Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 32)

— Передам. Усе дослівно передам.

— На цей раз у мене більш нічого немає. Бувайте здорові, пане Тимощук. Чекаю свіжої інформації.

Молодий чоловік пішов, але не встиг радник сісти за стіл, як у двері знову постукали голосно й безцеремонно. Видно, прийшов хтось із німців. Хауссер заховав марки в шухляду й відчинив двері.

Біля порога стояв офіцер років тридцяти п’яти з погонами гауптмана на зім’ятому мундирі. Він усміхався радісно й збентежено, видно, не знав ще, яке враження справить на господаря кімнати його несподівана поява. Він був середній на зріст, але його плечі в поєднанні з масивною головою на низькій шиї здавалися вузькими, хлоп’ячими.

— О, кого я бачу! — вигукнув, зображуючи на своєму обличчі приємний подив, Хауссер. — Теодор… Ну, заходьте ж! Якими вітрами занесло вас у ці краї?

— Військовий кореспондент гауптман Теодор Оберлендер повертається в Берлін після перебування на Східному фронті, — жартівливо відрапортував гість, підносячи два пальці до пілотки. І хоч він сміявся, потискаючи руку Хауссеру, сірі, широко розставлені під важким чолом очі його були не дуже-то веселі — очі втомленої розумної людини, в якої значно більше причин сумувати, аніж веселитися.

Довго, як старі друзі, трясли один одному руки. Але дружби між ними ніколи не водилося. Вони були однодумцями й суперниками. Якийсь час молодий енергійний Оберлендер ішов угору. Він вважався кращим знавцем Росії й виношував сміливі проекти освоєння східних територій. Звичайно, він добре знав Росію, в якій під виглядом наукового працівника побував не раз. До того ж він вступив у націонал-соціалістську партію ще до мюнхенського путчу, а Гітлер пам’ятав усіх своїх старих соратників. Хауссеру було відомо, що Оберлендер незадовго до війни знайомив фюрера з своїми проектами, і вже одне це свідчило багато про що. В той час Хауссер, незважаючи на ряд опублікованих робіт і докторське звання, був звичайним чиновником недавно створеного відомства Розенберга. І ось минуло всього лише три роки, самовпевненого гордівника Теодора, що мріяв стати особистим радником Гітлера, було усунуто від справ, і він, почавши війну обер-лейтенантом, дослужився лише до гауптмана, пише в газетах, а непомітний Хауссер став головним спеціалістом у східних питаннях; і його ідеї підхоплюють буквально на льоту.

— Як добре, що ви зайшли, як добре… — привітно й загадково всміхаючись, промовив Хауссер, підсуваючи гостеві стілець. — Ми не бачились… Ну, звичайно ж, відтоді, як розлучилися на Північному Кавказі. Цілий рік!

— Роки бувають різні, любий Томасе, — заперечив Оберлендер, і в його голосі почулася неприхована гіркота. — Цей рік здається мені десятиріччям. Скільки подій, скільки нещасливих подій вмістив у себе цей жахливий рік!

— Звичайно, звичайно, — квапливо, з удаваним співчуттям заявив Хауссер. Йому було прикро. Такий хороший спочатку вечір було безповоротно зіпсовано — знову розмова про політику, запізнілий аналіз помилок, пустопорожні проекти. Ні, він не збирається товкти воду в ступі, — Знаєте що, Теодоре… Давайте-но ми з вами вип’ємо по чарочці з приводу зустрічі. Посидимо, поговоримо про всяку всячину, відпочинемо.

Він заметушився, розстелив серветку на столі, дістав з буфета тарілки з яблуками й печивом, пляшку портвейну, чарки. Перед гостем поставив високу, на тонкій ніжці, з золотим пружечком угорі. Кришталь іскрився дрібно насіченими ромбиками.

Оберлендер, неуважно дивлячись у куток на стоси книжок і газет, складених просто на підлозі, надпив кілька ковтків і відсунув чарку. Він зрозумів, що Хауссер, хоч і прийняв його досить люб’язно, не має наміру вести серйозної розмови. Це було образливо. Адже він, Оберлендер, прийшов сюди не для того, щоб помилуватися лисим черепом радника, а довідатися новини, поговорити по щирості. Все-таки їх зв’язувало багато що, й вони розуміють один одного з півслова. Хауссер зараз грає не останню скрипку в таємній політиці. Однак він відмовчується, не хоче навіть похвалитися. Хитрий, обережний щур.

Хауссера влаштовувала мовчанка, але він здогадався, що гість образився, й запитав співчутливо, як запитують про стан тяжкохворого в його родичів:

— Що на фронті?

Оберлендер знизав вузькими плечима, сказав саркастично:

— Те, що пишуть у газетах, — планомірно й успішно вирівнюємо., еластичну лінію фронту й скорочуємо комунікації.

Але бойовий дух у військах, як і завжди, висоті, м’яко й наставницьки підказав Хауссер, наче гість, допустився помилки, забувши додати цю обов’язкову фразу.

Оберлендер не сподівався такого свинства від колеги. Він здригнувся, пильно глянув у вічі Хауссеру, наче перед ним була інша, незнайома людина. Але очі радника ховалися за лінзами, як за двома блискучими, непробивними щитами, і Оберлендер здався, відвів погляд.

— Без сумніву. Бойовий дух наших військ неможливо описати, — підозріло бадьорим тоном підтвердив він, зітхнув і одним духом допив вино.

Хауссер, паче нічого не зрозумів, задоволено кивнув головою й знову наповнив чарки.

— Між іншим, — сказав він весело, з відтінком гордості, — між іншим, Теодоре, ви звернули увагу на чарку, з якої п’єте? Оригінальна штучка, чи не так?

Оберлендер здивовано, зневажливо скосив очі на чарку.

— Нічого особливого. Кришталь, очевидно.

— Так, але кришталь Мозера! — вигукнув радник. — Девізом цієї фірми є слова: «Скло для королів. Мозер — король скла». Любий Теодоре, ви п’єте вино з чарки Пілсудського…

Лише тут Оберлендер помітив серед ромбиків матовий овал, на якому був зображений орел з золотою короною й золотим дзьобом і кігтями.

— Он як! — губи Оберлендера здригнулися в глузливій посмішці. — Задерикуватий польський півень. Голову обернув управо, на захід… Але це точно? Чарка маршала речі Посполитої?

Не може бути сумніву. Одна з трьох, що вціліли. Можете мені повірити.

— А, я забув, що ви колекціонер… — Оберлендер крутив у руках чарку. — Кумедно. Скло для королів… І оце все, що лишилося від маршала Пілсудського, не коронованого короля Польщі, диктатора. Зрештою, від нас, можливо, не залишиться й цього…

Оберлендер з викликом глянув на Хауссера. Радник мовчав, товсті губи були стиснені, весь його вигляд, холодний, бундючний, висловлював осуд. Але Оберлендера вже прорвало.

— Боже мій, боже мій! — тихо, з душевним болем промовив він, стискаючи обома руками голову. — І все через нашу тевтонську тупість, пихате невігластво. Я говорив, я попереджав… Не лише я, сам Розенберг дотримувався моєї точки зору. Росія не Бельгія, не Франція — нескінченні простори, невичерпні людські резерви, диявольська ідеологія марксистів… Нас не схотіли слухати. Переважила думка цього безграмотного солдафона, гладкого кабана, який нічого не тямив у східному питанні. Фюрер погодився з ним.

«Біда мені з цим гауптманом, — з насмішкою й прикрістю подумав Хауссер. — На все горло кричати про помилки Герінга й фюрера… Цього ще не вистачало! Все-таки Оберлендер, при всьому своєму розумі й знаннях, на диво прямолінійний і нетактовний. Адже навіть про найнеприємніші речі можна говорити, не вдаючись до сильних виразів, туманно, приглушено, так, що невтаємничена людина й не зрозуміє, про що мова».

Радник скрипуче кашлянув.

— Теодоре, ви перевтомилися, я думаю, й надто… ну, так би мовити… дещо збуджені.

Оберлендер знову пильно глянув на радника.

— Пане Хауссер, не турбуйтеся. В своїй кореспонденції я напишу все як слід: настрій солдатів на Східному фронті чудовий, бойовий дух високий… — Він підвівся, обсмикнув мундир. Хауссеру здалося, що його гість так розсердився, що вирішив піти геть.

— Ви стали образливим, Теодоре… — миролюбно сказав радник. Він не хотів ускладнювати стосунків з невдахою-товаришем, але й не збирався його затримувати.

Проте Оберлендер тільки пройшовся сюди-туди по кімнаті й зупинився перед Хауссером.

— Чого нам не вистачило, так це того мистецтва, яким досконало володіли й володіють англійці. Їх тонкості, хитрості! Блискучий досвід полковника Лоуренса нас нічого не навчив. Признаюся, я завжди заздрив цій людині. Як це прекрасно воювати, здобувати перемоги, не втрачаючи жодного свого солдата. Королі й султани, вожді племен, лідери партій, віроломні політики й палкі, найчесніші ватажки повсталих — усі вони стають твоїми маріонетками, діють згідно з твоїми планами, воюють, гинуть, навіть не підозріваючи, що їх тягнуть тонкі нитки, які сіпає твій палець.

Роль Лоуренса, я вважаю, надто перебільшена, — спокійно заперечив Хауссер, хоч сам у душі захоплюймося видатним англійським розвідником і навіть до якоїсь міри вважав його своїм учителем. — У тому, що про нього написано, більше легенд, аніж фактів. Безсумнівне тільки одне, що це була розумна, спритна й на диво удачлива людина.

— Я кажу не про людину, а про метод, підхід. Ви знаєте таку приказку — загрібати жар чужими руками. Англійці вміють це робити. Ми теж мали можливості, але не зуміли, не схотіли ними скористатися. Я намагався, робив усе, що міг…

Оберлендер тривожно смикнув плечем, наче хотів озирнутися й переконатися, що в кімнаті, крім них двох, немає нікого, але так і не озирнувся, а лише притишивши голос, продовжував:

— Не боюсь… Вам повинно бути відомо, що перед початком походу на Росію я добився прийому… Мені допоміг золотий значок старого націста. Фюрер пам’ятає, з ким він починав. Він мене прийняв, почав читати мій проект. Що я пропонував? Створення кількох маріонеткових держав, урядів на східній території, яку нам треба було захопити. Зокрема, йшлося про Україну. Адже ви знаєте, в нас були добре налагоджені стосунки з ватажками українських націоналістів аж до того, що деякі з них стали нашими платними агентами. Одержавши ілюзорну державну самостійність або хоча б обіцянку, що таку їм дадуть у майбутньому, вони б змогли повести за собою певну частину населення, особливо тут, на Західній Україні. Утворився б апарат самоуправління під нашим контролем, поліція, армія в розмірах, достатніх для викачування продовольства й боротьби з радянськими партизанами. Найбільш боєздатні й надійні частини української армії можна було б використати на фронті. Гадаю, що вони воювали б не гірше, ніж румуни чи італійці… А після того, як росіян було б остаточно переможено, руки в нас стали б вільними, й ми легко б навели лад: роззброїли українську армію, розігнали людців, що уявили себе державними діячами. З міфом про самостійну Україну було б покінчено раз і назавжди.