Нэнси Хьюстон – Розколини (страница 41)

Тепер, навчившись читати, я вивчила напам’ять віршики з книжки «Нечепура-замазура». Про малу Пауліну, що гралася з сірниками, підпалила дім і сама згоріла, про Ґаспара, що з доброго дива відмовився їсти суп і вмер від голоду, й особливо про Конрада, якому відчикрижили великі пальці. Я декламувала віршики знов і знов, придумувала до них мелодії і співала їх до нестями.

Під час перерви я разом з однокласницями гралася в «хальт». Я підкидала м’яча якомога вище, а дівчатка тим часом кидалися врозтіч, та щойно я ловила м’яча, то вигукувала «Хальт!», і вони мали завмерти й не могли більше ступити ні кроку. Озираючись довкола, я знаходила ту, що стояла до мене найближче, й кидала м’яча в неї. Якщо я влучала, дівчинка вважалася «вбитою», тобто тепер вона мала підкидати м’яча, якщо ж я не влучала, то мені було байдуже, адже мені найбільше подобалася та мить, коли я вигукувала «Хальт!» і, підвівши голову, бачила товаришів, що стояли, завмерши, немов статуї в палаці Цвінґера: не рухайся, не рухайся, стій спокійно, я навчу тебе стояти спокійно!

Я прокинулася й почула, немов насправді: «Шість років». Схопившись із ліжка, я збігла сходами вниз, і всі закричали «З днем народження, Крістіно! З днем народження!», і цілували мене, й обіймали. З такої нагоди мама купила свинячу кістку, на якій було багато жиру. Коли ми з Ґретою опівдні прийшли зі школи, кістка лежала на газеті на кухонному столі, й коли мати повернулася до неї спиною, щоб зварити сочевицю, я прожогом схопила кістку і вп’ялася зубами в сало. Воно було неймовірно смачнюче, та мама обернулася й насварилась: «Агов! Ти що це витворяєш? Це для всіх, і воно ще сире! Якщо їстимеш сирий жир — захворієш!» Засміявшись, я оббігла довкола столу, затиснувши здоровенну костомаху в зубах, немов собака, мама у фартусі погналася за мною, я пірнула під стіл, мама нагнулась і впіймала мене за ногу, я звивалася на підлозі, не випускаючи костомаху із зубів, і тут у двері подзвонили, й мама пішла відчиняти. Я гризла сало, мріючи з’їсти його все, але тоді мама розлютиться по-справжньому; я почула, як чоловічий голос щось сказав, мама не відповіла, а потім щось гупнуло.

Я обережно поклала кістку на стіл. Дідусь із бабусею метнулися з вітальні до передпокою, а Ґрета та нянька Хельґа збігли вниз, перескакуючи через сходинки. Гупнуло тому, що мама зомліла і впала. Поштар у формі присів біля неї, дідусь нахилився, підібрав телеграму, поволі випростуючись, прочитав її й тихо промовив: «Лотар загинув». Потім дідусь і поштар перенесли маму на канапу в вітальні, Хельґа принесла мисочку з водою, змочила рушника й приклала до маминого чола. Мама стогнала, бабуся плакала, Ґрета мовчала, нянька Хельґа заламувала руки, а я подумала, що всі забудуть про мій день народження, адже він став днем смерті Лотара, все життя мій день народження буде для родини сумним нагадуванням, але потім я збагнула, що це не міг бути день його смерті, він, напевне, загинув учора чи позавчора, а новини доходять не відразу.

Мій брат помер. Я не дуже добре його знала, він був надто великим, йому було сімнадцять, і він весь свій час до дня від’їзду проводив на зустрічах скаутів. Мій брат мерт­вий, та чи сумно мені? Не знаю.

Всі святкування скасували.

В домі панувало горе. Мама вбралася в чорну сукню, очі в неї почервоніли. Бабуся сиділа нерухомо. Дідусь зачинився у себе в кімнаті й слухав радіо. У школі вчителька звеліла Ґреті стати перед класом і сказати, як вона пишається братом, що загинув за Вождя. Ґрета так і зробила, проте голос у неї тремтів, а на очах виступили сльози, тож звучало це непереконливо.

— Бабусю, можна побавитися скринькою з коштовнос­тями?

— Відчепися, Крістіно, відчепися.

Чи святкуватимемо ми цього року Різдво? Мені хотілося все роздивитись якомога ближче, щоб збагнути, що це: фокус чи диво?

У переддень Різдва, коли світло надворі починало згасати, ми всі збиралися у вітальні, й мама не розтоплювала облицьовану кахлями піч, а лише запалювала білі свічки на різдвяній ялинці. Дідусь сідав за піаніно, і я могла показати, як я вмію співати в лад. Стоячи півколом біля ялинки, ми співали один гімн за іншим, у мене був найсильніший і найніжніший голос, я відчувала, як він розпирає мені груди й вихоплюється з моїх вуст у потрібний момент: Дзвеніть, дзвіночки, дзвеніть, дзвеніть; Ґрета фальшивила, і краще б вона просто вдавала, що співає, а то псувала всю красу, весь час брала не ті ноти, плутала строфи, починала співати третю, коли ми ще й другу не доспівали, їй було байдужісінько, правильно вона співає чи ні, а от мені не було байдуже, я знала всі гімни напам’ять, в тому числі й улюблений гімн Гітлера «У серцях матерів б’ється серце світу нового». Співаючи ці слова, я звела на маму сяючий погляд, щоб вона не сумувала через смерть Лотара й через те, що тато був не з нами; мама погладила мене по голові, вона пишалася мною, мені хотілося, щоб вона аж луснула від гордості.

Поки ми співали, до кімнати закралася ніч, здавалося, що свічки на ялинці горять яскравіше, їхнє світло відбивалося від гірлянд і сріблястих куль, мінилося, немов у казці, білий фартух Хельґи та дідусеве сиве волосся виблискували сріблом. Дідусь знав усі п’єси напам’ять і грав у темряві, жодного разу не збившись, хоча йому й бракувало двох пальців.

Останнім гімном була «Тиха ніч», кожну строфу ми співали трохи тихше за попередню, тож остання з них — «безмежна любов» — звучала, мов шурхіт, потім бабуся говорила: «Тииихо!» — і ми всі замовкали. Я чула, як цокали великі ходики, відчувала, як калатає серце в грудях. Коли моє серце перестане битись, я помру. Ходики були неживі, проте їхній маятник розмірено гойдався справа наліво і зліва направо; інколи вони зупинялися, не тому, що померли, а тому, що дідусь забував їх завести. Та якщо ходики колись зламаються і ми не зможемо їх відремонтувати, то ніхто не скаже, що вони вмерли, й не купить домовину, щоб їх поховати, а просто скажуть: вони зносилися, — й куплять нові.

Якщо в людини розбите серце, то це не буквально.

Нарешті дідусь тихим голосом почав молитися, дякуючи Богові за найкращий дар, який Він нам дав, — за Його сина Ісуса Христа; Христос і Крістіна, ці слова означають «помазанець» — тобі помазують голову миром, і ти благословенний навіки; а далі дідусь сказав: «Тепер ти покликав до себе нашого Лотара, як колись твого сина Ісуса», — голос у нього урвався, й він не мав сили говорити далі. Мати придушила ридання, дідусь нарешті прошепотів «Амінь», що означало «Нехай буде так», і всі тихо, немов відлуння, повторили «Амінь», знову настала тиша, а годинник почав відбивати. Я відрахувала сім ударів, роздумуючи, коли ж настала сьома година — чи з першим ударом, чи з останнім, а чи посередині, між третім і четвертим.

Бабуся кивнула няньці Хельзі: «Пора!»

Шурхотячи спідницями, Хельґа пройшла темною кімнатою, відчинила стулки дверей і — диво з див! Це сталося знову! Як таке можливо? Ми були тут, всі-всі, окрім тата, який убивав росіян за сотні кілометрів звідси, й поки ми співали гімни у вітальні, обідній стіл у вітальні накрився сам! Ого-го! Біла лляна скатертина перелетіла через кімнату й тихо опустилася на стіл, найкрасивіше мамине столове срібло й дрезденська порцеляна вистрибом вискочили з шафок і вишикувались обабіч, кришталеві келихи вилетіли з буфета й стали «струнко» над кожним ножем, а різдвяний вінок із чотирма запаленими червоними свічками влігся посеред столу. «Ого-го! — вигукнула я. — Ну як таке може бути?»

Я зиркнула на маму:

— Ти попросила сусідку це зробити?

— Я? — мама зашарілася. — Сусідку? Звісно, ні.

Не могла ж вона брехати, тож як таке можливо? Щороку одне й те саме чудо, і я ніяк не могла його розгадати. То це був фокус чи диво?

Різдвяна вечеря скінчилася, пиріжки та пряники виявилися не дуже смачними, бо у нас не було яєць, ми з Ґретою сиділи на килимі у вітальні, поклавши подарунки на коліна. Мама, сидячи у кріслі поряд, щосили намагалася всміхатись.

— Сподіваюся, наступного року ви отримаєте купу подарунків, — сказала вона.

— Ти це казала й минулого року, — зауважила Ґрета.

Мама засмучено насупила чоло, але відразу ж опанувала себе. Вона не лаяла Ґрету за егоїзм, не сказала, що брат загинув на фронті й наша країна воює, просто запропонувала: «Давайте, любі мої, розгортайте подарунки», — та голос у неї звучав хрипко, я знала, що вона переживає за батька, вона вже втратила сина, невже вона втратить іще й чоловіка, таке трапилося з багатьма сусідками: «Де мій коханий Дітер цього різдвяного ранку?»

— Може, тато вже буде з нами наступного року, — сказала я, намагаючись розрадити маму, вона поплескала мене по руці й повторила:

— Давайте, розгортайте.

Ми схопили подарунки й почали розривати обгортки — без клейкої стрічки, загорнуті просто в газету, — й за кілька секунд мої пальці розв’язали шворку, розгорнули папір, відкрили коробку, і, заглянувши туди, я побачила жмут жовтого хутра і відблиски металу, й, перш ніж встигла зрозуміти, що й до чого, Ґрета радісно завищала, і я відразу метнула погляд у її напрямку й побачила, що вона сидить, розмахуючи лялькою.

Я завмерла.

Що тут скажеш? Сталася помилка. Мама помилилася, лялька була для мене, а плюшева штука — для Ґрети; чому вона не вигукнула: «Господи, яка ж я дурна, вибач, Ґрето, лялька — Крістіні, а ведмежа — тобі, люба!»