Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 26)
— Його лице застигло й зблідло, як у мармурової фігури.
— Мовчи і слухай, — на мелодраму не було часу, а я мусила договорити до кінця. — Будь ласка, уважно послухайте, що я скажу. Душій — Александр Фінч, молодик, який колись примудрився подружитися з цією леді, а пізніше загіпнотизував і викрав її. Він видає себе за рупора робітничих мас на ім’я Кёмерон Шов. Ви знайдете його маскувальне причандалля на вулиці, а
Можна було тільки сподіватися, що хоча б до доктора Ватсона дійшла більша частина сказаного мною, бо мій брат, вочевидь, не міг нічого розчовпати. І відповів достоту так само, як і раніше:
— Еноло?
Зробивши все можливе заради справедливості, я значно пом’якшила тон:
— Любий братику, будь ласка, про мене не турбуйся. Того дня, коли я забрала з твого столу свою книжку шифрів, ти випадково не знаходив мою хустинку — у неї був загорнутий шматок цибулини?
Бачте, я намагалася переконати його, що мої розпачливі ридання були акторською грою, якось заспокоїти.
Але він, здавалося, зовсім не второпав, що я сказала. Тільки смикнувся в моєму напрямку, ледве стримуючи почуття на білому як крейда лиці.
— Еноло, схаменися! Не можна й далі так нерозважливо жити — самотньо, свавільно, без нагляду!
Доктор Ватсон витріщив очі й зібрався було щось сказати, чого я й боялася, але його увагу раптом відвернула леді Сесілія, яка застогнала й ворухнулася.
Вона одужає. Моє серце болісно попрощалося з надією на її дружбу — доведеться задовольнитися тим, що тепер вона хоча б у безпеці.
І сподіватися, що зрештою здобуде свободу.
Як це зробила я.
— Шерлоку, — сказала я братові тихо й серйозно, — я чудово даю собі раду, дякую.
— Хочеш сказати, що в тебе
— Саме так. Хоча, — зауважила я, — трохи хвилююся за нашу матір, бо так і не отримала від неї відповіді на своє останнє повідомлення.
— Тож скажи, де вона, і я її знайду!
Ага! Все-таки йому не все відомо!
Я відповіла:
— Вона такого не хотіла б навіть у тяжкій скруті.
— А ти, Еноло? Таки хочеш піти її свавільним шляхом? Напитаєш собі лиха!
— Дорогий Шерлоку, — майже ласкаво відповіла я, хоча досі тримала кинджал напоготові, щоб він до мене не наблизився, — найбільше лихо, якого я можу зазнати, — це втратити свободу, з примусу повернутися до загальноприйнятого життя з домашніми обов’язками та в шлюбі.
— Ти ж це не серйозно? Покликання кожної порядної жінки — посісти належне місце в суспільстві. — Він зробив крок до мене.
Я зупинила його помахом зброї:
— Попереджаю, ні кроку ближче!
Насправді я нізащо не змогла б завдати йому шкоди, але він так погано мене знав, що зупинився.
— Не можу повірити жодному твоєму слову, дорога сестричко. Покажи мені обличчя, — майже благав він.
Це було невеличке прохання з його боку, але мені не можна поступатися — доктор Ватсон міг упізнати в мені Айві Мешл.
— Ні! — Тієї ж миті я збагнула, що це хитрощі, аби відвернути мою увагу від зброї, адже, щоб підняти вуаль, треба взяти її двома руками. — Ні, братику-розумнику, не покажу, — мій голос і досі був лагідним, я сподівалася, що він почує в його тоні мою прихильність. — Я іду. Будь ласка, передавай нашому брату Майкрофту мої найкращі побажання…
Позаду почулося гучне тупотіння й галас. Миттєво опустивши клинок, щоб заховати його в складках мантії, я розвернулася й вибігла з бібліотеки — саме тієї миті, коли покоївка й констебль ввалилися крізь вхідні двері.
— Зупиніть її! — вигукнув мій брат, але геть переполошена покоївка потягнула констебля туди, де лежала леді Сесілія, і, перш ніж Шерлок Голмс встиг крикнути ще раз, я вискочила за двері й помчала вулицею.
— Зупиніть її! — голос мого брата серед ночі пролунав, як сурма. Я почула за собою звуки гонитви — важке гупотіння констебля й легший, швидший крок мого брата.
Мов загнаний звір, я перестрибнула через залізну огорожу і з гуркотом збігла в підвальне приміщення для прислуги. Рятуючи своє життя — втрата свободи мене вбила б — я стрімголов вибігла крізь чорний хід і кинулася в лабіринт сараїв із інструментами, майстерень і загонів для тварин за будинками. Зупинившись всередині однієї каретні, щоб відсапатися й зібратися з думками, я почула, як брат перемовляється з констеблем; тоді почула, як той зупиняється біля телефонної будки на розі.
Як мило. Через хвилину він підніме на ноги всю лондонську поліцію, щоб полювати на мене.
— Дайте мені ліхтар, — сказав комусь брат наказовим тоном. — Вона не могла втекти далеко.
Я вибігла через інший кінець стайні й побігла далі наосліп із шаленими, розпачливими думками: Шерлок Голмс обшукуватиме кожне стійло, кожен корівник, кожний затінок поміж стайнями, а на вулицях патрулює поліція. Сховатися ніде.
Чорна мантія, каптур і вуаль — мій чернечий одяг, — відтепер вони завжди мене викриватимуть. Треба їх позбутися.
Але що далі? Побігти додому в моєму червоному фланелевому спідньому?
Щоб змінити зовнішність і позбутися переслідувачів, мені потрібен притулок.
Та куди ж мені податися, якщо всі чоловіки проти мене?
А всі жінки — під владою чоловіків…
Чи через те, що я вирішила відмовитися від долі інших дівчат, так буде завжди? Тікати, ховатися, уникати, маскуватися? Енола, самотня?
Я не дозволила собі відповісти на це питання, натомість силкуючись думати про те, що робити прямо зараз. Вийшовши тим часом на мощену вулицю, я кинулася на інший її бік, розуміючи, що тут я вже бувала раніше…
Бейкер-стріт.
Звичайно.
Мої ноги — вочевидь, мудріші за голову, — привели мене туди, де брат, найімовірніше, не шукатиме втікачку.
Окрилена новою надією, я стрімголов рвонула до будинку номер 221 і кинулася за нього. Під час попереднього візиту я помітила, що на невеличкому подвір’ї росло єдине вузлувате дерево виду, відомого як платан лондонський. Я завиграшки видерлася нагору його чудовим стовбуром, а далі знадобилося лише кілька маневрів, щоб залізти на дах кухонного ґанку.
Я ледве встигла, і, поки сиділа відсапуючись, двоє констеблів розминулися на тротуарі Бейкер-стріт, і один гукнув другому:
— Сержант каже, шо вона в чернечому одязі.
— З ножакою, наскіки я знаю, і не при тямі, — відповів другий. — Не йму віри, але подейкують, шо небезпечна.
— Істерія, — проникливо сказав перший. — Це для жінок звичайна річ.
Цікаво, Шерлок про мене так само думає? Що я не при тямі? Істерична?
Мабуть, що так.
Знявши черевики, щоб не шуміти, я крадькома перебралася по даху до вікна, яке, на мою думку, мало б вести до братової кімнати. Обережно прочинила його, і воно досить легко піддалося. Як я й очікувала, вікно було не на клямці. Брат, зрештою, усе ще був маминим сином, а отже, і прихильником здорового сну, тож спав на свіжому повітрі з прочиненим вікном.
Пролазячи всередину й зачиняючи за собою вікно, я вже планувала обнишпорити братів гардероб, щоб знайти одяг на зміну, — Шерлок напевно тримає чимало костюмів для маскування. Іноді він навіть видавав себе за стару жінку. Спідниця, шаль і якийсь капелюх — усе, що мені потрібно.
Потім почекаю й відпочину, аж поки не почую, як унизу відчиняються двері, а відтак виберуся назад так само, як і залізла.
Звісно, відтепер мені більше ніколи не слід маскуватися під сестру милосердя.
Цікаво, чи безпечно буде ходити в подобі Айві Мешл, як і раніше? Мабуть, що ні. Голмс і Ватсон напевно обговорять нічні події, і Ватсон тепер може зізнатися у своєму візиті до «доктора Раґостіна».
Чи побачу я ще колись леді Сесілію?
Мабуть, ні.
Єдиний спосіб залишатися в безпеці та на свободі — це бути… бути такою, як проголошує моє ім’я. Енола. Самотня.
Підкидаючи свіжих дров у камін на Бейкер-стріт, 221, я відчувала такий біль від цієї думки, та водночас і певну втіху: знав він про це чи ні, подобалося йому це чи ні, але мій брат Шерлок забезпечив мені такий захист, який може запропонувати тільки родина. Він дав мені прихисток.
УСЕ ЩЕ ЗИМОВА ХОЛОДНЕЧА, ЛЮТИЙ 1889
На світанку видатний детектив Піднімається сходами до своїх покоїв невластивими йому свинцево-важкими кроками — від утоми й годин, марно проведених у пошуках чорного метелика, який завис на кілька митей майже в межах його досяжності, а тоді зник у ночі, безслідно, мов привид. Але ж його сестра не привид, хай йому грець! Вона лишень худюща, як тріска, дівчинка, не наділена крилами, й аж ніяк не могла спурхнути з кам’яного обличчя Лондону. Куди ж вона поділася? Чому він не зміг її знайти?
Похиливши голову й плечі під тягарем невдачі, він заходить у своє помешкання й зачиняє за собою двері.