Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 62)

— Накази не обговорюються, друже Корінь, — суворо сказав ройовий.

— Я знаю, що таке наказ, — уперся вояка. — Я не про те. Ти командир і повинен нам усе як слід пояснити: що це за хата, хто в ній живе, чому за нею виникла необхідність стежити?

— Друже Корінь, не говоріть дурниць. Що треба, я вам уже сказав.

Кореня не так уже й легко було вгамувати. Він знав «усякі військові дисципліни» і, очевидно, не дуже, рахувався з доморощеними командирами.

— Які дурниці, друже ройовий? А може, в тій хаті сидить штук з п’ятдесят партизанів-совітів і в кожне вікно по три кулемети виставили? Я повинен знати, куди я без зброї, з голими руками йду.

Топірець, здавалося, розсердився, але змушений був дати пояснення.

— Зброї не треба, — сказав він спересердя. — В хаті живе вдова, син у неї комсомольцем був і невідомо куди подівся, коли почалася війна. У цієї баби діти якихось родичів появилися. Отже, хата на підозрінні. Наша справа простежити, чи не приходить хто-небудь сюди вночі.

З тієї гидливої досадливої інтонації, що бриніла в голосі Топірця, Тарас зрозумів, що ройовий теж не в захопленні від одержаного завдання.

— А що тоді робить ес-бе? — невдоволено бурчав Корінь, який не пропускав нагоди, щоб пограти на нервах молодого командира, — Адже це вони повинні стежити.

— Друже Корінь, ви що, відмовляєтеся виконати наказ? Востаннє попереджаю!..

— Шляк би його трафив, з таким наказом! — пробурмотів вояка й покрокував слідом за ройовим. — Тоді за кожною хатою треба стежити. В цих Горяничах за совітів багатий колгосп був. Я знаю, чув… У них в кожній хаті якщо не більшовики, то ждуть не діждуться, коли радянське військо германа вижене.

Тарас одержав важливу інформацію. У нього з’явилася надія — ось де треба шукати шлях до партизанів. Тільки як натрапити на потрібну людину, завоювати її довір’я? Можливо, все проясниться тієї ночі.

Підійшли до села. Хата як хата, подвір’я огороджене тином до самої клуні. Тиша. Топірець показав місце Тарасові біля тину, Корінь повинен був залягти праворуч, а сам ройовий зник десь за клунею.

Корінь негайно приволік невідомо як роздобутого снопа, розв’язав його й розлігся на ньому під стіною клуні, як на матраці. Тарас міг би зробити за його прикладом те ж саме, але побоявся, що зігріється на солом’яному ложі й засне. А він же не мав права спати в цю ніч. Він підповз до самого тину й почав з того, що тихенько розсунув товсті лозини. Справа ця виявилася нелегкою, бо біля тину росла кропива, й він пожалив не тільки руки, а й щоку. Все ж він зробив досить широку щілину, крізь яку можна було побачити стіну хати, що ледь біліла, й темну пляму дверей.

Тарас поклав кулаки під підборіддя й почав чекати. В голову лізли всілякі думки. Він немовби глянув на себе збоку й здивувався, які коники викидала з ним його доля. Найобразливішим жартом долі було, мабуть, те, що він лежав зараз з тризубом на шапці й стежив за хатою, де мешкала мати комсомольця. Подумати тільки! Але, може, все-таки добре, що тут сьогодні не хтось інший, а саме він, і він зуміє врятувати хороших людей.

Коли в селі проспівали перші півні, Тарас устиг добре промерзнути. Півняча перекличка була ріденькою — видно, небагато домашньої птиці залишилося в Горяничах, — а на цьому подвір’ї, біля якого лежав Тарас, так ніхто й не відгукнувся.

Тиша. Тараса потягнуло на позіхання. Але раптом йому почулося якесь легке шарудіння позаду. І в цю ж мить він почув кроки — легкі, пружинисті, боязкі, ніби в нічній темряві до села підкрадався сильний і сміливий звір. Кроки затихли десь ліворуч, зовсім близько.

Тарас, затамувавши подих, обережно повернув голову й побачив постать людини, що вимальовувалася на фоні зоряного неба, з якоюсь ношею на плечі. Здавалося, то був молодий хлопець. Він стояв біля самого тину на відстані чотирьох-п’яти метрів від того місця, де в бур’яні причаївся Тарас.

Серце Тараса вистукувало тривожні удари — він ще не знав, помітив його нічний гість, чи ні, й був готовий зірватися на ноги й дати тягу. Пройшло хвилин дві, а той стояв, не поворухнувшись, і Тарасові почало здаватися, що то маячить у темряві якийсь не помічений ним раніше стовп або кущ. Раптом хлопець зняв з себе ношу, тихо опустив її через тин на подвір’я, й тут Тарас помітив, що голова хлопця не прикрита, а біля грудей косо стирчить щось схоже на кінець товстої палиці, затиснутої під пахвою. Хлопець зробив рух рукою, палиця зникла, й він, обернувшись спиною до Тараса, попрямував попід тином до воріт і зайшов на подвір’я. Тарас зрозумів це за хвилину. Хлопець постукав двічі з невеликим інтервалом, потім — ледь чутно. Незабаром дзвякнула клямка, рипнули двері, й через щілину в тину Тарас побачив, як від хати відокремилась якась біла постать, почув поривчасте дихання і звук поцілунку.

Справді, вони цілувались, оті двоє за тином. Чорти… Тарас виразно чув цмокання губ. Вони цілували одне одного поспішно й жадібно й, мабуть, куди попало — в щоку, в ніс, губи, в плече, тому що кожного разу звук був іншим. Тарасові стало навіть тоскно й сумно — йому було сімнадцять років, а він ще ніколи ось так не стояв з дівчиною й навіть не міг думати про щось подібне.

Нарешті, націлувались вони досхочу. Дівчина почала схлипувати, хлопець заспокоював її. Але, здається, він теж пустив сльозу, бо надто вже нерівний голос був у нього.

— Ну, Стефочко, досить. Перестань, кохана… Я ж з тобою. Ми знову разом.

— Я не думала, не сподівалася вже, що ти прийдеш, — ковтаючи сльози, промовила дівчина й заплакала ще дужче.

— Не треба, зіронько. Бачиш, нічого зі мною… Живий і здоровий!.. Дай я тобі сльози обітру.

І знову поцілунки.

— Тебе нема й нема, серце болить… Чую, хутір Рутки поляки спалили. Темно в очах стало…

— Не думай про це…

— Не можу, Юрцю. Там усіх повбивали, я знаю. Тітку Катерину теж і дітей її… Вони немов живі переді мною. Я винна перед ними.

— Що ти говориш?! — майже скрикнув хлопець і голос його затремтів від обурення. — Ти збожеволіла. Стефо! Ти ж ні в чому не винна.

— Винна. Я — полька. Вона врятувала мене з братиком, а її поляки…

— Облиш! Я розсерджусь. Ти не розумієш. Ми ні в чому не винні. Ні в чому! Не в поляках і українцях справа. Люди стали вар’ятами, а вар’ятами їх зробила війна, німці. Як ти не розумієш цього?

Вони стояли близько, за тином, Тарас чув кожне їх слово. Спочатку він думав, що йому припало бути свідком звичайного любовного побачення, й заспокоївся, бо це було зовсім не те, ради чого вони влаштували засаду біля підозрілої хати. Але чим далі, тим він більше переконувався, що помилився: перед ним відкривалося чиєсь велике горе, якого він ще не міг осягти.

— Зовсім худий став. Одні кісточки…

— То тобі так здається. Здоровий як бик!

— Ти з рушницею ходиш?

— Так. На всяк випадок…

— Це не та рушниця. Якась маленька… Це автомат?

— Не чіпай, Стефо. Він з набоями…

— А що в тебе з рукою? Боже, ти поранений, Юрку?

— Лихо мені з тобою. Подряпав руку. Опухла, от і зав’язав.

— Чим ти подряпав?

— Чим! Колючим дротом…

— Це неправда! Ти — поранений! Хто тебе?

— Починається! Кажу — подряпав. Не чіпай, голубонько, болить…

— Юрку, ти загинеш через мене. Я відчуваю.

— Нічого зі мною не станеться, дурненька. Не треба плакати, ти краще скажи, як ви тут? Не голодуєте? Господиня тебе не кривдить?

— Що ти! Вона добра людина. Куди ти, Юрку?

— Почекай… Ось візьми оце. Тут сало й дві курки. Я їм голови скрутив, щоб не кричали.

— Боже!.. Я й підняти не можу. Де ти стільки сала взяв?

— А тобі що до того? Віднеси до хати, а мені винеси води й хліба. Хоч трошки… якщо є. І торбу. Торба мені потрібна.

— Може, ти до хати зайдеш?

— Ні. Скажи тітці Федорі, що я їй дякую. Від усього серця. І не забуду ніколи. А сала або ще чого-небудь я вам знову принесу. Як-небудь переживете, перетерпите… Прийде радянське військо, й усе це закінчиться, всі наші нещастя. Іди вже, Стефо.

Поцілунок, кроки босих ніг, і за тином затихло. Хлопець залишився один. Тарасові легко було уявити, Як він стоїть, трохи розставивши ноги, поклавши руку на перекинутий з спини на груди автомат (ось яка у нього палиця стирчала!) і прислухається до кожного Шелесту. Судячи з голосу — зовсім молодий хлопець. Партизан? І схожий, і ні. У всякому разі, не бандерівець. Що ж робити? Все залежало від того, чи чули розмову на подвір’ї Корінь і Топірець. Корінь — той напевно спав сном праведника. А Топірець? Ройовий як пішов за клуню, так і не появлявся звідти.

Може, знайшов копичку сіна й теж заснув? А якщо не спить?..

Тарас хотів, було, поповзти за клуню й перевірити, де лежить у засідці ройовий, але він розумів, що найменший шелест наполохає хлопця. Ще сипне з переляку з автомата… Тарасові залишалося лежати й чекати, чим усе це закінчиться. Поки що хлопцеві, який стояв за тином, ніщо не загрожувало.

Коли б Тарас знав, що зараз твориться в душі Топірця, то він поставив би свої переживання в розряд того, що в його лексиконі значилося під зневажливим словом: «Дрібнички!»

«Топірець» — це була кличка середнього Карабаша — Степана. Степан стояв за рогом клуні ні живий, ні мертвий. Він усе чув… Він відразу ж упізнав голос меншого брата, здогадався, що Юрко розмовляє ні з ким іншим, як з сусідською дівчиною Стефою. Степан не роздумував над тим, яким чином проклята Стефка опинилася тут, у Горяничах, і чим ця слабенька руда істота змогла полонити його вродливого брата. Все це вже не мало для Степана істотного значення. Найперше він зі страхом подумав про Карася, який лежав там, біля тину. Чує Карась цю розмову? Якщо чує, то йому, Степанові, навряд чи пощастить відвести лихо від голови свого бідолашного брата. Ройовому завжди був не до душі оцей новий вояка — спритний, меткий, схожий на дрібного злодюжку, який скрізь пхає свого поганого носа. Степан не забув, як жваво відповідав Карась референтові Могилі, як Карась підкрався до нього за спиною й занишпорив очима по сторінках, коли він потай читав «Тихий Дон». Цей сучий син відразу ж донесе, кому треба, й тільки оближеться.