реклама
Бургер менюБургер меню

Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про таємничі букети (страница 14)

18

А тротуар доволі твердий. На такий не надто хочеться впасти. 

І все-таки… 

Я глибоко вдихнула. Відтак схилилася над чорною порожнечею, вхопилася за округлий дерев’яний край карниза обома руками й відштовхнулася ногами від мого безпечного «комина», намагаючись видертися вгору на цю трикляту перепону. 

Мені вже вдалося перекинути на неї одну ногу, але тієї ж миті одна рука спорснула з карниза. 

Коліно в такому випадку працює не так добре, як рука. І воно теж зісковзнуло. Мені довелося зібрати всю свою витримку, щоб не закричати. 

— Ти ж завше будеш дбати про мене, правда, сестро моя? — невгамовно торочив низький голос. — Скажи це. Скажи, шо завше будеш дбати про мене. 

Якби ж то хтось подбав про менеї Другою рукою я знову вхопилася за надто гладкий виступ карниза і в паніці щосили підтягнулася. Мені вдалося підняти верхню частину тіла на виступ, відтак я підтягнула ноги та врешті відкотилася від краю, відсапуючись на похилому виступі. 

— Ти завше подбаєш про мене, — і далі торочив голос тієї фанатички, ніби заклинання. А я розкинулася на карнизі й хапала ротом повітря, перелякана до півсмерті, але той голос тільки підливав олії у вогонь. Від кожного слова аж волосся ставало дибки. І не лише від тону сказаного, а й від сенсу: дбати про мене, дбати про мене… саме це було найзаповітнішим бажанням мого серця, цього я чекала від моєї сім’ї… 

— Ти завше будеш дбати про мене, правда, сестро моя? Скажи це! Скажи, шо подбаєш! 

— Звісно, я завше подбаю про тебе! — врешті гаркнула Пертелота. — Я завше дбала про тебе, хіба ні? 

Інший голос переможно забринів: 

— Та не тоді, як дозволила щурам зжерти моє лице. 

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Щурам, зжерти, лице. 

Якби вона промовила це трохи раніше, коли я ще не видерлася на карниз, я точно втратила б рівновагу і забилася б на смерть, гепнувшись на тротуар. Та зараз я розпласталася на карнизі, наче білка, над якою ширяє яструб, і тремтіла, вчепившись пальцями в черепицю, а думками чіпляючись за страшенно слизький схил. 

Це було сорок років тому, — почувся втомлений голос Пертелоти. Сорок два, — дорікнув інший голос, і в ньому вчувалася злоба, яку ні з чим не сплутаєш. У якій я з відразою впізнала себе. 

Я так само ображалася й сердилася. 

На матір. На маму. 

Я вже давним-давно пробачила, що матуся покинула мене, адже вона завжди була волелюбною. Ми спілкувалися закодованими посланнями на «шпальтах відчаю» у газетах. Але два місяці тому, одного вкрай холодного січневого дня, мене охопив відчай і я попросила її приїхати до Лондону й зустрітися. І мені досі боліло, що вона навіть не відповіла. 

— Мені було лиш п’ять років, — стомлено відказала Пертелота. — Я заснула. 

— А я була немовлям, — озвалася інша. — Безпомічним малям у колисці, а ти дозволила щурам вилізти на мене та зжерти мого носа… 

— Годі вже, Флоро. 

Та Флора незворушно продовжувала: 

— …і мої губи, і більшу частину моїх щік… 

— Припини! 

— …а ти ж мала наглядати за мною… 

Так, вона теж хотіла, щоб про неї піклувалася сестра, з якою вона живе. Яка ж це, мабуть, втіха — мати сестру. У мене ніколи не було сестри. Я… 

Невже я завжди мріяла про сестру? 

«Нісенітниці, Еноло. Досі ти навіть про це не задумувалася». 

А щодо турботи, то в мене є два брати, які охоче піклувалися про мене, щоб я навчилася світського етикету й була готовою до заміжжя. А ще в мене є матір, яка подбала про мене, давши свободу й засоби, якими я могла розпоряджатися, як сама бажала. 

«Годі вже жаліти себе, Еноло Голмс. Ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами».

Цей внутрішній голос — добрий, але непохитний — належав мені самій, однак здавалося, ніби мама й досі поруч. У мені. І цієї миті я цілком свідомо пробачила їй усе. 

Із плечей ніби гора звалилася. А тим часом Флора продовжувала дорікати сестрі: 

— Ти ж моя старша сестра, мала наглядать за мною, а кажеш, шо не чула, як я тоді ревіла? 

Тепер її крик здавався мені просто стомливим. 

Та навіть попри те, що Пертелота напевно чула ці слова багато-багато разів, вони вразили її. 

— Та заради всього святого, Флоро, припини! — гаркнула вона зболеним голосом. — Це жорстоко! 

— Це в мене носа катма, сестричко, а не в тебе. 

Нема носа. 

Ой лишенько. 

Я вже не лежала розпластана й не тремтіла, а підвела голову — мені кортіло побачити Флору. Зосередившись на теперішніх подіях, я збагнула, що моя блискуча теорія про солдата, чий ніс ампутував доктор Ватсон, зазнала фіаско, хоча дивні букети надсилав саме чоловік… 

А чи справді чоловік? Треба пересвідчитися, чи змогла б Флора прикинутися чоловіком. 

Спершись на руки й коліна, я якомога тихіше порачкувала карнизом до вікна, подумки клянучи свою спідницю, яка страшенно заважала. 

— Відколи померла мама, я завше дбала про тебе, — озвалася Пертелота. 

Дуже схоже на правду. Коли я вперше побачила Пертелоту, вона здалася мені сповненою материнської турботи. Видно, змалечку їй довелося взяти на себе обов’язки матері. 

Вже при кутику вікна я витягнула шию й нарешті зазирнула всередину, хоча спершу побачила небагато. Заважали мереживні фіранки. Однак, трохи нахилившись уперед, я побачила між ними шпарину, хоч і невелику. За фіранками виднілася пошарпана захаращена кімната, мабуть, вітальня, хоча жодна з сестер і не сиділа на стільці. У розпалі сварки вони звелися на ноги. 

Пертелота, стоячи спиною до мене, вперши кулаки в пишні стегна, частково затуляла собою Флору. Я побачила лише, що Флора, як і сестра, мала міцну статуру й була вбрана, як і Пертелота, у звичайні блузку та спідницю. І хоч я і уявляла, що обличчя Флори буде таким же великим і негарним, його не було видно. 

Тепер без упину говорила Пертелота: 

— І відтоді я все своє життя спокутую провину перед тобою! — вигукнула вона. — Увесь час! Змусила чоловіка взятися за таку справу, шоби ми змогли привести тебе до пуття… 

— Та ви просто хотіли видати мене заміж і здихатися. 

— Я хотіла, шоби ти була щаслива й порядна жінка, але ж не, ти ліпиш на себе бороду та одіваєш штані… 

Отакої! Тож це вона надсилає химерні букети. Інакше й бути не може. Гарячково намагаючись роздивитися її лице, я притиснулася чолом до шибки. 

— І нипаєш усюди, коїш біс знає шо! — далі кричала Пертелота. 

— Я ж мусила вдавати з себе твого чоловіка, хіба ж нє? 

— Ні, не мусила! Дай йому спокій! Як можна бути такою злою і жорстокою… 

— А ти спробуй бути такою бридкою! — Господи, ну скільки можна жаліти себе. — Чоловікові хоча б можна… 

— Ти преш проти природи! Скільки разів я просила тебе сидіти вдома, поки я працюю? А тепер я чую, шо ти й досі коїш капості! Я вже ладна знову запхати тебе в «Колні Гетч»! 

Флора люто загарчала й кинулася на сестру. Тепер мені стало видно її лице, але краще б я його не бачила, бо вона віддерла свого носа рукою, тицьнула ним у Пертелоту, ніби зброєю, й закричала: 

— Тільки спробуй і побачиш, шо буде! Тільки посмій! 

Іншою рукою вона зірвала маскувальні шари мастики з рота й щік. Її лице, чи радше те, що від нього лишилося, корчилося, як купа слимаків. 

— Ти пожалкуєш! Ти і той лікар, шо випише тобі документи! 

Я ледве розуміла, що говорить Флора, — так мене перестрашив її вигляд. Замість обличчя у неї ворушилася плоть, а на місці рота й носа — зяяла порожнеча. А її очі… з очима в неї все було гаразд, однак, гадаю, вони забули, як це — плакати. І люто блищали, як у вбивці. Цей холоднокровний погляд вплинув на мене так само, як і її понівечене лице. Здається, я ворухнулася чи видала якийсь звук, бо вона різко повернулася й зиркнула на мене своїми шаленими очиськами. 

Вона дивилася на мене крізь шибку, ніби на якусь величезну дурну рибу, що підпливла до поверхні нічного озера на світло ліхтаря. 

Флора заверещала, немов сама побачила купу слимаків, і тицьнула в мене пальцем. 

Пертелота різко розвернулася, щоб глянути, що там, але я вже пригнулася.