Нэнси Хьюстон – Розколини (страница 45)

Приклавши палець до вуст, він поволі вимовив своєю дивною німецькою:

— Не Йоганн — Янек. Не німець — поляк. Не всиновлений — викрадений. Мої батьки живі, вони живуть у Щецині. Мене викрали, Псевдо-Крістіно. І тебе — також.

З того вечора у мене розпочалося нове життя, сповнене таємниць та інтриг з Янеком-Йоганном. Палець біля вуст означав: віднині ніхто не повинен знати, що нас поєднує.

Майже щовечора ми викроювали кілька хвилин, щоб далі досліджувати, хто ж ми такі. Ми розмовляли дуже тихо, й шепіт додавав кожному нашому слову особливої ваги. Йоганн сказав, що моє справжнє ім’я пишеться через и, а не через і: Кристина, або Кристка; він розкотисто вимовляв р, і мені було від цього лоскотно в животі. Він сказав, що я більше ніколи, нізащо не повинна говорити «Хайль Гітлер», лише безгучно ворушити губами, вдаючи, що вітаюся. Він казав, що німці — наші вороги, вся ця родина — наші вороги, навіть якщо вони й добрі до нас; що коли війна закінчиться, я повернуся до своєї справжньої родини, і якщо я забуду рідну мову, то не зможу з нею говорити, і це буде жахливо, тож він навчив мене кількох слів польською. Мати — це матка, батько — ойчец, брат — це брат, сетра — сьостра, я люблю тебе — кохам вас, сон — сен, а пісня — спєв.

— Ти нічогісінько не пам’ятаєш? — питав він мене.

— Нічогісінько.

— Навіть як називала маму матка?

— Ні, але... я починаю згадувати.

— Напевне, вони викрали тебе зовсім крихіткою, коли ти ще не вміла говорити. Напевне, вихопили тебе з рук матері. Я таке бачив, Кристко, й не раз...

Я запам’ятовувала кожне польське слово, якого вчив мене Янек, натомість лагідно, проте наполегливо виправляла його німецьку, він робив успіхи, але незмінно відмовлявся говорити і за столом, і в школі.

Ми сиділи у великій стінній шафі в коридорі — вона була завбільшки як ціла кімната, в ній навіть була електрична лампочка.

— В наших документах усе брехня, — сказав Йоганн. — Наші імена, вік, місце народження.

— Вік?

— Принаймні мій вік. Мені його применшили на два роки.

— Хочеш сказати, що тобі дванадцять років?

— Так.

— Отже, ти вдвічі старший за мене!

— І вдвічі лютіший. Але ти теж повинна лютувати — уяви, Кристко, як твої справжні батьки шукають тебе роками, плачуть, думають, де ти. Зараз вони, напевне, вже втратили надію.

— Гадаєш?

— Звісно.

— Хто тебе викрав?

— Коричневі сестри.

— А хто це?

Він розповів, що якось на вулицях Щецина з’явилися осоружні «ворони». Вони були вбрані в стримані коричневі сукні з білими комірцями й манжетами — такі собі Аннабелли з жахливих снів, — вони підстерігали дітей біля шкіл, коли ті юрбою висипа́ли на велику перерву. Вони до них приглядалися. Вибирали підходящих дітей, заговорювали до них, пригощали цукерками, усміхалися.

— А як вони тебе вибрали?

Йоганн обернувся до мене, і я побачила, як він зціпив зуби.

— Нас, Кристинко. Вони нас вибрали, бо ми схожі на німців. Бо у нас біляве волосся, блакитні очі, білосніжна шкіра.

— Не може бути.

— Чому?

— Бо у мене шкіра...

Присунувшись ближче, я закасала рукав і показала свою родимку. Серце в мене калатало.

— Це знак, що я не така, як усі, — пояснила я. — І я співаю, бо у мене є ця родимка. Коли я до неї торкаюся, то можу зануритись у власну душу, зачерпнути в ній усю красу, і вона потім вилітає з мого рота, мов пташка. Можеш доторкнутися до неї, якщо хочеш.

Йоганн обережно поклав два пальці на родимку і раптом насупив брови. Я напружилася. Невже він вважає її бридкою?

— Що таке?

— Ні, ні, нічого... Я здивований, і тільки. Я бачив, як дітей відсилали й за менше.

— Відсилали?

— Розкажи ще про себе, Кристинко. Що ти ще любиш, окрім співати?

— Їсти. Особливо сало. Хочу стати цирковою Товстухою, коли виросту.

Йоганн зареготав.

— Тобі доведеться добряче постаратися! — зауважив він, дивлячись на мої ноги-тички.

Двері шафи раптом відчинилися. В коридорі стояла Ґрета, вираз обличчя у неї був ображений і водночас переможний. Вона почула, як ми тихенько розмовляємо. Йоганн ніколи, жодного разу не обізвався до неї ані словом, хоча і був ближчий за віком. Як він міг цікавитися такою дрібнотою, як я, коли поряд за столом сиділа така гарненька дівчинка? В голові не вкладалося. Ґрета нетямилася від ревнощів. Схопивши за руку, вона затягла мене до нашої кімнати й зачинила двері.

— Ану, розказуй, про що ви там говорили, або я скажу мамі! — прошипіла вона.

— Та нема про що розповідати, Ґрето, — відказала я (нова мова, новий брат і нова національність додавали мені відваги).

— Ви перешіптувалися, я чула!

— Перешіптуватися — не злочин...

— Але це доводить, що Йоганн уміє розмовляти! То чому він ніколи не розмовляє з нами?

— Спитай у нього.

— Він мені не скаже.

— Це не моя проблема.

— Знаєш, що я думаю, Крістіно?

— Що? — обернулась я до неї.

Вона плюнула мені в обличчя:

— От що я думаю!

Я нізащо в світі не відмовилась би від потаємних розмов із Йоганном, які тепер були пересипані польськими словами. Гаразд — це добже, так — це так, немає — заден, «я ваша донька» — єстем ваша цурка. Я хочу навчитися всього.

— Коричневі сестри саджали обраних дітей у потяг і відвозили до міста, що називається Каліш, а там передавали нас чоловікам у білих халатах, може, лікарям, а може, й ні. Вони розділяли хлопчиків і дівчаток...

— А потім?

— Потім вони нас обмірювали...

— Зріст?

— Ні. Так. Усе. Змушували роздягатися догола й обмірювали все тіло. Голову, вуха, ніс. Ноги, руки, плечі. Пальці рук. Пальці ніг. Чоло. Дещо... між ногами. Кут між носом і чолом. Кут між підборіддям і щелепою. Відстань між бровами. Тих, у кого брови росли надто близько, відсилали. А також тих, у кого були родимки... чи завеликий ніс... чи дещо замале... чи ноги вивернуті так або отак. Після цього перевіряли наше здоров’я, знання, розумові здібності. Давали один тест за іншим. Тих, що набирали мало балів, відсилали.

— Відсилали?..

— Цить, Кристко, дай мені договорити... нам давали нові імена. Нам казали: колись ви були німцями, у ваших жилах тече німецька кров, ваша польська національність — то помилка, але її можна виправити, ще не пізно. Ваші батьки — зрадники, їх треба повбивати. Ваші матері — хвойди, вони не мають права вас виховувати. Тепер ми вам дамо німецьку освіту. Якщо говоритимете між собою польською, то вас покарають. Ми говорили польською. І нас карали.

— Ох, бідолашка...

— Ні. Більше ніколи не називай мене бідолашкою, інакше перестану з тобою розмовляти.

— Вибач, — квапливо говорю я польською. — Я з тобою.

— Серед ночі вони били нас по голові, — Йоганн заплющив очі й рубонув долонею в повітрі. — Лясь... лясь... лясь... лясь... ми рахували удари і вранці порівнювали: я отримав стільки, ти — стільки. Іноді перепадало понад сотню ударів... лясь... лясь... лясь... лясь... Спершу боліло, та згодом перестало: ми уявляли, що це сокира цюкає в лісі по дереву або молоток забиває цвях: бам... бам... бам... бам... Відчуваєш удар, але не біль, навіть не запаморочення, а лише тягар. А я й далі говорив польською. Тоді одна з коричневих сестер затягла мене до каплиці. Вона поставила мене навколішки, звеліла витягти руки вперед, отак. Стежила за мною весь день і щоразу, як я опускав руки, шмагала мене батогом. Вона шмагала мене, мов несамовита, — по спині, по шиї, по голові, вона важко дихала і щоразу, коли батіг опускався на моє тіло, вона задоволено видихала «Хаа!». Зрештою мені вже несила було терпіти, я розвернувся, вихопив у неї батіг, і на обличчі у неї вмить замість задоволення проступив страх, тепер я був сильнішим, і я почав її шмагати, я кричав на неї польською, я лаявся, паплюжив її словами, вона забилася в куток, трусилася, прикривала голову руками... Присягаюся, Кристко, я міг би її прибити.