Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про таємничі букети (страница 9)
На розі вулиці, де він востаннє мелькнув, я спинилася. Обличчя моє пашіло, в грудях тисло від важкого дихання, однією рукою я досі підтримувала спідницю, а іншою поправляла перуку, яка так і шукала нагоди спорснути з моєї голови. От же триклята штукенція! Як би вона мене не дратувала, слід було завчасно нацупити її та закріпити шпильками. Мені забракло повітря, щоби процідити прокляття, які спали на думку, тож я роззирнулася навкруги, не знаючи, куди повернути.
Я майже здалася. Правду кажучи, я таки здалася. Роздратовано зітхнувши від поразки, я нарешті опустила поділ спідниці, щоб прикрити ноги, точніше, ту його частину, яка ще не була забрьохана кінським послідом. Відтак, попри погляди виряджених, чепурненьких недільних перехожих, я обома руками взялася поправляти неслухняну перуку, намагаючись прибрати бодай якогось пристойного вигляду, й підняла її, щоби привести до ладу…
— Не треба! — верескнув тоненький голосок.
Я здригнулася, озираючись і шукаючи поглядом, звідки пролунав цей переляканий голос. І нарешті побачила вуличного хлопчиська, за яким щойно гналася: він витріщався на мене банькатими очиськами зі своєї схованки в одному з ящиків для продуктів, що стояли обабіч зачинених дверей крамниці бакалійника. Я стояла так, що мимоволі відрізала йому шлях до втечі, однак нізащо не побачила б його, якби він не скрикнув.
— Ні, прошу, не треба! — верещав він.
Від подиву я стояла як укопана, так і тримаючи перуку обома руками.
— Що не треба? — вихопилося в мене. Я не могла второпати, чого він так злякався.
— Не знімай свої патли! — зарепетував він. — І носа не віддирай!
— Ага, — відповіла я, повільно й розважливо кивнувши, немов це все пояснювало.
Видно, хлопчисько прителепкуватий, тож треба поводитися обережно. Я намагалася не робити зайвих різких рухів, ніби переді мною стояла загнана тваринка, і дозволила перуці сидіти на голові так, як їй заманеться.
— Добре, — додала я лагідним, заспокійливим тоном. — Все гаразд. Хочеш пенні? — Я сягнула рукою в кишеню й дістала жменьку монет.
Хлопець, почувши брязкіт металу та побачивши його блиск, ніби трохи заспокоївся. Або ж принаймні перемкнув свою увагу на монети, як я і сподівалася.
— Я просто хочу з тобою трохи поговорити. Вилізеш звідти? — умовляла я.
— Ні!
— Ну, як знаєш. Тоді я залізу до тебе, якщо ти не проти.
І я плюхнулася на тротуар перед ящиком, у якому він сховався. Гадаю, я не зробила б цього, якби була тільки втомлена — хоча ця біганина справді добряче виснажила мене, — проте абсурдність самої ситуації змусила мене так вчинити. Перехожі навколо нажахано заохали й почали сахатися мене, ніби моя дивна поведінка заразна. Лише два роки тому, під час Золотого ювілею королеви, якась леді присіла на стежці в парку Кришталевого палацу[14], щоби прикласти до свого чобітка гілочку ялиці. Невдовзі її упекли до божевільні.
А запроторив її туди власний чоловік. І це не дивина, що жінку можуть отак відправити до психлікарні через «божевільну» поведінку, як-от читання романів, відвідування спіритичних сеансів, сварки, непослух тощо. Домовитися, щоб твою дружину схопили «викрадачі» в чорному екіпажі — цілком прийнятна практика, якщо життя з нею стало обтяжливим, тоді як розлучення може спричинити скандал.
Тож ніколи не виходити заміж — чудове рішення, подумала я, посміхаючись і відсапуючись після гонитви. Ми сиділи віч-на-віч — я і моя «здобич», торкаючись колінами, ніби граючись у чаювання. Я спитала у брудного вуличного хлопчиська:
— Як ся маєш? Дуже рада з тобою познайомитися. — І, ніби вибираючи цукерку, я взяла один пенні двома пальцями. — Я випадково побачила, як ти оце недавно приніс до будинку Ватсонів дуже гарненького букета.
— Не знаю ніяких Ватсонів, — обережно заперечив хлопчик, не відриваючи погляду від мідяка.
— Тоді звідки ти знав, який будинок обрати?
— Дядько сказав мені цифру.
— Який дядько?
— Той, шо відірвав собі носа.
Мій розум остаточно виснажився, як і ноги, але я лише повільно і з розумінням кивнула, вирішивши поки що не зважати на цю відверту маячню.
— І як же ти зустрів цього дядька?
— Він мене покликав. — Хлопець показав жест, яким зазвичай кличуть до себе хлопчаків, що вештаються вулицями, щоб доручити їм віднести посилку, передати повідомлення, притримати коня за вуздечку чи зробити якусь іншу дрібну послугу.
— Він сидів у кабріолеті чи у бричці? — запитала я.
— Ні! Він був у гарній блискучій кареті, еге ж, із кониками.
Я утрималася від пояснення, що в бричку теж запрягають коней, тож просто запитала:
— У фаетоні? В екіпажі?
— Не знаю, шо таке кіпажа. То була гарна чорна карета, із жовтими спицями в колесах.
Так можна описати половину карет у Лондоні.
Я спробувала знову:
— А герб якийсь ти бачив?
— Не знаю за герб. Він мав гарний плащ, мав руки. Одною рукою дав мені того букета, а іншою — два пенси.
Хлопчик помалу переставав боятися мене і ставав дедалі балакучішим. І це добре, бо я анічогісінько не розуміла з розповіді цього хлопчини, голова якого була завеликою для приземкуватого тіла, а розум — надто дрібним.
— Ем-м, а який той дядько був на вигляд?
— На вигляд? Та як всякий багач. Із довгою пикою і цапиною борідкою, а ше в капелюсі-циліндрі. Хіба шо носа собі відірвав.
Ну от, знов за рибу гроші.
— Як це — відірвав носа? — Я намагалася не видати свою недовіру.
Вочевидь, мені це вдалося, або ж хлопчину охопив такий жах від спогадів, що він сам заторохтів без упину:
— Ніс відпав йому, коли він висунувся, шоби передати мені квіти. Він зачепився за двері, й ніс ляпнувся йому на коліна. Не знаю, шо мене настрашило більше: отой ніс на колінах чи те, як він його вхопив і заходився мене лаяти на чім світ стоїть, вимахуючи ним. Сказав, шоби я бігма взяв квіти, інакше він мене знайде і зробить зі мною таке саме, та ше й очі мені виколупає.
— Е-е, а кров ти бачив?
— Нє! — Хлопчик затремтів. — Його лице було буцім зліплене з воску.
— А що в нього було на місці носа?
— Нічого! Ну тобто просто діромахи, як у кістяка. — Хлопчик здригнувся.
— Діромахи?
Але хлопчика почало вже судомно трясти.
— Прошу, не здирай свого волосся, не відривай вуха, не треба!
— Ой, заради всього святого, звісно, не буду! А той чоловік прилаштував ніс назад на обличчя?
— Не знаю! Я втік! Схопив квіти, як він і сказав, а потім ти чкурнула за мною! — Хлопчисько почав схлипувати, а не гарчати, як це зазвичай робили малі вуличні розбишаки. Малий рюмсав через надзвичайний страх. Видно, не скоро він забуде ту дивну зустріч. — Чого ти за мною бігла?
— Не переймайся цим.
Я звелася на ноги, шкірою відчуваючи, як вельможні перехожі витріщаються на мене й обходять десятою дорогою. Я дала хлопчикові шість пенсів, а не пенні, бо мені було прикро, що я його так перестрашила. Схоже, з нього вже не вдасться витягнути нічого путнього.
Путнього? А що путнього в тому, що я від нього почула?
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Повернувшись до свого помешкання непримітними вуличками, я попросила у домовласниці гарячої води. Відтак вмилася, вдягнула чисту сукню, протерла губкою спідницю від бруду й привела до ладу своє волосся — тобто зняла перуку, розчесала її та добре пришпилила, щоби вона гарно сиділа на голові. Увесь цей час я міркувала.
Хоча радше намагалася міркувати, але повсякчас поверталася до питання, як же той чоловік втратив свого носа. Мені згадалася історія з часів Відродження про відомого данського астронома, який втратив ніс у дуелі. Але зараз дуелі проходили на пістолях, а не на шпагах. Та й в Англії їх заборонили, хоч вони й досі поширені у менш розвинутих та дрібних країнах континентальної Європи. Гадаю, пістолем теж можна відстрелити носа. Я вже навіть згадала ім’я того астронома — Тихо Браге, після дуелі він носив накладний ніс із стерлінгового срібла. Цікаво, чому не з золота — воно ж навряд чи гірше. Та, мабуть, люди по-іншому ставилися до таких речей до правління королеви Вікторії. Тепер, міркуючи про це, я дійшла висновку, що в Англії, можливо, є чимало чоловіків із вадами обличчя, спричиненими як не дуелями, то війнами: Повстанням сипаїв[15], Другою англо-афганською війною тощо. Та вони точно не носили срібних носів, підборідь чи вух. Що ж…
У двері кімнати несміливо постукали, і почувся голос служниці моєї домовласниці — бідолашної худенької дівчинки років десяти:
— Міс Еверсоу, ви будете обідати?
— Так, я скоро спущуся.
Моя нова домовласниця мала жахливий характер порівняно з місіс Таппер, однак куховарила значно краще.
Я відіслала дівчинку по вечірню газету, а сама спустилася повечеряти вишуканим печеним ягням під м’ятним соусом. А коли повернулася до кімнати, то підкрутила гасову лампу (яка ж це розкіш — мати такий легкий і швидкий доступ до освітлення, навіть попри те, що труби буркотали й шипіли, як набурмосений божевільний), сіла у страх яке незручне крісло й перечитала всі газети, вишукуючи бодай якісь згадки про справу Ватсона. Та не знайшла нічого нового. Відтак я переконалася, що моє повідомлення потрапило на газетні шпальти: «Глід, берізка, спаржа й мак: чого ви хочете? Дайте відповідь у цій колонці. М. М. В.»
Таки потрапило.
Цікаво, що ці химерні букети надсилає саме