати?»

Кинулися за панянкою, а її немає, подалася кудись з охоронником. Іншого охоронника, Карася, вона ще раніше кудись відіслала з дівчиною. Штабний сотенний ще гірше розлютився — негайно привести до нього пані — і край. Довбні це набридло — скільки може терпіти людина? — і вія почав відгризатися. Справді, чого до нього причепились? Пані не до нього приїхала, а до Вепра. Тож не тільки він, але й Могила, й охоронник Сокіл чули, що сказав надрайонний: «Будь-який наказ… беззаперечно!» У Вепра й питайте, що це за пані.

Та хіба ж у Вепра спитаєш?.. Справи надрайоніного погані. Лежить непритомний. Обличчя — немов жовток. Навезли лікарів повну хату, навіть акушерку десь розкопали. Ніхто толком нічого сказати не може. Твердять: осколок, кишки, рентген, операція… А Вепр тільки на уколах тримається. От і вір лікарям! Казав він, пропонував привезти бабу-шептуху. Куди там! Могила підвівся з постелі — та й не був він так уже смертельно поранений, холера, щоб лежати, — сказати нічого не міг штабному сотенному, а лишень усе пише в зошиті. Ніби й правильно пише, а штабний горлає на нього: «Будете відповідати разом з Довбнею! Яке мали право виконувати невідомо чиї накази? Де ця пані?»

На цьому не скінчилось. Раптом появляється Марко, й не встиг зіскочити з підводи, як пристав з ножем до горла: «Де пані?» А щоб вас усіх холера забрала! Але все ж таки, де вона ділася? Треба шукати. От лихо! Втомився він за ці дні, набігався, як собака, аж ноги підкошуються. Треба шукати.

І пішли гінці, на всі боки. Де пані? Та сама, яку всі бачили, яка так довго розмовляла наодинці з надрайонним, яка командувала, вибирала для себе охоронників, виголошувала промову над могилою загиблих у сутичці з совітами, яка наказала від імені Вепра відбити обоз у німців. Де ж вона?

Хутір Вишневий, хата під червоною черепицею. Єдина хата з такою покрівлею на хуторі.

Господиня, маленька вагітна жінка, не обманула — її чоловік був дома. Оксана, стискаючи в руці жетон, поспішно зайшла до напівтемної хати й, приглянувшись, побачила чоловіка, що розлігся на ліжку. Він лежав горілиць у верхньому одязі, в брудних чоботях, звісивши одну ногу на долівку, розкинувши руки з великими, важкими кулаками. В його горлі булькотіло й висвистувало, з рота гаряче несло горілчаним перегаром.

Господиня зупинилась поруч з Оксаною і, поклавши одну руку на випнутий-живіт, другою підперши голову, сумно дивилася на чоловіка. Класична поза сільських жінок, які примирилися з своєю гіркою долею.

В Оксани ще жевріла маленька надія на можливу помилку, непорозуміння.

— Хто це? — запитала вона.

— А хто ж, мій чоловік.

— Андрій Дудка?

— Він. По-вуличному Коза, а пишеться Дудка.

Тепер уже можна було не сумніватися: на ліжку лежав смертельно п’яний Андрій Дудка.

— Розбудіть його.

— Гай-гай, пані, нехай його чорти будять, — схлипнула жінка. — Це вже до ранку, хоч з гармати над вухом стріляй.

— Давайте спробуємо, — сказала дівчина, скидаючи жакет. — Принесіть відро води, рушник.

Довго й настирливо намагалась Оксана оживити Андрія Дудку. Він мукав, дригав ногами, мало не вкусив Оксану за руку. Скінчилося тим, що впав з ліжка на долівку й знову захріп.

— Пані, це все даремно. Я вже добре знаю цю свиню. Кажу вам — ніяка сила не підведе його до ранку. Нехай хоч хата горить, хоч гармата стріляє…

Непередбачені обставини… Здавалося б, Оксана все продумала, есе врахувала. В неї в руках був другий жетон, добутий так тяжко. І ось на тобі!

— Минулої ночі до вашого чоловіка приходили?

— Так, пані, двоє.

— Тільки двоє?

— Може, їх було й більше. До хати зайшло двоє. Вони щось показали Андрієві, й Андрій швидко запріг коней і відвіз їх.

— Куди?

— Пані, хіба ж він мені скаже, куди? Це велика таємниця. Він нікому не скаже. То така служба в нього.

До залізничної станції було понад двадцять кілометрів. Поїзд на Рівне проходив о десятій ранку. Можна було встигнути. Але цей шлях був небезпечний. Її, звичайно, вже шукали. Залишилося одне — чекати до ранку, поки Андрій Дудка проспиться.

— Пані, я вам постелю в чистій кімнаті. Ви поспите собі, відпочинете, а як очухається ця свиня, я вас розбуджу, — запропонувала господиня.

Не встигла Оксана відповісти, як у сінцях скрипнули двері й до хати увійшла жінка. По великій світлій хустці Оксана впізнала Ганку.

— Пані, ви тут? А вас там шукають! Такий гармидер зчинився. Ой, яка я рада, що вас знайшла. Пані, побудьте зі мною, послухайте моє горе, я вам усе розкажу.

Танка була п’яна. Виявляється, вона знала господиню й не раз ночувала в цій хаті з своїм Іванком. Через декілька хвилин Оксана слухала її розповідь. Вони сиділи за столом у світлиці. Вікна були завішені, на столі світився каганець. Танка розливала в чарки самогон.

— Він же присягав, пані, що я одна в нього й він, як тільки закінчиться війна, одружиться зі мною. Іванко мені подарунки давав. І обручки, й зуби золоті. Все віддавав мені, а останнім часом… подарував мені тільки пляшечку одеколону, аби лиш очі затуманити. Я одеколон весь на себе вилила, а пляшку в пику Софійці кинула. Тепер він молодшу знайшов, усе їй віддає, я знаю… А хто така Софійка? Перша повія, іншої такої не знайдеш…

Іванко — це Довбня. В Ганки появилась суперниця.

— Не хвилюйтесь, Ганю. Довбня не вартий вас. Ви знайдете собі кращого. Ви казали, що мене хтось шукав.

— Иой, там наїхало стільки людей! Всі про вас питають. Марко теж там. Всі шукають — де пані, куди вона поділась? То все дурниці. Ви мене послухайте. Пані, хіба ж у мене не було хлопців?

Ганка цокнулась, випила свою чарку й заплакала.

— До мене стільки сваталось. Я ж вважалася найбагатшою дівчиною у селі. Тільки одного поля вісімнадцять моргів. А я полюбила бідного хлопця і всім заради нього відмовляла. Батько не хотів його, казав, не пара, старець. А я його так любила, Славка. мого, що й сказати не годна. Вже було все налагодилось, батько згоду дав. Тут прийшли совіти, шляк би їх трафив, і почали роздавати панську землю. І вже не стало в селі ні багатих, ні бідних дівчат — усі одинакові, у кожної є своє поле. Славко відвернувся від мене й оженився на такій самій, як і він. Ну, хіба ж є правда на світі? Я йому і тій Катеринці його, розлучниці, не простила. Не простила пані. Як любила його дуже, так і помстилася. Пийте, пані, я вам усе розповім, не буду таїтися.

Ганка випила ще одну чарку, сльози текли по її щоках, змиваючи рум’яна.

— О, я придумала, пані, як їм помститися, отим жебракам нещасним. Прийшли німці, і я заявила в гестапо, що Славко (переховує в себе пораненого радянського командира. Тут же, на місці, його й Катеринку розстріляли. Ось як я відомстила, пані, за свою любов.

Хіба вони переховували радянського командира? — запитала Оксана.