Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 25)

Здається, Александр повернувся лицем до мене, здійнявши руки, щоб заслонитися від моїх ударів, але насправді точно не знаю. Пам’ятаю лише, що завдавала ударів знову і знову, у руку чи плече, удар за ударом, напівосліпла у кривавому тумані люті. Не знаю, скільки разів я встромила в нього кинджал, наскільки сильно, що кричала та чи намагався він вирвати в мене клинок, перш ніж усвідомила, що розтинаю лезом повітря.　

Я кліпнула, почувши квапливі кроки, і мій зір прояснився — я побачила, що він тікає, обхопивши себе руками.　

На бруківку накапала кров.　

А на холодній вулиці скоцюрблено лежала леді Сесілія серед свого лахміття, біла й нерухома.　

Боже милостивий, тієї ночі, коли на мене напали, мене врятував високий комір із китовим вусом, але ж у неї такого не було.　

Вона лежала, наче мертва.　

— Будь ласка, тільки не це, — прошепотіла я, затремтівши всім тілом, і замість гніву мене охопив страх. Рука дрижала, коли я машинально повернула закривавлений кинджал у піхви за пазухою. — Будь ласка, — благала я цю ніч, стоячи навколішках біля леді Сесілії, бо цієї миті зрозуміла, як глибоко впилася гарота в її тендітну шию. Мої руки, як на зло, так тремтіли, що я насилу вхопила ту огидну шворку — на її послаблення знадобилося кілька жахливо довгих митей.　

Я нестямно мацала її горло та зап’ястя, перевіряючи дихання й пульс. На мить здалося, що я нащупала, можливо, якийсь трепет, але мене так трусило, що я не могла бути певна.　

Допомога. їй потрібна допомога.　

І за дивним збігом обставин — може, навіть завдяки провидінню, — я зміркувала, де можна знайти порятунок.　

Зовсім поруч.　

Піднявши обм’якле тіло дівчини, я, похитуючись, звелася на ноги й попрямувала до скромного дому-приймальні, що розташувався неподалік. Звичайно, на ніч він був зачинений, але я видерлася білими кам’яними сходами на ґанок, схилилася й, вивільнивши одну руку, щосили, скільки її ще в мене залишалося, загупала латунним кільцем.　

Я шалено грюкала, доки двері таки не відчинилися. Із зомлілою леді на руках я зайшла, похитуючись і ледь тримаючись на ногах, у передпокій.　

Лише мигцем побачила сполохану покоївку, яка мене впустила, бо в паніці я шукала очима здивованого джентльмена, який саме виходив із бібліотеки з вечірнім напоєм у руці, — доктора Ватсона.　

Я намагалася йому щось пояснити, але захлинулася власними словами, бо слідом за добрим доктором вийшов його гість і друг… мій брат Шерлок Голмс.　

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

На щастя, я не могла запанікувати більше, ніж уже панікувала, — це було видно лише з моєї нервової поведінки, бо лице досі приховувала густа чорна вуаль.　

Крім того, увага Шерлока Голмса, як і доктора Ватсона, на щастя, була прикута до обм’яклої та, цілком можливо, бездиханної дівчини на моїх руках.　

— Боже мій! — Ватсон підійшов до мене й підхопив леді Сесілію на руки, наче дитину для колисання. Майже бігцем він поніс її до теплої та добре освітленої бібліотеки.　

Ідучи за ним, мій брат запитав:　

— Вона дихає?　

— Ледь-ледь.　

Отже, вона жива. Почувши це, я раптом відчула таке полегшення у всьому тілі, неначе могла спурхнути в небо — така гора звалилася з моїх пліч.　

Доктор Ватсон поклав леді на шкіряну канапу й професійно приклав пальці до її зап’ястя.

— У неї слабкий пульс. Бренді, Голмсе!　

Брат уже прямував до карафки, повернувшись до мене спиною. Покоївка стояла дещо віддалік, тримаючись за перила на сходах, наче от-от знепритомніє. Тієї миті я могла просто розвернутися, вийти за двері й розчинитися в темряві.　

Я знала, що так і треба зробити. Причин залишатися тут не було. Про леді Сесілію подбають як слід.　

Та й було достобіса причин піти. Увага доктора Ватсона чи його друга раптом може перемкнутися на мене; брат впізнає мене. Ба більше, будь-якої миті леді Сесілія може отямитися й вимовити моє ім’я, яке я їй сказала, мов остання дурепа.　

Кожна клітинка мого тіла наказувала тікати.　

Натомість, наче великий чорний метелик, що прилетів на вогник свічки, я прослизнула в кімнату слідом за іншими.　

За моїм братом.　

За дівчиною, з якою мріяла дружити.　

І за по-батьківськи добрим доктором Ватсоном.　

Стоячи навколішках біля пацієнтки та знімаючи зашморг із її шиї, Ватсон вигукнув:　

— Що за тварюка хотіла задушити жебрачку! — І крикнув у коридор: — Роуз, виклич поліцію!　

Роуз, припустила я, — це покоївка, яка проковтнула язика від страху.　

Голмс, тримаючи бренді під рукою у Ватсона, заперечив:　

— Це не жебрачка. Поглянь на її зуби. Усе її життя їх доглядали як слід.　

Даючи пацієнтці бренді, Ватсон відповів не одразу.　

— Поглянь на її шкіру, риси обличчя. Наша гостя — леді, — продовжив Голмс.　

— Якщо так, то чому вона в такому…　

Мій владний брат перебив його.　

— Тут якась таємниця! — Мов яструб, він обернувся до мене, а я стояла якраз біля дверей бібліотеки, може, кроків за десять від нього. Він прикипів сталево-сірим поглядом до моєї геть брудної мантії і звів брови: — Це що, кров?　

Гадаю, на моєму чорному одязі, заляпаному вуличною багнюкою, при світлі гасової лампи було складно визначити, що це за мокрі плями.　

— Кров? — піднявши очі при цих словах Голмса, доктор Ватсон також поглянув на мене, а тоді раптово підвівся: — Пані, вас поранено?　

Хоча в мене були ушкодження — забої на обличчі боліли після удару Александра Фінча, але я заперечно похитала головою.　

Знов-таки, я могла б утекти, мусила б утекти, та якась згубна туга прикувала мене до місця.　

Доктор Ватсон запитав:　

— Чому ви мовчите?　

— Сестра Вулиць німа, наскільки мені відомо, — відповів Голмс, не дивлячись на друга. Він не зводив із мене сірих очей, ніби бачив крізь вуаль.　

— Або, можливо, вона поранена й у шоковому стані, — сказав доктор Ватсон. — Це таки схоже на кров. І чимало крові.　

— Нам бракує даних, щоб дійти якогось висновку, — сказав Голмс і попрямував до мене, щоб оглянути.　

Я вихопила кинджал.　

Брат став мов укопаний кроків за шість від мене. Здавалося, все зупинилося тієї миті, як я дістала своє гостре, немов бритва, відточене сталеве лезо. Навіть цокання годинника стихло. Я пам’ятаю абсолютну нерухомість і цілковиту тишу.　

На сріблястому кінчику клинка червоніла кров.　

Тиша затягнулася й зрештою раптово урвалася. Її порушив Ватсон, чий голос звучав трохи напружено:　

— Гадаю, це не її кров, Голмсе.　

— Хотів би я знати, чия, — пробурмотів видатний детектив, простягнувши до мене руки в миролюбному, заспокійливому жесті, і взявся чи то заперечувати, чи то вмовляти: — Моя дорога Сестро…　

Його дорога сестро…　

Ці слова… Ох, як вони дивно на мене вплинули.　

— Не зважайте на мене! — Я ледве впізнала власний, досить виразний аристократичний голос, що вихопився з-під моєї вуалі, чого ніколи не мало статися. — Я не потребую допомоги. А от леді Сесілія, навпаки, — помахом зброї я вказала на все ще непритомну дівчину, яка лежала на канапі, — дочка сера Юстаса Алістера потребує кращого лікування, ніж я можу дати.　

Хоча навряд чи вона колись отримає необхідне лікування після порушення її психіки — втрати таємного ліворукого «Я». Якщо поліція вже виїхала, часу на пояснення в мене немає, тож я продовжила:　

— Негідник, який душив її…　

Байдужим і надтріснутим голосом від… від того, напевно, що не вірив власним вухам, мій брат урвав мене:　

— Еноло?