Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 63)

Лихо… Але що ж такого накоїв Юрко? Мабуть, сталося якесь непорозуміння, якого він не може поправити. Юрко приречений… У тій одержаній п’ять днів тому страшній записці, що приголомшила Степана, старший брат Петро писав:

«Дорогий Степане! Наш Юрко став зрадником України. Я стріляв у нього й, здається, убив. Пишу тобі й плачу, брате мій, але не від горя, а від сорому й ганьби. При зустрічі розповім усе. Я повинен був так зробити. Слава Україні! Ясний».

Боже! Петро стріляв у Юрка!..

Це не вміщалося в голові Степана. В чому ж Петро звинуватив наймолодшого, найулюбленішого — Степан знав це — брата? Зрадник України… І ось Юрко, їх Юрко блукає вночі з автоматом, поранений, бездомний, немов одинокий, зацькований вовк…

Степан почув, як Стефа вийшла з хати. Вона винесла Юркові води й хліба. Юрко напився й відразу ж почав їсти. З поспішного плямкання Степан, зрозумів, що брат голодний і, може, вже декілька днів не бачив хліба. Отже, до тітки не заходив, боїться. Сало він десь дістав. Мабуть, заліз до когось у льох. Що ж, йому не можна докоряти, тепер йому все дозволено — він на вовчих правах. Навколо вороги…

Один брат стріляв у цього хлопчину, а другий стоїть з автоматом, вистежує кожен його крок. Ось як усе обернулося. Очевидно, якесь прокляття висить над ними, над їх родиною. Степан навіть не зрозумів, як і чому це сталося, але раптом йому здалося, що прокляття, про яке він подумав, реально існує, має людський вигляд, і що це — їх старший брат Петро… Він сам жахнувся того, що міг так подумати, але відчув, як його обпалила зненависть до Петра.

Це було немов спалах блискавиці. Траплялося раніше, коли Степан у душі бунтував проти старшого брата, вузьких його поглядів, нетерпимості, жорстокості, але тільки тепер він подумав про нього, як про якесь чорне прокляття, що тяжить над ним.

Що дав їм, молодшим, їх старший брат? Виховав їх? Ні. Навчив їх? Ні, вчили інші. Прищепив їм любов до людей? Ні, не міг цього зробити Петро, він сам нікого не любив. Куди він веде їх, куди привів?

Юрко попоїв і почав прощатися. Стефа допитувалася, де він ночує. Юрко відповів, що ночує вдома і їй нічого про нього турбуватися, у нього все гаразд. Здається, Стефа повірила йому, тому що попросила передати велике-велике спасибі Наталії Миколаївні і її матері за все, що вони зробили для неї і її братика. Юрко обіцяв передати. Потім вони довго цілувались, Стефа плакала, а Юрко заспокоював, запевняв її, що через п’ять днів знову прийде.

Степан напружував слух, намагався вловити ту хвилину, коли Юрко попрямує до воріт. Як тільки почув слова прощання, кроки, він тихенько позадкував, обігнув клуню й, роблячи великий гак, побіг навперейми братові. Він довго метався у темряві, віддаляючись від села, зупинявся, прислухався, гукав тихо: «Юрку, Юрку!» І все даремно. Юрко зник, у нього були свої, відомі тільки йому стежки, й ходив він ними тихо й швидко. Зник Юрко… Степанові залишилося тільки дивуватися з мужності молодшого брата й сили його кохання.

Після того як Стефка згадала ім’я їх учительки, що живе в Підгайчиках, Степанові стало багато дечого зрозумілим. Він не знав подробиць, але не було сумніву, що Юрко врятував Стефку, коли українці палили Бялопілля, переховував її спершу в Наталії Миколаївни, потім на хуторі Рутки, і, нарешті, знайшов для неї притулок у Горяничах. Петро щось довідався про це. Стефка по матері полька… Одного цього було досить для Петра, він міг подумати чортзна-що. Так Юрко перетворився в його очах у ворога України. І у вухах Степана ще раз прозвучали сумні слова молодшого брата: «Не в поляках і українцях справа. Люди стали вар’ятами, а вар’ятами їх зробила війна, німці». Може, Юрко сам додумався, — він розумний хлопець, а може, повторив слова Наталії Миколаївни. Це не мало значення. Важливим було те, що він сказав правду.

Як тільки хлопець пішов з подвір’я й дівчина, постоявши трохи біля порога, зникла в хаті, Тарас обережно поповз до клуні. Корінь лежав, скрутившись калачиком. Тарас, прислухавшись до його рівномірного дихання, підвівся на ноги. За клунею подвір’я було огороджене жердинами, прибитими до кілків. Тарас проліз під жердинами, походив по городу й навіть посвистав тихенько. Ройовий не відгукнувся. Тоді Тарас повернувся до огорожі, вдав, що зачепив ногою за нижню жердину, й наробив такого шуму, що на одному з сусідніх подвір’їв загавкав собака.

— Що там? — отетеріло підвів голову Корінь, коли Тарас підійшов до нього.

— Собака пробіг…

— А де ройовий?

— Не чути.

— До якоїсь дівчини подався, холера, — позіхаючи, сказав Корінь. — Видно, тут у нього… Курити страх як хочеться. Лягай, чого стоїш? Він по дівчатах буде бігати, а ми тут мусимо…

Корінь натягнув коміра на голову. Тарас приліг поруч, притиснувся грудьми до спини Кореня.

— Отак, добре, — промимрив вояка. — Тільки гляди не спи. І мене розбуди, коли з’явиться…

Топірець повернувся хвилин через десять. Тарас і знаку не подав, що почув кроки ройового, думав, що той почне будити їх, лаятися, але Топірець постояв трохи й тихо відійшов. Пожалів ніби їх командир. Тарас прийняв єдино правильне за таких обставин рішення: ніжно обійняв Кореня, притулився до нього щільніше й заплющив очі.

Прокинувся Тарас, почувши, що його хтось термосить за плече. Було, як і раніше, темно, але зорі на небі стали більшими, немов набрякли світлом. Співали півні. Ранок. Тарас штовхнув Кореня й схопився на ноги.

— Тихо! — зашепотів Топірець. — Ходімо…

Уже біля лісу ройовий схопився, почав ляскати долонею по кишенях. Що таке? Виявилось, що запасну касету від автомата він забув десь біля клуні. Випала… Топірець наказав Кореневі й Карасю чекати його, з місця не сходити, а сам бігом подався до села. Корінь, тремтячи від ранішньої свіжості, послав навздогін командирові довгу серію лайок і втішився тим, що у відсутність ройового можна викурити цигарку.

Загублена касета була тільки приводом для Степана. Йому треба було повернутися до села. Підбігши до клуні, він перевів подих, оглянувся — над лісом простягнулася рівна, немов відлінієна зверху, світло-рожева смуга. Небо над нею було зеленкувате, з великими й важкими зорями. «Трішечки запізнився», — збентежено подумав Степан, але відразу ж розсердився на себе: йдеться про долю брата, а він такий нерішучий. Степан швидко пішов до хати, та постукати у вікно не встиг — двері відчинились, і він побачив маленьку жінку, яка зав’язувала торочки біля коміра білої сорочки.

Вона злякалася, схопилася руками за засув, але Степан відвів її руки, переступив, поріг і швидко зачинив за собою двері.

— Слава Йсу! Не бійтеся, тітко… Де Стефка?

Не чекаючи відповіді, він повів рукою по стіні, намацав оббиті двері, залізну клямку, наказав господині:

— Стійте тут.

В хаті було тепло, душно, пахло сухою глиною, яблуками, сушеними травами й ще чимось кислуватим — такий запах буває від пелюшок і постелі маленьких дітей. Степан придивився й побачив біля вікна жіночу постать.

— Стефа?

Дівчина не відповіла. Вона стояла біля широкої лави, на якій хтось спав — видно було одіяло, маленьку голівку на подушці.

Степан підійшов ближче, побачив бліде обличчя з широко відкритим ротом. Очевидно, в ту мить, коли Степан зайшов до хати, Стефа одягала спідницю, але не встигла застібнути гаплика, спідниця сповзла з її стегон і тепер лежала на глиняній долівці, навколо ніг. Дівчина стояла в самій сорочці, благально звівши перед собою голі руки. Вона була така перелякана, що не могла вимовити жодного слова.

— Стефко, це ти? — знову запитав Степан. Він пам’ятав її маленькою, худенькою, а тепер перед ним стояла дівчина тільки на півголови нижча від нього. — Не бійся! Це я — брат Юрка, Степан. Не бійся мене. Я знаю, Юрко був тут.

— Ні! — з відчаєм вигукнула Стефа. — Ні, ні! Він не приходив. Я сама.

— Дурненька. Кажу тобі, не бійся мене. Я бачив, я чув усю вашу розмову. Він обіцяв прийти через п’ять днів.

— Ні! — в голосі дівчини забриніли сльози відчаю.

— Та ти не кричи! — схопив її за руку Степан. — Слухай мене, Стефо, я не ворог тобі. Коли у вас так вийшло, бог з вами… Ти скажи Юркові, що я повинен зустрітися з ним. Нехай він мене не боїться. Скажи йому, що я все знаю. Все! Зрозуміла? Я йому не дорікаю ні за що.

Степан скинув з себе автомат, дівчина відсахнулася, зойкнула й ледве не впала, заплутавшись ногами в спідниці.

— Та не бійся, — з досадою оказав Степан, опускаючи автомат на землю. — Одягни спідницю, чого стоїш роздягнена? І ось що: нехай Юрко не заходить на подвір’я, ти сама до нього виходь. Виберіть якесь місце за селом. — Степан поспішно знімав з себе куртку, джемпер, сорочку. — А коли будеш виходити до нього, то раніше обійди навколо хату, клуню, приглянься добре. Зрозуміла? І надягай на себе щось темне, щоб тебе не було видно, — Він простягнув дівчині невеликий вузол. — Оце передай Юркові — сорочку й джемпер. У мене є два. Ти його жалій, а то він перестудиться, захворіє ще…

— Він, здається, поранений, — жалібно вигукнула Стефа. — У нього рука перев’язана. — Нарешті вона повірила, що Степан з’явився не з лихим, а з добрим наміром.

— Я тобі бинта дам, — Степан одягнув куртку й почав нишпорити по кишенях. — На, оцей бинт добрий, німецький. А це гроші, марки, тут є й справжні німецькі марки. Може, яких ліків для нього дістанеш. А це сховай гарненько і теж передаси йому. Бери.