Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 72)
Потім до хутора привели молодого чорнявого німецького солдата в новенькому обмундируванні і якогось парубка з тупою м’ясистою фізіономією. Твердили, що обидва вони були теж з совітів, один — власовець, а другий — оточенець-приймак. Цих посадили в льох до «військового спеца», а потім теж поодинці водили до штабної хати.
В штабній хаті засідала четвірка — маленький чепуристий Вепр, про якого говорили, що він «найголовніший», курінний Смерека, референт Могила і якась недавно прибула молода жінка, худенька, чорна, з гарячково палаючими очима, яка нещадно курила одну сигарету за одною. Новий сотенний Довбня до нарад начальства не був допущений, він ходив до штабної хати тільки за викликом.
Тарасові випало з двома іншими вояками нести обід «арештантам», і по тому, як були розподілені харчі, він зрозумів, що чутки про розправу, яка готується, мають під собою підставу: в льох, у якому сидів Сидоренко, було наказано віднести миску м’яса, буханець хліба, а полоненим — десяток варених картоплин у лушпинні.
Перед тим, як було подано команду виходити на плац для шикування, шеренгових сотні облетіло останнє повідомлення «солдатського радіо»: руських полонених чекає розстріл, Сидоренко, власовець і приблуда-оточенець погодилися стріляти в своїх недавніх товаришів по зброї. Ця звістка нікого не порадувала, а швидше налякала, серед, шеренгових відчувалася розгубленість, пригніченість.
На плацу Тарас звернув увагу на Топірця. Обличчя ройового змарніло за ці дні. Невже совість мучить падлюку? Навряд… Мабуть, прихворів трохи.
Довбня повів сотню до лісу.
— Раз-два, три-чотири! Заспівуй!..
Тарас зціпив зуби, йшов з учбовою рушницею на плечі. У всіх були дерев’яні рушниці, тільки чотові, які йшли попереду колони, були озброєні гвинтівками, а на грудях у Довбні теліпався автомат.
Вийшли з яру, біля якого чотири дні тому група Топірця наткнулась на баптиста, що співав псалми. Звичайно, це був збіг обставин, але в тому, що це місце було вибране заздалегідь, Тарас не сумнівався. Тут, де стикаються вирубки з незайманим лісом, була велика галявина, що заросла травою й полого спускалася до самого яру. На цій галявині Довбня зупинив сотню, подав команду: «Вільно, можна курити! З місця не сходити!»
Чекати довелося довго. Які тільки варіанти врятування радянських полонених, що потрапили до рук бандерівців, не перебрав у своїй голові Тарас за цей час! Все не підходило, все було нереальним. Єдине, за що він міг собі докоряти, було те, що не спробував уночі підмінити вартового біля льоху. З цього напевно нічого путнього не вийшло б, бо двері льоху замикалися на замок, ключа до якого у вартового не було, а поруч, біля другого льоху, стояв інший вартовий. Але ризикнути все ж треба було. Не додумався… Тепер пізно. Пропадуть хлопці, на його очах попрощаються з життям.
— Встати! Р-рівняйсь! — раптом закричав Довбня. — Струнко!
Окинувши оком шеренгу, сотенний кинувся назустріч Вепрові. Вепр з вівчаркою на повідку йшов попереду невеликої групи, що складалася з курінного, Могили та худенької чорнявої жінки. За ними, відставши кроків на десять, ішли озброєні автоматами хлопці з ес-бе. Вони вели полонених. Позаду йшли з лопатами в руках Сидоренко, власовець і оточенець. Процесію замикала по-сільському барвисто одягнена, з товстим червонястим обличчям, полюбовниця нового сотенного, яка приїхала провідати свого коханого. Вона не хотіла пропускати нагоди подивитися, як будуть розстрілювати совітів.
Довбня відрапортував надрайонному. Вепр, загадково посміхаючись, привітався з сотнею, потім подав команду «Вільно!», оглянувся й показав рукою конвоїрам, куди треба відвести полонених. Їх поставили над яром, обличчям до сотні. Ситі конвоїри відійшли кроків на десять убік. Вепр зі своєю групою зайняв місце на невеличкому пагорбку, саме навпроти лівого флангу, де в другому ряду стояв Тарас.
Надрайонний комендант Вепр тихо щось наказав Довбні, й сотенний поспішно підвіз до полонених Сидоренка, власовця й оточенця. Лопати вони десь залишили, в їхніх руках були гвинтівки. Тарас зрозумів, що ці гвинтівки було взято в чотових.
У строю завмерли. Як би не був настроєний той чи інший вояка, які б не були у них політичні переконання, кожен з тих, що стояли в шеренгах, якщо й не розумів, то відчував, що зараз, на його очах, буде здійснена жорстока несправедливість. Перед ними стояли виснажені нещасні люди, вихідці з могил, і їх доля не могла не зворушити навіть холодного серця.
— Молиться… — прокотилося по шеренгах.
Справді, отой жалюгідний полонений, баптист, чий спів став причиною нещастя, стояв навколішках, склавши перед собою долоні тремтячих рук. Лобатий полонений, який стояв посередині, розгублено, нерозуміюче подивився на нього й відразу ж випростався, гордо підвів голову. Татарин раптом пронизливо закричав, звертаючись до Вепра:
— Слухай ти, хан Батий український, навіщо нас будеш стріляти, скажи? Я не твоя нація, я — татарин, добре, стріляй мене! Отой — росіянин, москаль, як ти кажеш. Добре, стріляй його також, якщо тобі крові треба. А оцей — він українець, твоя нація. За що його убивати будеш? Скажи своїм людям, скажи, бандит, батько Махно, чорна душа твоя!
Довбня вихопив з рук Сидоренка гвинтівку й хотів ударити прикладом татарина, але помітив застережливий жест надрайонного й відскочив назад, ледве стримуючи лють.
Вепр немовби й не чув, що прокричав йому Ахмет. Він стояв, затиснувши в жмені маленьке підборіддя, погладжуючи пальцем щоку, й трохи спідлоба, але весело дивився на приречених.
Тарасові впала у вічі разюча подібність: надрайонний і татарин були схожі один на одного, — як близнюки — однаковий вік і зріст, однакові плоскі смугляві обличчя й карі вузькі очі. Тільки татарин був худий, брудний, одягнений у лахміття, і шкіра на обличчі в нього була, мабуть, темніша, ніж шкіра Вепра. Тарас не знав, що в жилах надрайонного тече якась частина монгольської крові й що його далекі предки по матері їли сиру конину, пили кумис, збирали ясир у цих краях, і на місці їх стійбища ще в сиву давнину виник хутір, який і понині називається Татари. Що ж до Вепра, то він добре знав легенди свого роду і навіть гордився ними. Він давно помітив свою схожість з татарином, і це, мабуть, розважало його.
— Мають що сказати? — голосно і з удаваним здивуванням запитав надрайонний, звертаючись до сотенного, а не до полонених, ніби йому необхідний був перекладач.
Могила, що стояв поруч, нагнувся до нього й поквапно зашепотів:
— Друже Вепр, не треба цього робити. Нащо їм давати можливість виступати з більшовицькою агітацією?
Надрайонний недбалим жестом відхилив від себе референта пропаганди. На його лиці стала ще більш помітною загадкова, самовдоволена посмішка. Немовби тільки він один наперед знав, що все відбудеться якнайкраще, бо в його присутності інакше бути не може.
Довбня швидко зорієнтувався.
— Чи маєте що сказати?! — крикнув він до військовополонених.
Напевне, лобатий і татарин не чекали такого запитання й не повірили своїм вухам. Вони мовчки й тривожно переглядалися. Баптист підвівся з колін і запитав, облизуючи порепані губи:
— Браття, чого це він?
Йому ніхто не відповів. Настала тиша.
— Не розуміють по-нашому, — сказав курінний, — москалі.
Худа жінка з чорними, викладеними на голові косами нервово засміялася й прикурила погаслу сигарету.
— Зараз я по-їхньому говорити буду. — Вепр передав повідок вівчарки курінному, ступив крок наперед і заклав руки за спину. — Слухайте, — промовив він з легкою бридливою гримасою, вимовляючи слова по-російському. — Я вам дозволю сказати все, що ви захочете. Ми, українці, просякнуті здоровим національним духом і не боїмося ніякої агітації, тим більше, більшовицької.
Могила шарпнув плечем, немов його вкололи, й часто закліпав очима: надрайояний кинув камінця в його город.
— А тому, — продовжував Вепр, — я вам дозволяю заявити перед смертю все, що ви думаєте. Маєте що сказати?
Знову настала тиша. Лобатий труснув головою.
— Маю!
— Ну, кажи… — Вепр картинно відставив ногу і, дивлячись на верхів’я дерев, приготувався слухати.
Лобатий пробіг очима по обличчях людей, які стояли в шеренгах.
— Хлопці, б’ю низько чолом до вашого розуму й совісті, — сказав він українською мовою, м’якою полтавською говіркою. — Бачу, що в кожного на плечах голова є. А що в цій голові? Не порожня ж вона. Я знаю, ви граєтесь у самостійну Україну, а німці граються вами. Давно, ще з вісімнадцятого року граються і кепкують над вами, регочуть так, аж животи трясуться.
— Твоя мати буде реготати й коси на собі рвати буде, більшовицький ти запроданцю, падлюко! — наливаючись кров’ю, закричав Довбня.
Не звертаючи уваги на сотенного, лобатий подивився в бік Вепра. Низенький, вичепурений надраійонний стояв, виставивши праву ногу вперед, заклавши руки за спину, ніби позуючи перед фотоапаратом. Обличчя його сяяло посмішкою зверхності. Полонений зрозумів, що йому дозволяють продовжувати.
— Німцям-фашистам ніколи не вигубити нашого народу українського, до якого б обману вони не вдавалися. Україна є і буде народною, вільною, радянською! їй не страшні ніякі вороги, бо в нас є вірні побратими, на-роди-брати, увесь Радянський Союз, а в Союзі нашому — нагадую вам, якщо ви не знаєте, — двісті мільйонів. Двісті мільйонів! Один за всіх, всі за одного, нікого в біді не залишать. Ось чому наша Україна буде жити вічно!