Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 73)

Лобатий рвучко підвів руку й вигукнув пристрасно:

— Хлопці! Слава нашій Україні!

І тут сталося те, чого ніхто не чекав. Кілька десятків вояків, які стояли в шеренгах, гримнули:

— Сла-а-ва!!

— Сла-а… — підтримала їх решта, але зразу ж осіклася під скаженим поглядом сотенного, який шалено замахав на них руками.

— Це вже щось неможливе! — обурився Могила. — Друже Вепр…

Надрайонний зрозумів свою помилку, але перегравати вже було пізно. Ніхто не повинен здогадатися, що він може помилитися. Ні, він усе знав, чудово все передбачив… Вепр стояв, як і раніше, спокійний і глумливо посміхався.

— Політрук!.. Це — радянський політрук! — голосно, щоб чули всі, кинув він через плече й весело кивнув лобатому головою, мовляв, продовжуй, політрук, ми всі твої витівки знаємо давно.

У лобатого, очевидно, пересохло в горлі. Зморщивши обличчя, він немовби проковтнув щось гірке, гострий кадик на його худій шиї сіпнувся, і він знову звернувся до сотні:

— Що ви думаєте, хлопці, коли проливаєте братню кров? Прикладіть вухо до землі, ви почуєте — земля гуде. То наша армія йде, вона вже близько. Що ви скажете товаришам нашим? Ви скажете: ми не своєю волею, нас примусили, ми не винні. А хто винен? Оцей?

Полонений повернувся до Вепра і, показуючи на нього пальцем, здивовано зміряв поглядом надрайонного з ніг до голови.

— Так він же один… Ну, нехай троє, четверо їх… А вас — сотня! Подумайте, хлопці!

— Друже Вепр, що ви робите? — не витримав Могила. — Необхідно…

— Прошу без істерик! — продовжуючи посміхатися, владно озвався надрайонний.

— Смерті я не боюсь! — вигукував лобатий. — І мої товариші не бояться. Вона нам знайома… Тільки смерть під ворога зрозуміла, а як її від братньої руки прийняти? Ваш командир умовляв мене, обіцяв життя дарувати, якщо я, українець, дам згоду розстріляти своїх товаришів — росіянина й татарина. Ніколи цього не буде! Чуєте? Ми — радянські люди і один одного не продаємо!

Тарас зрозумів, що лобатий не знає, кому доручено виконувати роль катів. Очевидно, на цьому й хоче зіграти Вепр. Так і є, Вепр відразу повеселішав.

— Чого тягнете!? — раптом істерично закричав Сидоренко, обертаючись до сотенного. — Навіщо жили з мене тягнете?.. Дайте хоч горілки! Не можу я… Горілки мені дайте!..

— Ану стій як слід! — накинувся на нього сотенний.

— Дамо горілки! — пообіцяв Вепр і з явним нетерпінням подивився на полоненого. — Все сказав?

— Ні, — вигукнув лобатий. — Хлопці! Я пощади у вашого командира не прошу. Він — український фашист, лакей німецький, він багатьох із вас ще зажене в могилу. Не до нього я зі своїм останнім словом звертаюсь, а до вас: Мені жаль вас, мені гірко й соромно, браття, що ви дали себе так обдурити.

— Все! — нетерпляче крикнув Довбня, оглядаючись на надрайонного. Сотенний нервував, він, як і Могила, не розумів, чому Вепр дав можливість полоненому виступати з більшовицькою агітацією, і хотів, щоб усе це закінчилося якомога швидше.

Лобатий підняв руку.

— Хлопці, прошу вас, думайте своєю головою, не вірте гітлерівським наймитам! Вони — вороги України. Нехай будуть прокляті навіки фашисти всіх націй! Хай живе дружба народів! Все сказав…

Вепр задоволено кивнув головою. Він знав, що зараз усі дивляться на нього, всі чекають, що він скаже. Продовжуючи тримати руку за спиною, він ступив уперед.

— Друзі! Ви чули все. Я спеціально дав можливість висловитися цим людям, щоб ви бачили, які це небезпечні вороги нашої ідеї, нашого народу, нашої багатостраждальної України. Ви чули, що говорив отут цей збільшовичений українець, ні, не українець, я не можу його так назвати, цей збільшовичений хахол, яку він нам пісню співав. Де його національна гордість? У нього її не було й нема. Де його національна свідомість? Не було й нема. Ви тільки подивіться на тих, кого він уважає своїми кращими друзями, ради кого готовий віддати своє життя, — москаль, татарин… І якщо б до них ще якогось Мойшу — був би повний Інтернаціонал.

Декілька чоловік у строю засміялось. Чорнокоса жінка почала щось швидко записувати до блокнота. Вепр витер акуратно складеною хустинкою губи й самовдоволено посміхнувся.

— Та дружба народів, про яку ви чули, то казка для маленьких дітей. Її придумали москалі, жидівські комісари для того, щоб їм було легше грабувати наш народ, пити з нього кров. Це — небезпечна казка, якщо в неї повірять дорослі люди. Дружив півень з лисицею, заєць — з вовком… Ви знаєте, чим така дружба закінчилась.

Знову веселе пожвавлення прокотилося шеренгами. Вепр почекав, поки гамір стихне, і продовжував, трохи підвищивши голос:

— Подумайте, друзі, хто буде піклуватися за нас, українців, хто нас захистить, якщо ми самі цього не зробимо? Чи, може, поляки або турки прийдуть нас рятувати? Чи, може, москалі свого хліба привезуть? Я вас питаю, друзі, дадуть нам москалі хліба?

— У них для себе не вистачає! — крикнув курінний. — Голодранці!

— Є закон життя — свій повинен триматися свого, — продовжував Вепр. — Хто відірвався від своїх, хто втратив віру в національну ідею, той загубив і свою гідність, перестав бути людиною. Він — відрізана скибка, його чекає ганебна загибель. Подивіться на цього збільшовиченого хахла. Це — ворог нашої нації.

— Брешеш! — вигукнув лобатий.

— Друже сотенний, попередьте їх… — поморщився Вепр.

— Ану мовчати! — загорлав Довбня. — Вам дали говорити, тепер слухайте.

— Це — ворог нашої нації. Зараз він виглядає жалюгідно й мізерно, пускає сльозу, а дайте йому добратися до своїх, він натягне свого мундира, начепить ордени й приведе до нас своїх друзів-москалів, татар і ще яких-небудь монголів, щоб ті забрали у нас хліб і загнали людей до колгоспів. Отоді пощади від нього не чекайте! Він — наш ворог ще й тому, що хоче відібрати у нас найсильнішу нашу зброю — нашу національну ідею. Він хоче обеззброїти нас. Ви чули, як він сказав: «Ми — радянські люди…» Зараз ви побачите, що це таке — радянська людина.

Вепр витер хустинкою губи, оглянув веселими очима своїх наближених. Він був упевнений, що його промова сподобалася всім, а найголовнішого він ще не сказав, зберіг на кінець промови. І надрайонний обернувся до тих, які стояли в строю.

— Скажіть мені, друзі, хто з вас, свідомих українців, зміг би піднести руку на свого брата, такого ж свідомого українця? Ніхто! Ніяка сила навіть перед смертю не змусила б вас погодитися на таке братовбивство тому, що нас усіх згуртувала національна ідея, честь і гордість. А радянська людина, яка втратила свою націю, цієї честі й гордості не має. Дивіться, добре дивіться, як колишні радянські солдати будуть розстрілювати таких же, як і вони, радянський людей. Не дивуйтесь і не докоряйте їм. Що з них взяти? Їх так виховали більшовицькі комісари. У них нема ні честі, ні нації, ні релігії…

— Це боягузи й зрадники! — вигукнув лобатий.

— Це твій собака, твій вівчарка дресирований! — закричав татарин. — Добре знаєш, кого взяв!

Надрайонний посміхнувся, зробив театральний жест у бік полонених.

— Ось вам, друзі, гордий совєцькій человек! Ось вам більшовицька дружба! Хай не буде у ваших серцях жалю до наших заклятих ворогів. Смерть їм! Слава Україні!

Сотенний, мов диригент, змахнув обома руками, й сотня голосно, хоч і не дуже дружно, відгукнулась:

— Слава! Слава!

Граната спітніла в руці Тараса. Він сам не помітив, коли витягнув її з кишені, вирвав кільце. Хлопець відчував, як ниють пальці, стискаючи тверде ребристе тіло «лимонки». Він думав тільки про одне — коли б не відмовив запал. Граната повинна впасти під ноги Вепрові. Надрайонний загине раніше, ніж кулі скосять тих, кого він засудив на смерть і хоче збезчестити. Хай знає, падлюка, що таке радянська людина. Тарас уже визначив мить для кидання гранати: як тільки буде подано команду «Заряджай!» Що буде потім, його вже не хвилювало. Буде видно, що обставини підкажуть. Двом смертям не бувати… Коли б пощастило в метушні вихопити в когось автомат або хоча б пістолет! Тоді б він наробив рейваху! Як любив говорити його дружок Вася Коваль: гинути, то з музикою!

Тарас затримав подих і ще раз зміряв очима відстань, що відділяла його від Вепра. Кидати треба точно. Але чому це ройовий Топірець оглянувся на нього? Підозріває щось? Плювати! Тепер уже ніхто не зможе перешкодити.

У Довбні якась заминка. Він почав роздавати набої Сидоренку, власовцю й оточенцеві, по одному патрону кожному. Татарин помітив це, закричав зловтішно, тикаючи пальцем у сотенного:

— А чому боїшся більше один набій давати? Своїх людей злякався? Дрючки замість зброї давав. Один набій! Шкуру свою дрижиш, хвоста притис, боягузливий собака!

— Ну, що там таке? — надрайонний примхливо, з тим легким невдоволенням, яке викликає у витриманого і розумного начальника неповороткість його підлеглого, подивився на сотенного. — Чого ви жалієте набоїв? Видати по обоймі!

— Не треба, друже Вепр… — перелякався Могила.

— Дайте горілки, мучителі… — застогнав старшина Сидоренко. Він відвернувся, крутить головою, рве лівою рукою комір на собі.

— Буде горілка, вже послали… — тиче йому в руку обойму набоїв спітнілий, розгублений Довбня. — Ставайте на місце!

Сидоренко кидає на землю гвинтівку.

— Не буду, сам, гаде, стріляй! Не буду в своїх!

— Поставити і його разом з цими!

Вепр, курінний, Могила й охоронники, що стояли на правому фланзі, кидаються на допомогу сотенному.