Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 31)

Блискучі скельця окулярів, наче очі якоїсь механічної людини, втупились у начальника гестапо. Скельця, природно, не виражали нічого, та все ж оберштурмбаннфюреру здалося, що «робот» дивиться на нього, із співчуттям, і начальник гестапо з ж знітився під цим пильним мертвим поглядом.

— Пане оберштурмбаннфюрер, ви, гадаю, погодитесь зі мною, — зітхнув Хауссер. — Нам треба викачувати в місцевих селян продовольство. Чи не так? Але селяни не люблять, коли їх грабують. М’яко кажучи, це їх дратує. Щоб завоювати симпатію своїх земляків, бандерівці відбивають у нас награбоване. Я вважаю, що для нас було б краще й спокійніше, якби бандерівці замість того, щоб нападати на обози і вбивати німецьких солдат із охорони, самі почали збирати продовольство й доставляти його нашим союзникам під своєю охороною. Чи не так? Добраніч, пане оберштурмбаннфюрер. Хайль Гітлер!

Хауссер жив у невеликій кімнаті, відведеній йому в будинку, де поселилися чиновники невисокого рангу й українці, що співробітничали з німцями. Переступивши поріг своєї келії, радник квапливо роззувся, всунув ноги в пантофлі й відразу ж відчув себе іншою людиною. До біса політику, війну, тупого оберштурмбаннфюрера, швидше до столу, швидше до улюбленого заняття, що допомагає хоча б на деякий час забути про все на світі.

Другого чи третього дня після нападу Німеччини на Радянський Союз у гітлерівських військах було оголошено спеціальний наказ фюрера — офіцерам і солдатам дозволялося посилати з Росії на батьківщину посилки. Гітлер давав зрозуміти своїм воякам — не соромтеся, грабуйте, війна для вас не лише захоплююча пригода, небезпечний спорт, що лоскоче нерви, а й джерело особистого збагачення. Військова пошта працювала з граничним навантаженням, посилки пливли в Німеччину плавом. Матусі й дружини «доблесних воїнів фюрера» ахали, відкриваючи одержані пакунки: смалець і мед, портативні патефони з набором пластинок, відрізи сукна, вовняні й шовкові сукні, хутра. Деякі посилки були з сюрпризом — у банці з топленим маслом чи смальцем рантом знаходили золото: обручки, брошки, чайні ложечки або навіть зубні коронки… Якомусь гітлерівцю пощастило більше, ніж іншим…

Фрау Хауссер одержувала від сина посилки регулярно, але ящики, які вручали їй на пошті, були дуже легкими. Стара знаходила в них баночку меду, варення чи шматок чудового свинячого сала, решту місця в посилці займали пронумеровані пакети з написом на цупкому, провоскованому папері: «Підготовано до зберігання». Радник Хауссер полював у Росії за тим, що в очах багатьох інших не являло жодної цінності. Він розшукував картини, старовинні ікони й колекції поштових марок. Щоправда, знайти вартісну картину чи ікону було справою дуже важкою і навіть небезпечною — ненаситний Герінг відразу ж цілком офіційно наклав лапу на ті художні цінності й музейні рідкості, яких більшовики не встигли вивезти на Схід. Проте влада ненажерливого рейхсміністра не поширювалася на філателію. В цій галузі Хауссер мав повну свободу дій, і він не марнував часу — сотні найцінніших колекцій було відправлено додому під виглядом продовольчих посилок.

Сьогодні зовсім випадково радник наткнувся у військовому госпіталі буквально на скарб. Той клясер, який лежав зараз у нього в портфелі, був трофеєм якогось пораненого солдата, видно, досвідченого філателіста. Солдат помер під час операції, а його товариші по палаті обміняли нікому не потрібний «альбом» дивакуватого покійника на десять пачок сигарет.

Радник засвітив гасову лампу, старанно, наче хірург перед операцією, помив руки, розіклав на столі пінцет, лупу, шматочок білосніжної замші й лише після цього дістав товстий саморобний клясер. Марок було багато. Хвалити бога, потрібно буде весь вечір потратити на те, щоб розглянути кожну з них, визначити можливу вартість її. О, після війни вони коштуватимуть дорого, ці радянські марки! Хауссер обережно підхоплював марку пінцетом, розглядав її в лупу й, переконавшись, що марка без ганджу, протирав її замшею, вкладав у пакетик.

Цього разу йому до рук потрапив багатий улов — кілька комплектів рідкісних серій і в додаток до всього тридцять примірників особливо цінної марки з надпечаткою, в яку вкралася друкарська помилка. І жодного загнутого краєчка, жодної грибкової плямочки на покритому клеєм боці. Як пощастило!

Томас Хауссер блаженствував. Такі години були для нього відпочинком — марки захоплювали, і він міг не думати про політику, війну, долю третього рейху і навіть власну долю. Думки про це все були просто-таки нестерпними. Невисокий, головатий, схожий на кретина, радник з юнацьких років страждав від усвідомлення своєї фізичної неповноцінності, але був надто високої думки про себе. Він вважав себе людиною, здатною в багатьох випадках передбачати хід історії. Політика у всіх її проявах здавалася йому шаховою грою, і навіть карта світу, розграфлена паралелями й меридіанами, сприймалася як величезна шахова дошка з народами й арміями замість звичайних фігур, дошка, на якій одночасно і безперервно розігрувалося кілька складних партій, що змінювали одна одну, але були взаємно зв’язані. Партії Гітлера надходив кінець. Фюрер програвав, і вже ніщо не могло врятувати Німеччину від розгрому. Тепер це було ясно кожній тверезомислячій людині. Єдине, чого можна було добитися за допомогою хитромудрих ходів і величезних жертв, це якомога далі відтягти закінчення партії. Пошуками таких вдалих ходів і займався експерт у східних питаннях.

Жертви, загибель сотень, мільйонів людей, страждання, злигодні і навіть недалекий розгром німецької армії — все це не так уже хвилювало холодного Томаса Хауссера. Він зараховував себе до тих, хто стоїть по той бік добра і зла, й намагався мислити лише історичними категоріями — в історії людства чого тільки не було… Значно більше його мучило інше — усвідомлення, що він обманувся в Гітлері, прийнявши його за божественного вождя німецького народу. Тепер-то він знав справжню ціну людині з косою чолкою на лобі й божевільними олов’яними очима — несамовитий маніяк, одержимий манією величності. Прийняти юродивого за геніального вождя й політика, вважати його марення за пророцтво, радіти і схилятися перед ним разом з тупоголовими ковбасниками — оцього Хауссер не міг собі пробачити. Так, він багато чого зрозумів раніше від інших, і все ж просвітлення прийшло пізно, коли вже не можна було вийти з гри.

Марки, рятівні марки, тільки вони заспокоювали Хауссера, переселяли його в спокійний, затишний світ колекціонера.

У двері постукали — два неголосних обережних і разом з тим настирливих удари. І ще два. Це агент, пан Тимощук… Хауссер хотів був прибрати зі столу, але передумав, накрив клясер газетою й, невдоволено суплячись, пішов відчиняти.

Худорлявий молодик, інтелігентний на вигляд, швидко переступив поріг і неспокійно-радісно оглянув кімнату.

— Зброю в Здолбунові забрали… — почав він доповідати збуджено, але півголосом.

Хауссер мовчки кивнув головою.

— Почались переговори з угорцями…

— Це мені теж відомо, пане Тимощук. Угорці запросили багато? Раджу не скупитися. Поясніть своїм товаришам, що зброя завжди коштувала дорого. Якщо перевести продовольство на ціни мирного часу, то угорці просять сущу дрібницю. А як підійметься престиж ОУН — переговори, дипломатія, суверенітет…

— Так, так, — закивав головою Тимощук; маленькі, меткі очиці його заблищали радістю, гордістю. — Престиж — це важливо.

— Друге. Треба докласти всіх зусиль, щоб припинити напади на обози з продовольством.

Молодик мерзлякувато знизав плечима.

— Трудно… Знаєте, який настрій…

— Пане Тимощук, я не люблю цього слова — трудно, — суворо сказав Хауссер. — Його особливо охоче вживають ледачі й дурні люди. Треба думати, підшукувати аргументи. Ви маєте вагомий мотив — німці потенціальні союзники в боротьбі ОУН проти більшовиків. Хіба вам вигідно ослаблювати союзників? Адже це в ваших інтересах, щоб радянські війська з’явилися тут якнайпізніше. Накопичуйте й бережіть свої сили, а німців, які стримують навалу більшовицьких орд, підтримуйте хоча б продовольством. Не бійтеся висловити таку думку серед ваших керівників. Вона народжена логічною оцінкою політичного становища й не може викликати підозріння навіть у тих ваших колег, які справді ненавидять німців.

— Так, так, — знову погодився Тимощук, намагаючись, видно, запам’ятати гарненько все, що говорив йому радник. — Це логічно. Потенціальні союзники… Це переконливо.

— Передайте Дубу, хай розширює мережу офіцерських шкіл УПА. Готуйте кадри командирів. Ми можемо дати вам ще декількох досвідчених інструкторів, які володіють українською мовою й добре знають прийоми партизанської війни. Це теж у ваших інтересах. Ви згідні, що такі інструктори необхідні вам?

— Безумовно, безумовно…

— Як бачите, я даю ділові поради, пане Тимощук, і дію тільки в ваших інтересах, — ледь помітно всміхнувся Хауссер. — І останнє: це для Вепра. Вашій службі безпеки слід би серйозно зайнятися очисткою території від різних сумнівних елементів. Я маю на увазі людей, які таємно симпатизують більшовикам чи зможуть дати їм будь-яку інформацію про вас. По селах — мені це відомо — можна знайти не лише комуністів, що притаїлися, не лише сім’ї партизанів, але й радянських військовополонених, що повтікали з таборів, і навіть уцілілих євреїв. Ці люди після приходу сюди радянських військ можуть завдати вам чимало неприємностей. Тил повинен бути чистим. Поляки… З поляками справи йдуть добре. Продовжуйте в тому ж дусі.