Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 70)
— Ні, не той, — сказала Оксана, — Місяць великий начальник?
— Не дуже… Ми — районна ес-бе.
Багнет провів Оксану до криниці, й дівчина помила руки й обличчя. Підвода стояла біля хліва. Вуйко спав на возі, розпряжені коні смикали з-під нього сіно. Оксана змогла роздивитися своє обличчя, відображене у відрі з водою. На лобі й щоці дві великих подряпини.
— Йод у вас є?
— Нема. Тут у нас нічого нема.
— А де?
— Ми з собою все возимо…
— Як усе? На возі у вас нічого нема.
— Е, то ж тут нас тільки троє.
— А де решта?
Бандерівець боязко оглянувся на всі боки.
— Цього я не можу вам сказати.
— Самі не знаєте?
— Знаю, тільки говорити не можна.
— А де Клешня і Неплюй?
— Де ж… сплять у клуні на сіні. Зараз я чергую. Пані, а ви ж хто будете?
— Як ти думаєш? — Оксана насмішкувато подивилася на хлопця.
— Звідки я знаю, — посміхнувся Багнет, — Клешня каже, що ви — більшовичка, а Неплюй — той сумнівається.
— Чому сумнівається?
— Каже, ви — наша або, в крайньому разі, полька.
— Коли ви одержали наказ арештувати мене?
— Наказ одержав Клешня. Вчора в цей час.
— Марка ви знаєте?
— Ні. Хто він такий?
Оксана не стала пояснювати, хто такий Марко, наказала:
— Принеси мені якнайбільше свіжого сіна. І розбудиш, коли приїде ваш Місяць.
Багнет сіна не пошкодував, приніс до кімнати великий оберемок і навіть послужливо розрівняв його біля стіни.
— Ось так, пані, буде добре.
Оксана трохи поїла й лягла. Вона спробувала відразу ж заснути, але сон довго не приходив до неї. Тільки пізно ввечері втома взяла своє. Її розбудив звук пострілу. Зараз же пролунали дві автоматні черги й вигуки: «Тримай! Ось він!» Оксана рвучко підвелася на ноги. Скільки тривав її сон, вона не знала, але голова була свіжою, ясною, і її відразу ж здивувало, що на подвір’ї вигукували щось російською мовою. Раптом вона почула: «Товаришу командире! Одного негідника спіймали!» — й серце її тенькнуло — партизани!
Дівчина не знала, що їй робити: радіти чи журитися. Її визволення було б рівнозначне провалу. І вперше в неї виникла думка про втечу. Тікати від своїх… Безглуздішого становища, ніж те, в якому вона опинилася, важко було й уявити.
В коридорі забігали, тупаючи чобітьми. Хтось крикнув по-російськи з сильним українським акцентом:
— Оглянути приміщення. Можливо, тут є арештовані.
Йому поспішно відповіли:
— Ось тут одні двері замкнуті, товаришу командире! Гей, хто тут?
В двері загримали кулаками. Оксана мовчала. Її вразило те, що партизани розмовляють тільки російською мовою, хоч по м’якому акценту відчувалося, що голоси належать українцям. Звичайно, командир партизанів і деякі його бійці могли бути в минулому кадровими офіцерами й солдатами Червоної Армії і звикли до статутних виразів, але звичайно в партизанських загонах, що діяли на Україні, навіть бійці росіяни розмовляли якщо не чистою українською мовою, то з великою домішкою українських слів. «Товаришу командире, доведеться виламати двері!» — запропонував хтось. «Почекайте, — не погодивсь командир. — Ванюшо, в тебе є якийсь ключ. Спробуй!»
«Ванюша… — відзначила про себе Оксана, — Що ж, серед них може бути росіянин, Ванюша. Але чому весь час чути тільки два голоси — командира і бійця? Чому мовчить решта?»
Двері з тріскотом відчинилися, до кімнати вдерлося декілька чоловік, і дівчину засліпило проміння двох чи трьох спрямованих на неї електричних ліхтариків.
— Хто така? — Оксана впізнала голос командира. — Заарештована? Ми — радянські партизани.
— Вона злякалася, товаришу командир… — Це був той же знайомий Оксані голос, голос бійця.
Промені ліхтариків занишпорили по кімнаті, один освітив хвацького молодця у френчі з орденом Червоного Прапора й медаллю «За відвагу» біля правої нагрудної кишені.
— Хто така? Відповідай! Якщо ти наша, ми візьмемо тебе з собою, — інакше — загинеш. Ми не можемо тут довго бути. Тебе били? Хто над тобою знущався? Ану покажіть їй оцього! Оцей?
До кімнати впхнули зв’язаного Клешню, щедро наділяючи його стусанами й запотиличниками.
— Та не бийте! — плаксиво попросив він, втягуючи голову в плечі. — Не бийте, товариші! Я ні в чому не винен!
— Він над тобою знущався? — поквапно запитав той, з орденом і медаллю на грудях. — Скажи тільки слово, і я розстріляю цього бандита.
Оксана ледве не зітхнула від полегшення. Пронесло! А могла ж помилитися. «Свої». Як усе спритно розіграно, тільки не все продумано до кінця. Орден опинився на правому боці грудей, дуже вже швидко знайшовся ключ у Ванюші, та й сам Ванюша не бог знає який винахід, який-небудь Петька чи Трошка виглядали б переконливіше.
— Друже Місяцю, — сказала дівчина, — перестаньте корчити дурня!
— Який Місяць! вигукнув хвацький молодець. — Я — командир радянських партизанів. Кажи — хто ти?
— Товаришу командир, вона не наша, — поквапився зробити висновок «боєць», який розмовляв по-російському. — Вона бандерівка. Треба її розстріляти з цим бандитом.
— Ану ставай під стіну! Ставте їх обох!
— Клешню не треба розстрілювати, — глузливо заявила Оксана, не рухаючись з місця. — Він ще вам стане в пригоді, друже Місяць. Але вам доведеться дати йому тридцять шомполів. Це покарання він чесно заслужив. І ви, друже Місяць, очевидно, теж дещо заробите, якщо не припините свою безглузду гру. Вже двадцять років людині, йому довірили серйозну справу, а він бавиться, немов маленька дитина. Ганьба. Я повинна буду повідомити… — Оксана помітила, що її слухають напружено, розгублено, й вона, піднісши долоню до очей, щоб заслонити їх від яскравого світла ліхтариків, продовжувала: — Я вимагаю, щоб ви негайно відіслали мене до свого начальника. Але перш за все ви повинні знайти мою течку. Я попереджала ваших дурнів. І не сліпіть мені світлом очей.
Ліхтарики погасли. Декілька секунд усі мовчали, чути було тільки сопіння тих, що стояли біля дверей.
— Я вам казав, друже Місяць, це дівчисько — міцний горішок… — озвався Клешня.
— Так, — переходячи на українську мову, сказав Місяць. — Замкніть її. Вранці розберемось. Ходім, хлопці!
Двері зачинили, Оксана знову залишилася сама. Шум у коридорі не затихав. Майже безперервно було чути кроки, грюкання дверей, вигуки. Спершу Оксана не розуміла, що там відбувається й чому бандерівці без упину бігають сюди й туди. Дівчина навіть подумала, чи не старається Місяць справити враження, ніби в нього людей більше, ніж є насправді. І тільки коли пролунав відчайдушний жіночий крик: «Рятуйте, люди!» — вона зрозуміла, за що взялися бандити.
З цієї миті Оксана не могла позбутися дивного, майже містичного почуття. Їй здавалося, що в кімнаті поруч з нею перебуває ще хтось, невидимий у темряві, страшний, він жадібно й радісно прислухається до криків, ридань і стогону, що долинають сюди звідкись із глибини будинку. Це була не людина, а якась гидка істота, схожа на величезного облізлого собаку з голою смуглявою шиєю й. потворно красивим жіночим обличчям. «По коліна в крові, по трупах наших нерозумних братів…» — немов почула Оксана голос журналістки й зрозуміла, чий образ переслідує її.
Марія могла б натішитися цією жахливою ніччю. Бандити старалися з усіх сил. Оксані інколи здавалося, що вона недалека від божевілля. Дівчина намагалася заритися з головою в сіно, затикала пальцями вуха. Крики були глухішими, але від цього здавалися ще жахливішими.
Нарешті все затихло, й Оксана побачила, що в вікно крізь щілини проникає світло. Ранок.
До неї прийшли годин через дві Неплюй і ще один бандерівець, якого Оксана бачила вперше. Вони схопили дівчину за руку, потягли коридором, пхнули до великої світлої кімнати з дуже брудною, затоптаною паркетною підлогою. Тут було чоловік вісім. Оксана впізнала тільки Місяця — молодого хлопця з зачесаним назад чубом, уже без ордена й медалі на френчі, й Клешню, який, осміхаючись, грався своїм канчуком.
— Хто ти така? — загорлав Місяць. — Кажи правду! Ми знаємо все про тебе.
— Поверніть пістолет, годинник, документи, знайдіть течку й відішліть мене до начальства, — твердо сказала дівчина.
— Не будь такою гострою! Я зараз через тебе електрику пропущу. Тоді будеш відповідати.
— Місяць, ви будете покарані. Попереджаю востаннє.
— Хлопці, зв’язати й покрутити машину!.. — наказав Місяць.
Клешня й ті двоє, що стояли за спиною Оксани, почали в’язати їй руки. Цього разу в’язали не за спиною, а спереду. Місяць, узявшися в боки, запитливо дивився на дівчину.
Оксана зрозуміла, що настає мить, коли їй треба викласти єдиного козиря — назвати ім’я Вепра. Вона берегла цей козир на крайній випадок, бо не мала права говорити, до кого вена приїхала з таємним дорученням. До того ж, якщо Хауссер її перехитрив, то Вепра могло й не існувати в природі.