Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про таємничі букети (страница 8)
Отож я наказала візникові кеба доставити
мене до округу Олдерсгейт, де і зійшла. Прослизнувши у двері залізничної станції, я вийшла з протилежного боку будівлі, де взяла інший кеб. Такі запобіжні заходи вже стали для мене звичними. Ніколи не можна забувати, що візників можуть допитати і що я — втікачка, а найвідоміший детектив у світі прагне спіймати мене.
Інший візниця привіз мене на вуличку в Іст-Енді, куди заїжджало вкрай мало кебів. Тобто до будинку, де я винаймала кімнатку. Я попросила візника зачекати, а сама кинулася збирати необхідні речі, одночасно намагаючись бодай щось пояснити місіс Таппер, яка впала в розпач і не вірила мені.
— Я поїду до тітки на кілька днів.
— Га? — Вона підняла до вуха свою слухову трубку.
— Я їду відвідати тітку.
— Га? — Вона несамовито вирячила свої старі вологі очі і хоч не могла нічого второпати, однак не підходила до мене ближче. Стара стояла в проході до моєї кімнати та глипала на милу юну леді, яка набивала одягом торбу. Але ж протягом минулого місяця з цієї кімнати ледве кудись потикала носа дівчина, більше схожа на опудало. Я певна, що стара думала, ніби я геть здуріла, і зважувала, чи варто негайно викликати констебля.
— Га? Куди їдете? О такій пізній порі?
— Їду! Відвідати! Тітку! — крикнула я в її слухову трубку. Тримаючи торби в обох руках, я прошмигнула повз неї за двері.
Наступного недільного ранку я знову рум’янилася, клеїла родимку, припудрювала обличчя, щоби зустріти цей день як вродлива леді. Правду кажучи, цей образ мені вже трохи набрид. Лондонські жінки, збираючись до церкви, напевно старалися менше. Та мені хоча б не довелося чепурити перуку. Я начепила її на навершник ліжка, бо до останнього не хотіла надягати цю парку й важку штукенцію. Тож перука чекала напоготові, навіть із пришпиленим капелюшком. Щоб мене ніхто не побачив без неї, я попросила похмуру домовласницю залишити тацю зі сніданком перед дверима. А тим часом сама затягнула корсет, щоб моя фігура нагадувала пісочний годинник, і вдягнула вишукану денну сукню ніжно-зеленого кольору з пишними рукавами та зборками. Сівши біля вікна й тримаючи під рукою театральний бінокль, я спостерігала з-поза мереживних фіранок за всією вулицею, а надто за будинком Ватсонів.
Поки що треба переховуватися лише через те, що я прибула сюди поспішно. Та вже за кілька днів не матиме значення, якщо місіс Ватсон побачить мене тут. Я й сама зможу підійти до неї та розповісти, що мені страшенно пощастило побачити оголошення про вільну кімнату, адже я саме шукала нове житло. І принагідно поцікавитися, чи є якісь новини про доктора Ватсона.
З іншого боку, я дуже сподівалася, що це чатування триватиме не довше кількох днів, бо вже за декілька годин мене охопила жахлива нудьга. «Гарні» вулички були аж надто тихими.
Ріденька процесія кебів із недільною перепусткою, начищених і блискучих, ніби й справді везуть щось божественне, доставили з церковної служби мешканців вулиці й саму місіс Ватсон.
Я зауважила, як вона на кілька секунд зупинилася, щоб погладити запряженого в кеб коня. Жінки, правду кажучи, зрідка це робили, боячись забруднити ошатне недільне вбрання. Я спостерігала за милою дружиною доктора Ватсона зі змішаними почуттями захоплення й жалю: вона вбралася в чорне, ніби вже була в жалобі.
Після того, як усі парафіяни розійшлися по домівках, годину-дві взагалі нічого не відбувалося.
Через деякий час з’явилася закутана в шаль згорблена старенька, яка шкутильгала від дверей до дверей, продаючи фіалки з великого плаского кошика.
За останні пів години більше не відбулося нічого особливого.
Вулицею прогуркотіла цистерна з водою: кінь біг риссю, красиво задерши хвоста. Гарне видовище, аж поки не стало ясно, що це саме він розкидає за собою послід. Кумедно, що цистерна з водою була призначена для миття лондонських вулиць, здебільшого вкритих таким багном, що жоден поважний слимак на них не поткнеться. Прибирання вулиць не зупинялося навіть у неділю, бо в місті було страх як багато коней і кожен залишав по собі із двадцять кілограмів гною на день. Про це мені колись розказала мама…
Аби хоч якось розвіятися, я смикнула вишукану опалову брошку, пришпилену по центру моєї сукні спереду, й дістала тонкий кинджал, схований у моєму корсеті. Опал прикрашав вершечок його руків’я. Я зважила зброю в руці й відчула впевненість. Скористатися цим кинджалом мені довелося лише одного разу, коли я відбивалася від душія. Інший злодій теж якось кинувся на мене з ножем, однак корсет захистив мене й завадив йому проштрикнути моє тіло. Цей випадок переконав мене у важливості корсетів. Тож я замовила собі кілька особливих, металева конструкція яких не стискала талію й не штрикала під пахвами, а натомість захищала від таких злодіїв, як Джек-Різник. До того ж корсет мав поліпшувач для бюста й регулювався на стегнах, чудово приховуючи мою цибату фігуру й слугуючи місцем зберігання різноманітних дрібничок для надзвичайних ситуацій та невеличкого стосика британських банкнот, люб’язно переданих матінкою.
Квапливо запхавши кинджал назад поміж ґудзиків сукні — там, за пазухою, були сховані його піхви, я взялася подумки перелічувати, що ще я там зберігала. Бинти, ножиці, йод, запасну пару панчіх, голку й нитки…
Внизу вулиці пройшла няня, вбрана у вишуканий синій плащ і чепчик. Одною рукою вона штовхала попереду себе візочок із парасолькою, а іншою — тримала за ручку дитинку в мереживній рожевій сукенці й білому фартушку.
Я позіхнула.
…Хустину, накладні локони, пенсне для маскування, лорнет із лупою, нюхальну сіль, цукерки, печиво…
З-за дальнього рогу вулиці вискочив малий обідраний хлопчисько з величезним букетом квітів, ледве не більшим за себе.
І я вмить забула про своє майно та нудьгу. Схопивши театральний бінокль, я приклала його до очей, силкуючись розгледіти квіти в букеті. Але хлопчисько, бодай би його, ніс букет під пахвою, та ще й догори дриґом, ніби ті квіти могли вкусити його за носа. Я не могла розгледіти жодної, тож мусила задовольнитися тим, що запам’ятала поношений картатий одяг хлопчика та його трохи дурнувате обличчя. Він зупинився із роззявленим ротом, розглядаючи номери будинків.
Цілком можливо, що він узагалі шукає не дім Ватсонів.
Та моє серце гупотіло, не погоджуючись із цією думкою.
Так і є.
Він напрочуд довго стояв навпроти будинку й вивчав його номер, а тоді піднявся сходами до дверей дому Ватсонів.
Лише коли хлопчик нарешті повернувся до мене спиною, я змогла чітко роздивитися квіти в букеті.
О боги!
Зірвавшись із місця, я жбурнула бінокль, миттю начепила перуку (разом із капелюшком), схопила накидку й вискочила з мого тимчасового помешкання із наміром схопити того хлопчиська, щойно він віддасть букет.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Бачте, квіт золотого дощу дуже гарний, спадає жовтими каскадами, ніби плаче, звідси і його значення.
Сині дзвоники віддавна пов’язують із феями, лихом і згубою, й означають вони покірність горю.
Тис — цвинтарне дерево, що символізує смерть.
І якби в букеті не було б пагонів берізки та спаржі, я все одно знала б: ці квіти передала та сама лиха людина, яка надіслала й інший химерний букет. І чи не вона винна у зникненні доктора Ватсона?
Я злетіла вниз сходами, вискочила з дверей на вулицю, але той триклятий хлопчисько з роззявленим ротом, який ледве плентався до будинку Ватсонів, з неймовірною швидкістю чкурнув геть і вже завертав за ріг вулиці.
А дзуськи! Від мене не втечеш! Я підхопила поділ сукні обома руками спереду і рвонула за ним.
У мене довгі ноги, до того ж я дуже люблю бігати: я завжди ганьбила сім’ю, коли гасала довкола, лазила по деревах і загалом поводилася як дикунка. Але клята спідниця сповільнювала мене, навіть коли я підібгала її до колін, бо тепер було неможливо розмахувати руками, що додало б мені швидкості. Інші деталі мого образу теж заважали — моя голова в перуці тряслася й хилиталася з боку в бік. Певно, я скидалася на височенну ніжно-зелену гуску, яка дуже квапиться.
Перехожі вражено витріщалися на мене. Я промчала повз якусь леді, що прикипіла до місця, затуливши роззявленого рота обома руками в рукавичках. Мовчу вже про те, як зреагували джентльмени на мої ноги, які визирали з-під спідниці. Адже, хоч леді у вечірній сукні може демонструвати відкрите декольте, однак ані сантиметра щиколотки на має визирати з-під подолу її сукні. Та мені було байдуже, який вигляд я маю і що про мене подумають. Я звернула за ріг вулиці й побачила вуличного хлопчиська, який підстрибом біг уже не так і далеко попереду.
— Хлопче! — гукнула я до нього.
Я наївно очікувала, що він озирнеться, зупиниться і ми гарно з ним побалакаємо, за що я дам йому пенні. А натомість він озирнувся через плече, вибалушив свої недоумкуваті очі й рвонув геть, як заєць від хортів.
От дурний малий пройдисвіт, чого ж він так злякався?
— Хлопче! Ану стій, дурнику! — Я чимдуж помчала за ним, легко наздоганяючи дрібного шибеника з нетрів.
І я от-от спіймала б його, якби він не кинувся до Ковент-ґарден і не вибіг на загачену транспортом вулицю. Він мчав не тротуаром, а бруківкою, хвацько шмигляючи поміж возів із картоплею, бричок і кебів, ледве не попід копитами запряжених коней. Народжений і вихований містом, тут він мав величезну перевагу над дівчинкою із сільської місцевості, яка не звикла ухилятися від омнібусів! Він добряче відірвався, і я втратила його з виду.