Нэнси Хьюстон – Розколини (страница 43)

Ґрета дотримала своєї обіцянки. Повернувшись до школи після різдвяних канікул, вона робила зі мною домашні завдання, допомагала мені виводити письмові літери, оповідала про славне тевтонське минуле, перевіряла мої приклади на дроби й відсотки. Я поглинала її знання й миттєво засвоювала їх, видаючи правильні відповіді, та, попри те, що голова моя була забита новими знаннями, ніяк не могла забути те, що вона мені прошипіла тієї ночі. Але я дала їй слово. Хай навіть вона не побачила, як я кивнула, та це була обіцянка, так само священна, як і договір — не з Росією, а з Італією та Японією: кивнула головою, отже, сказала «так», тобто дала обіцянку, значить, я не повинна нічого розповідати мамі.

А дідусь? А бабуся? Я дивилася на них, вагалась і відмовилася від цієї ідеї. Вони обоє ще не отямилися після смерті онука, я не могла завдати їм іще більшого болю.

Але, приглядаючись до них, я почала бачити не лише дідуся й бабусю, але й маму та Ґрету. Я вивчала риси їхніх облич. Після вечері я зачинялася у ванній і розглядала себе в дзеркалі. Крістіна... хтозна? У мене було біляве волосся, а у матері та Ґрети — світло-каштанове, та це нічого не доводило, Лотар теж був білявим. У батька було темно-русяве волосся, зелені очі, а у мене — блакитні, але у бабусі вони теж були блакитними. Та чому в мене єдиної з усіх був кирпатий ніс? Чому лоб у мене був не таким високим, як у Ґрети?

Я могла отак розмірковувати годинами.

Мені снилися жахіття. Я сиділа на горщику, і жінка в спідниці та білих черевичках, проходячи повз, вдарила мене по голові, та так сильно, що я впала, горщик перевернувся і я облилася сечею. Побачивши мене в жовтій калюжі, якийсь хлопчак тицьнув у мене пальцем і зареготав, інші дітлахи, тягнучи за собою ковдри, оточили нас, вони пхинькали й рюмсали, вони були голі, і з носів у них текло, їхні ковдри просякли сечею, що була розлита на підлозі.

В іншому своєму сні я видиралася на стілець, щоб виглянути у вікно, і бачила маля, яке трусилося й плакало в снігу, воно було геть синє, його кинули там помирати.

Кого спитати? Тільки не маму. І не бабусю, й не дідуся. Нарешті я вирішила: няньку Хельґу. Хельґа, міцно збита, у білому накрохмаленому фартусі, із золотаво-каштановим волоссям, провела (як вона любила говорити) половину життя в цій родині. Мама два останні роки не могла платити їй, однак вона залишалася з нами, виконуючи, за від­сутнос­ті чоловіків, їхню роботу — рубала дрова, прибирала сніг, тягала важкі речі, а мама й бабуся тим часом узяли на себе її обов’язки — куховарство й лад у домі. Хельґа — стара діва. Якось, коли вони з мамою пили чай, я почула від неї, що їй незабаром буде тридцять і вона ніколи не знайде чоловіка, бо всіх молодих чоловіків убито. Половина від тридцяти — це п’ятнадцять, отже, вона прийшла до цієї родини, коли їй було п’ятнадцять, і вона має пам’ятати Ґретине народження, як і моє.

Запитання було просте й безневинне: «Ти пам’ятаєш день, коли я народилася?»

Дні спливали, мені слід було зібратися з духом. Дідусь казав, що коли людина боїться, серце у неї починає битися швидше, бо хоче нам допомогти, воно думає, що коли доведеться битися чи втікати щодуху, нам потрібен буде приплив сил, от воно й жене кров по жилах, готуючи нас до бою, тільки от біда — прискорене серцебиття посилює страх. Щоразу, коли я заставала Хельґу на самоті й збиралася запитати її — Ну ж бо! Спитай її! Зараз же! — серце у мене ледь не вискакувало з грудей, руки й ноги ставали крижаними, страх паралізував мене, і я починала мугикати якусь пісеньку, вдаючи, що просто проходжу повз.

Та настав день, коли я більше не могла відкладати, я мусила це зробити. Хельґа сиділа в кріслі-гойдалці і плела біля кахельної печі, Ґрета була нагорі, мама й бабуся — на кухні, а дідусь слухав радіо у себе в кімнаті. Стоячи на порозі, я перехрестилася, немовби збираючись зайти до церкви, а потім схрестила руки, сильно натискаючи великим пальцем на родимку, і вмостилася на табуреті біля ніг Хельґи.

«Зроби це! — сказала я собі. — І стеж за її реакцією!»

— Хельґо? — заговорила я безтурботним голосом.

— М-м-м?..

— Ти пам’ятаєш той день, коли я народилася?

Я не зводила з неї погляду.

Вона не здригнулася, не зашарілася, не почала затинатися, так само не зводячи очей з плетива, але її спиці на мить завмерли, і я отримала свою відповідь.

Нерухомість не обманює.

Вона знову взялася плести — одна лицьова петля, одна виворітна; Хельґа плела шкарпетку, а я була чужорідним тілом у цьому домі.

— Звісно, пам’ятаю, — відповіла вона, і тепер вона була в пастці, а я намагалася загнати її в тісний кут.

— Ти впевнена, що мене не вдочерили?

— Вдочерили? — повторила вона, щоб виграти час. — А чому б тоді не знайшли? Ти забагато наслухалася дідусевих казочок, дитинко, — гойднувшись у кріслі, додала вона. — Ну, біжи! Допоможи мамі готувати вечерю.

Я побігла, тільки не на кухню, а в туалет, я отримала відповідь, я отримала відповідь, я вивергнула вміст свого шлунка, а коли вивергати більше не було нічого, смикнула за спуск, влаштувалася на сидінні й вивергнула решту з іншого кінця. Сидячи на унітазі, я обливалася потом і, поки з мене виливалися рідкі відходи, уявляла немовлят, що лежали на спинах і репетували на все горло в обкаканих пелюшках, і трохи старших дітлахів із вимазаними в какулях обличчями й руками, і дво-трирічних дітей, які тягнули горщики, вщерть наповнені какулями та піпі, вони хотіли їх вилити, але вміст вихлюпувався їм на ноги на кожному кроці; бачила жінок у білих спідницях, що снували сюди-туди, відважуючи ляпаси наліво й направо, бачила, як важко ступали ноги в білих черевиках, витончені босі ніжки з нафарбованими нігтями, рожеві шовкові рюші, довгі біляві коси та кучері, що спадали на плечі, бачила округлі й гарні, як у німф із палацу Цвінґера, груди, які погойдувалися й текли молоком, десятки голівок немовлят, схожих на голівки ангелів на колонах, що припали вустами до сосків і жадібно смоктали молоко, білі халати, що прикривали величезні животи, чула крики жінок, дитяче верещання і, подеколи, грубий чоловічий голос. Нарешті я злізла з унітаза, смикнула за ланцюжок і знову опустилась навколішки. Схилившись над унітазом, від якого тхнуло, я більше не блювала, але мене трусило від приступів нудоти, а чоло було мокрим від поту.

Вибравшись нарешті з туалету, я здибалася в коридорі з мамою, яка несла стос тарілок до їдальні. Попри тьмяне освітлення, вона помітила, що я бліда, й, нахилившись, поставила тарілки на підлогу.

— Крихітко моя, що з тобою сталося? — спитала вона. — Ти не захворіла?

Я пригорнулася до мами, й вона, забувши про тарілки, підхопила мене на руки й піднялася сходами до моєї кімнати. Вона обережно роздягнула мене й допомогла надягти піжаму, заспокійливо примовляючи, що в мене гарячка, що мені треба відпочити і вона зараз принесе мені ромашкового чаю з медом.

Збігло кілька днів. Я ширяла у хмарах. Зазвичай люди так говорять, коли вони щасливі, та зі мною все було навпаки, горе зробило мене легенькою, немов завиток туману, що його от-от розвіє сонце. Коли на мене ніхто не дивився, я погладжувала свою родимку, та це не могло вгамувати біль під серцем.

Хто ж подарував мені родимку?

Я боялася, що вночі мені снитимуться жахіття про немовлят, тож тихенько мугикала пісеньку, щоб не заснути. Ґрета почула мене й звеліла мовчати. Аннабелла усміхалася до мене з верхньої полиці й запевняла, що не треба переживати, що все буде гаразд, та я нічого не могла вдіяти, я переживала.

Дідусь навчив мене нової пісеньки про едельвейси. Вона була дуже гарна, й, коли я її вивчила, дідусь поцілував мене в чоло і сказав:

— У тебе єдиної з усієї родини абсолютний слух.

Хто подарував мені мій голос?

Субота, полудень. Після молитви, не встигли ми піднести першу ложку супу до рота, мама відкашлялася й мовила:

— Любі мої, я маю сказати вам щось важливе, слухайте уважно.

Ми підвели погляди й, повагавшись, опустили ложки.

Всі мовчали. У мене в животі бурчало від голоду, й Ґрета штурхнула мене ліктем.

— Давай, — дідусь поклав руку мамі на плече. — Треба їм сказати.

— Отже... Ґрето... Крістіно... сьогодні після обіду до нас приїде... новий член родини. Хлопчик на ім’я Йоганн. Батько знає. Він познайомиться з Йоганном під час наступної відпустки. Через війну Йоганн втратив обох батьків і залишився сам-один, став сиротою. Тож... я запропонувала взяти його й виховати як власного сина. Звісно, ніхто не займе місце Лотара в наших серцях, але ви маєте ставитися до нього як до брата.

Не зводячи погляду з мами, я відчула на собі чийсь настирливий погляд, повернула голову наліво, й Ґрета зробила великі очі. Лише на якусь мить, та мене немов батогом ударило: «От бачиш? Це вже вдруге. Першою була ти». Потім вона схилилася над супом і почала голосно сьорбати. Взагалі-то голосно їсти не слід, але з супом так можна було — інакше обпечеш язик та піднебіння.

— Скільки йому років? — поцікавилась я.

— Десять. Лише на рік старший за Ґрету, — відказала мама.

Я слухаю, як брязкають ложки по тарілках.

— Коли він приїде?

— Я ж сказала: після обіду.

Після обіду почалося рівно опівдні, на годиннику було пів на першу, і це могло статися зараз же, або за годину, або за дві, чи три, чи чотири, невідомість мене добивала. Друга половина дня здавалася нескінченною. Ґрета з друзями пішла кататися на санчатах, а ми з дідусем дрімали після обіду, а ще тільки друга, ходики цокали, підганяючи час копняками: «Ну, давай! Вперед!»