Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 22)
— Стрибай! — закричала я, перестрибуючи на інший пірс, аж спідниці розвіялися на вітрі.
Пірс шалено захитався піді мною, проте мені вдалося втриматися на ногах. Поки я намагалася відсапатися, коло мене з гуркотом приземлився Тьюксбері, і пірс знову загойдався. Мені бракувало повітря, аби закричати, — і я заскрипіла, наче котушка від мотузки, на якій розвішують білизну. Тьюкі схопив мене за руку із криком: «Тікаймо!» Цього разу він потягнув мене за собою. Під час гонитви хлопець загубив мій ніж, і тепер його права рука невпинно тремтіла. Зброї в нас більше не було. Моє дрижання посилилося, бо я відчула, як захитався причал під нами від важких кроків головоріза.
— Як тобі не соромно! Сюди! — Повернувшись, я повела його за собою, і за кілька митей ми нарешті опинилися на твердій поверхні з каменю, цегли й цементу. Втім, наші вороги знали шлях краще, тож опинилися на березі одночасно з нами. Я бачила кров на голові Скрипуна й шалену лють у його примружених очиськах, волосся у вухах здоровезного головоріза й злість, від якої розчервонілася його пласка пика. Кривавий місяць — поганий знак.
Мушу зізнатися, я знову закричала, як підстрелена птаха. Наосліп, тримаючи Тьюкі за руку, я бігла вгору вузенькою вуличкою, доки не звернула за ріг.
— Швидше! — Плутаючись між навантаженими возами, запряженими кіньми, ми перетнули вулицю навскоси, аж поки не добігли до наступного повороту.
До цього часу ми добряче захекалися. Одяг і обличчя наші були мокрими від поту — день видався доволі спекотним. І нам досі не вдалося відірватися від переслідувачів.
Тьюкі відставав. Тягнучи його за собою, я відчувала, як він здригається від болю при кожному кроці. Його ноги — босі, хворі — раз по раз билися об тверде каміння, а нам доводилося постійно бігти вгору, якомога далі від річки.
— Давай,
— Не можу більше! — захекано проскиглив хлопець, намагаючись висмикнути свою руку з моєї. У відповідь я тільки схопила його міцніше.
— Звичайно, можеш. Ти мусиш!
— Тобі… варто йти. Рятуйся.
— Ні! — Намагаючись позбутися паніки, я роззирнулася довкола. Часу на перепочинок не було. Здавалося, ми вже добігли до кінця вагонів, доків і складів, а тепер рухалися бідною вуличкою із вбогими оселями та ще більш убогими підприємствами. Тут тулилися рибна крамничка, ломбард і майстерня з ремонту парасольок, а також сновигали вуличні торговці, які раз по раз вигукували: «Живі мідії, живі устриці!», «Фруктовий лід! Холодне солодке полуничне морозиво!» Довкола метушилося достобіса людей: поруч проїхав сміттяр на візку, запряженому віслюком, чоловіки із напханими брухтом тачками, жінки й дівчата на своїх двох у чепцях і фартушках, які мали б бути білими, а натомість стали брудно-сірими, наче шапки лісових грибів. Шкода, що всі ці люди не могли нам нічим зарадити, та й їх було замало, аби босоногий хлопчик-утікач міг безслідно загубитися в натовпі, не кажучи вже про захекану, розпатлану дівчину з непокритою головою та в розідраному, вимащеному кров’ю скорботному вбранні.
— Стійте, злодії! — почулося хрипке ревіння позаду нас. — Зупиніть цих двох негідників! Це злодюжки!
До нас одночасно повернулася безліч облич, проте ми продовжували бігти вулицею повз крамнички з різним непотребом. Тут були й старі меблі, і вживаний одяг, і відремонтовані капелюхи, туфлі й черевики з оновленими підошвами, а тоді знову якісь уживані речі. Здавалося, обличчя людей довкола виринали з імли спеки та нестримного жаху, чітко вимальовувалися серед натовпу на якусь мить, а потім розчинялися серед десятків інших облич.
Одне лице здалося мені знайомим, хоч я й не змогла пригадати, де його бачила. Проте, біжучи далі, я раптом дещо пригадала:
— Тьюкі!. Швидше!
Звертаючи з вулички, ми кинулися до вузького проходу між двома старенькими пансіонатами, звернули за ріг стайні та сховалися у смердючому дворі позаду сараїв, з яких тхнуло віслюками, козами, гусьми та курми.
Я знову озирнулася.
— Тобі не втекти! — проревів з-за сараю грізний голос. Він був надто близько, аби я почувалася в безпеці.
— Здавайся! — закричав інший, верескливий, голос.
— Безглуздя якесь, — вигукнув Тьюксбері, звертаючись до мене: — Навіщо ми бігаємо по колу? Вони ж нас ось-ось схоплять!
— Зараз побачиш, йди за мною. — Відпустивши його руку й відкинувши залишки скромності, я розстебнула ґудзики ліфа. Біжучи брудним провулком, я сягнула рукою у свій передній «багаж» і намацала пальцями пачку хрустких купюр, одну з яких висмикнула і зібгала в долоні. Відтак я обігнула вулицю ще раз і кинулася до крамнички з уживаним одягом. Власниця магазину стояла за дверима, насолоджуючись вуличним пейзажем і прохолодним вітерцем. Утім, щойно вона помітила мене, радість на її обличчі одразу згасла, перетворившись на тривогу.
Тепер вона більше нагадувала не співочу малинівку чи жабу, а мишу в котячих лапах.
— Ні! — видихнула вона, коли я підбігла ближче. — Ні, Каттер мене вколошкає! Це більше, ніж вартує моє життя…
Однак часу на розмови у нас із Тьюкі не було, ось-ось два злочинці з’являться з-за рогу і знову нас побачать. Цієї миті я запхала стофунтову банкноту в руки місіс Калхейн (чомусь я подумала, що переді мною саме дружина власника), схопила Тьюкі за рукав і потягнула його за собою у «Крамницю вживаного одягу містера Калхейна».
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Захекані та втомлені, ми кинулися до темної, брудної, захаращеної кімнати, яка здавалася тісною, як духова шафа. З одного боку стіни звисали кілька довгих плащів і мантій. Аби сховатися якомога швидше, ми загорнулися в їхні темні зборки і, тремтячи та стискаючи кулаки від страху, спостерігали за вхідними дверима. Цікаво, чи допоможе хабар, який я тицьнула господині крамнички, вибратися з цієї халепи.
— Ховайся під столом! — прошепотів Тьюкі.
Я похитала головою. Готуючись кинутись навтьоки будь-якої миті, я не зводила погляду з вікна та вхідних дверей і побачила, як люди кидаються врізнобіч, звільняючи дорогу, як здоровань-головоріз і його верескливий поплічник промчали серединою вулиці, пильно роззираючись навкруги, як головоріз схопив за комір якогось неробу, майже відірвавши його від землі. Він щось прогарчав бідоласі просто в обличчя, і той жестом вказав у наш бік.
Куди ж поділася місіс Калхейн?
Утім, ось вона з’явилася в крамниці й тепер стояла спиною до мене. Ззаду вона нагадувала черепаху з картатим панциром і перекошеним бантиком із зав’язок фартуха. Наш ворог із пласкою, наче повний місяць, мармизою, та його спільник квапливо підійшли до неї і загрозливо нависли над нею — навіть Скрипун був вищий за господиню. Я не певна, чи сама змогла б витримати їхні розлютовані погляди.
Однак присадкувата стара затулила собою дверний отвір, наче корок. Я бачила, як вона заперечно хитає головою і вказує чоловікам на дальній кінець вулиці. В освітленому одвірку сонячне проміння створило над нею ніби ореол слави. Відтак обидва злочинці відвернулися. Досі міцно тримаючись за старий плащ, аби втримати рівновагу, я полегшено притулилася до стіни, а Тьюкі, скоцюрблений мало не навпіл, неначе мольберт, утомлено сповз на підлогу.
Місіс Калхейн діяла розумно — зайшла до нас не одразу, а після того, як деякий час ще чатувала біля дверей. До її приходу я вже трохи відсапалася, знайшла задню кімнату з умивальником, змочила під краном клаптик вицвілої червоної фланелі й приклала його до обличчя Тьюкі. Коли хлопець нарешті сів, я побачила його багатостраждальні ноги.
Витираючи ганчіркою бруд і кров та намагаючись не завдати йому сильного болю, я ретельно оглянула його загрубілі хворі підошви. Саме тієї миті наша жабоподібна рятівниця зайшла всередину, зачинила й замкнула двері крамниці, опустила жалюзі й підійшла до мене.
— Отже, — мовила вона, — вчора — ти скорботна вдова, а сьогодні вже довговолоса дівчина, яка втікає від Каттера та Скрипуна.
— Справді? То хто ж ці джентльмени? Вони забули відрекомендуватися.
— Ось у цьому я не сумніваюся. Взагалі-то, це мій пояс, а ви його замість ганчірки використовуєте!
Я зіп’ялася на ноги.
— Господи милосердний, та я ж вам уже за все заплатила.
Вона уважно вдивлялася в мене без жодного сліду усмішки на обличчі. В її поведінці та голосі не було ані веселого щебету малинівки, ані ніжних звертань до мене на кшталт «качечко». Стара промовила:
— Те, що ти мені дала, пішло в кишені сусідів та інших свідків.
Я зрозуміла, що її слова почасти правдиві. Вона зникла з крамнички, аби поторгуватися із сусідами й іншими випадковими перехожими за їхнє мовчання. Втім, незвичний блиск в її очах дав мені зрозуміти, що стара намагається мене обдурити. Я була певна, що вона пообіцяла сусідам кілька шилінгів чи, щонайбільше, кілька фунтів.
Однак було щось до болю щире в її похмурому обличчі, коли вона звернулася до мене знову:
— Тобі краще понишпорити ще трохи в пошуках винагороди. Каттер вколошкав би мене, якби дізнався про вас, можете не сумніватися. Це моє життя, і я ризикую ним заради вас.
— Якщо ви дасте нам усе необхідне, — відповіла я, — буде вам винагорода.