Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 24)
А це, як я зрозуміла, сталося лише через день після моєї втечі. Стільки всього відбулося відтоді — мені досі не вірилося, що я залишила Ферндел-Хол три дні тому!
…А тепер з’ясувалося, що маркіза, спадкоємця титулу та всього майна Безілвезерів, справді викрали. Вранішньою поштою доставлено коротке звернення, складене зі слів, вирізаних із текстів періодичних видань. У посланні вказано чималу суму, яку сім’я побажала зберегти в таємниці. Представники влади радять не платити викупу, оскільки досі немає жодних доказів того, що маркіз Тьюксбері дійсно потрапив до рук злочинця чи групи зловмисників. Відома медіум і астральна зникологиня мадам Лаелія Сибілла де Папавер, яку родина Безілвезера викликала одразу після зникнення хлопця, наполегливо рекомендує зібрати викуп у вигляді золотих суверенів і гіней. Вона радить очікувати подальших інструкцій щодо передавання викупу, оскільки заплатити його їй підказує спілкування з духовними матеріями. Також духи розповіли мадам де Папавер, що маркіз Тьюксбері справді скніє в полоні та його життю загрожує небезпека, якщо викрадачі не отримають бажаного від родини. Мадам Лаелія…
Не дочитавши статтю до кінця, я відклала газету. Все, що я могла зараз робити, — це витріщатися на візників. Перед нами з Тьюкі стояв спортивний екіпаж і неповороткі, проте більш просторі чотириколісні карети. Неподалік нудьгували доглянуті коні поруч із худенькими конячками, що розмахували хвостами й мірно жували овес із мішечків. Огрядні візники поруч із обшарпаними тинялися, очікуючи нових клієнтів.
Утім, насправді нічого з цього я не помічала. Я силкувалася пригадати, який вигляд мала мадам Лаелія, проте за ці три дні відбулося стільки подій, що в мене залишилося тільки декілька невиразних спогадів — руде волосся, кругле обличчя, огрядне тіло, великі долоні в жовтих рукавичках із козячої шкіри…
Поруч пролунав кволий голос:
— Я мушу повернутися.
Мені знадобилося кілька секунд, щоб відволіктися від думок і зосередитися на Тьюкі. Він дивився на мене — білий як крейда, гарний і дуже юний.
— Я мушу повернутися додому, — повторив він. — Не можна дозволити цим клятим злодіям видурити в моїх батьків гроші.
Я кивнула.
— Отже, в тебе є здогадки, хто міг надіслати цю записку з вимогою про викуп.
— Так.
— І ти гадаєш, що вони досі на тебе полюють. Щиро кажучи, я теж так вважаю.
— На нас двох. Так, я певен у цьому.
— Нам краще звернутися до поліції.
— Гадаю, що так.
Втім, хлопець уже відвів погляд убік, взявшись вивчати кінчики своїх нових черевиків. Щоправда, навряд чи їх можна назвати новими, адже їх точно пошили з клаптиків шкіри від старого взуття.
Я мовчки чекала. Нарешті Тьюкі озвався:
— Хай там як, а все склалося не так, як я сподівався. Я про корабельні. Вода брудна, як і люди, їм не подобається, якщо хтось намагається залишатися чистим. Вони вважають будь-яку людину снобом. Навіть жебраки на мене плювали. Мене пограбували — забрали мої гроші, чоботи й навіть панчохи. А деякі люди настільки жорстокі, що грабують навіть «плазунів».
— «Плазунів»?
— Так, ще вони називають їх сплюхами, бо ті постійно дрімають. Досі я не зустрічав настільки жалюгідних людей. — Маркіз стишив голос і повів далі: — Старі, в яких нічого не залишилося і які ледь тримаються на ногах. Жінки сидять на сходинках мануфактури[34] — напівсонні, їм ніде схилити голову. Вони майже мертві й не можуть просити милостиню. А якщо хтось кине їм пенні, вони повзуть по монету.
Зі щемом у серці я згадала про безволосу стару з виразками на голові, яка повзла тротуаром.
— Потім вони приповзають назад, — продовжив Тьюкі. З кожним новим словом його голос ставав дедалі нижчим і більш напруженим. — І там сидять. Тричі на місяць їм дають їжу та ночівлю в приміщенні мануфактури. Лишень тричі. А якщо вони просять більше, ніж треба, цих нещасних замикають і карають трьома днями каторги.
— І я так вважав. Я пішов туди, щоб попросити трохи одягу, а вони… Вони кепкували з мене та били палицею, а насамкінець вигнали геть. І тоді… цей огидний чоловік…
Від спогадів про Скрипуна в нього потекли сльози. Юний маркіз стомлено замовк.
— Я рада, що ти вирішив повернутися додому, — за мить озвалася я. — Твоя матінка буде неймовірно рада знову побачитися із сином. Ти навіть не уявляєш, як вона за тобою побивається.
Він мовчки кивнув, погоджуючись із тим, що я могла знати це напевне, як і багато інших речей.
— Гадаю, тобі вдасться її переконати, що ти більше не бажаєш носити одяг у стилі лорда Фонтлероя.
У відповідь він лагідно відказав:
— Байдуже, який одяг я носитиму. Якби ж я тільки знав…
Але закінчити він не встиг. Схоже, йому не давали спокою спогади про тих бідолашних напівмертвих старих, яких називали «плазунами». А може, він думав про власні хворі ноги, про доки й Скрипуна, про те, як його лупцювали, мов приблудного пса.
Ці два дні, проведені в Лондоні, змусили й мене усвідомити те, чого я досі не розуміла. І тепер, дізнавшись більше, власні негаразди видавалися мені такими нікчемними!
Я звелася на ноги й жестом покликала візника відкритого двоколісного екіпажа — мені хотілося їхати з комфортом. Тьюкі як джентльмен простягнув мені руку, коли я сідала в екіпаж, і впевнено гукнув візникові:
— До Скотленд-Ярду.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Насправді я не лишехотіласупроводити Тьюкі — у Скотленд-Ярді в мене були особисті справи.
— Як чудово! — вигукнув Тьюксбері, роздивляючись Лондон із екіпажа, попереду якого бігла кобила, дзеленькаючи збруєю. Я занурилася у власні думки: треба терміново щось вирішити щодо Каттера й мадам Лаелії Сибілли де Папавер, астральної зникологині. У мене не було жодних доказів, проте що більше я перебирала подумки факти, то краще розуміла, що ці злодії мали стосунок до викрадення людей. Висновок напрошувався тільки один: мадам Лаелія розповіла Каттеру про мене. Хто б іще міг це зробити? Охоронець, герцогиня, її покоївки? Навряд чи. З усіх, кого я зустріла у Безілвезер-Холі, лише інспектор Лестрейд і мадам Лаелія чули мою розповідь про таємний прихисток маркіза Тьюксбері. Хтось із них зв’язався з Каттером, аби той наказав Скрипуну взяти Тьюкі в полон.
Звісно, що це не Лестрейд.
Висновок очевидний — це зробила мадам Лаелія.
Цієї миті озвався Тьюкі:
— Я ніяк не міг второпати, чому візникові відвели таке невдале місце — на самісінькому вершечку, позаду, бозна-де від коня, а тепер розумію — все заради гарного краєвиду.
— Угу, — мугикнула я, перебуваючи в полоні похмурих думок про мадам Лаелію. Попри те що зовні вона нагадувала янгола, насправді була на боці демонів: Каттера й Скрипуна. Я припустила, що вони викрадали жертву, а мадам Лаелію викликали заради її сумнівних послуг. Каттер зі Скрипуном забирали викуп, а мадам Лаелія отримувала чималеньку платню за свої «духовні прозріння» щодо місця перебування зниклої особи. Вони мали зиск, і всі разом були спільниками у брудних справах. У випадку з Тьюкі, попри те що спочатку він утік, Каттер і Скрипун скористалися можливістю викрасти його пізніше.
Хоч я й не знала, як сповістити представників влади про наші здогадки, не наражаючи себе на небезпеку, проте чітко розуміла, що мушу негайно діяти, аби покласти кінець цим злочинам.
Раптом Тьюкі перервав мої думки:
— Як же приємно відчувати свіжий подих вітру такого спекотного дня!
От набридливе хлопчисько! Невже конче потрібно скрекотати, як сорока?
Нічого не відповівши, я тільки стиснула губи й сягнула рукою до кишені спідниці по олівець і складений аркуш. Поспіхом я роздратовано поклала аркуш собі на коліна й нашвидкуруч намалювала портрет чоловіка. Коли Тьюкі побачив, що я роблю, то прикусив язика й здивовано витріщився на мене.
— Це ж Каттер, — промимрив він.
Нічого не сказавши у відповідь, я завершила портрет.
— Це ж
Знову не звернувши уваги на його запитання, я згорнула аркуш і на чистому боці намалювала портрет ще однієї людини. Оскільки мій душевний стан був піднесеним, мені вдалося зробити це без жодних сумнівів, без свідомих спогадів і зайвих думок… Рука орудувала олівцем так, ніби отримувала сигнали з якогось джерела у глибинах моєї свідомості.
— Хто це? — запитав Тьюкі.
Однак я знову не відповіла. Завершивши портрет огрядної владної жінки, я розгорнула аркуш і оцінила обидва малюнки. Карикатурний чоловік і карикатурна жінка стояли на моїх ескізах пліч-о-пліч. І цієї миті все стало ясно як білий день.
Ну звісно, щоб перевтілитися в жінку, достатньо лише начепити накладне волосся, різноманітні поліпшувачі й підсилювачі, а також задіяти маскувальні атрибути: сукню, капелюшок і рукавички. Кому, як не мені, це було чудово відомо?
Тьюкі побачив те саме і прошепотів:
— Це ж та сама людина.
Все одразу стало на свої місця. Яскраво-руда перука чудово ховала волохаті вуха й відвертала увагу від обличчя. Губи, вії та очі теж нескладно підкреслити — трохи фарби для обличчя й готово. Жодна поважна леді нізащо б не зізналася у використанні таких хитрощів, але я розуміла, що без фарби тут не обійшлося. А до того ж ця людина не могла називатися ані поважною, ані леді.