Нэнси Хьюстон – Розколини (страница 16)

Цілий ранок я дивився телевізор — авжеж, я знав, як це роздратувало б маму, але тато мені дозволяв; за його словами, розумні люди повинні бачити дурість світу, отже, я міг дивитися телевізор, хоч ми й зберігали це в таємниці. Ранок був непоганий — показували мультфільми про «Ґарфілда» та «Солдата Джо», а найдужче мені сподобався «Спайдермен», мій улюбленець; час від часу тато заходив до кімнати і дивився разом зі мною, усміхаючись, бо це нагадувало йому його власне дитинство і комікси.

Після обіду в помешканні стало спекотно, і тато запропонував сходити освіжитися до басейну в нашому кварталі, тому під шорти ми одягнули плавки. Коли ми йшли вулицею, у повітрі відчувався запах розплавленого асфальту — ми ніби в пічку залізли. Коли ми переходили вулицю, мені подобалося тримати тата за руку — за рік або два я вже зможу робити це сам, тож треба було користуватися нагодою, поки можливо.

Басейн — це оглушливий шарварок: майже тисяча дітлахів усіх кольорів і різних на зріст одночасно плюскались і галасували, луна відбивалася від стін, і я трішки перелякався, тоді тато взяв мене на руки і ми разом зайшли у воду. Він заніс мене на глибину, я вилазив на його плечі і плюхався у воду, та тренер засвистів на нас, бо це було проти правил. Що я люблю у татові, то це якраз те, що він любить іти проти правил; він каже, що треба грати з правилами, а не за правилами, бо життя без ризику — це не життя. За мить він вийшов із води, і я зауважив, що зараз, з білою, трохи обвислою шкірою та волоссям, прилиплим до черепа, мій тато був далеко не таким гарним, як інші — юні, стрункі, засмаглі, — але мені було байдуже, бо для мене він був найкращим татом на світі. Він накинув на плечі рушник, сів у шезлонґ, склавши руки на бездоганному черевці (так він його називав), і став спостерігати, як я бавлюсь у басейні для дітей. Плавати я ще не вмів, але вигадав свою гру: глибоко вдихнувши через рот і ніс, я опускався під воду, потім вистрибував, видихаючи, потім знову сідав під воду — і так далі, вгору-вниз, вгору-вниз; невагомість, ритм, шум води ввели мене в дивний стан, я відчував, що можу так стрибати годинами, але через деякий час тато взяв мене на руки і сказав, що йому треба повертатися до роботи.

Він відвіз мене до Баррі — це через два будинки від нас, — і решту дня я провів там. Баррі мав різні військові ігри, які нам страшенно подобалися: «Екшенмен», «Володарі Всесвіту», автомати, схожі на справжні. Мама Баррі завжди ставилася до мене дуже люб’язно, бо була фанаткою Ерри, тож на додачу до пластівців вона пригощала нас лимонним порошком, який скрипів на зубах, коли ми злизували його з руки. Мама ні за що такого б не дозволила, бо, за її словами, від цього може розвинутися рак. Тато приїхав за мною о шостій, дорогою додому ми заїхали до крамниці; тато купив тріску і пляшку білого вина, сподіваючись, що це розважить маму, та коли о сьомій мама повернулася зі своїх досліджень, стало зрозуміло, що її настроєві не зарадили б ні кількість, ні колір вина. Я пішов до своєї кімнати і став гратися з машинками — солдатиків мені не дозволяли, бо мама була проти війни і не хотіла, щоб я став жорстоким обмеженим мачо, як більшість чоловіків.

— Ароне, люди взагалі нічого про це не знають! — чув я здаля, і в її голосі було стільки емоцій, що я злякався. — Авжеж, про табори їм відомо, але про це — ні! Взагалі нічого!

Татову відповідь я не почув, а мама вела далі:

— Двісті п’ятдесят тисяч дітей! Викрадені! Відібрані у батьків! По всій Східній Європі!

Я відчув тривогу. Кажанчик на плечі порадив вдавати губами вибухи і збирати з «Леґо» гвинтокрили, бомбардувальники та ракети «земля–повітря», щоб заглушити мамин голос. Я так і вчинив — спрацювало.

Коли тато покликав мене вечеряти, мама, поставивши лікті на стіл, тримала голову так, ніби та важила тонну. Тато зняв фартух, приніс свічку і жартома мовив:

— Седі, зараз вечір п’ятниці, може, запалимо свічку на честь шабату?

Мама різко підвелась, виставила руку вперед і скинула свічку зі столу.

— Якщо вже ти не розумієшся на традиціях, то хоча б не перетворюй їх на балаган!

Не думаю, що мама скинула свічку навмисне, та все ж вона її скинула, і тато мовчки підібрав шматки з підлоги й поклав у смітник.

Коли ми їли рибу, яку тато порізав на тонесенькі скибки — бо я боявся, що кістка може ввігнатись мені у горло і вбити мене, — мама обернулась до мене і мовила: «Рендалле!» — таким тоном, що мені захотілося чкурнути назад, до Баррі, і лизнути лимонного порошку з руки.

— Так, матусю.

— Рендалле, мені знову треба їхати у відрядження. До Німеччини. Авжеж, я розумію, що тобі здається, ніби я весь час у роз’їздах... Але майже всі документи, потрібні для моєї дисертації, містяться у Німеччині.

— Седі, — зауважив тато, — Рендаллові все це не зрозуміло. Він навіть не знає, де розташована Німеччина.

— Отже, час йому дізнатися, де розташована Німеччина, бо у його венах тече і німецька кров! Рендалле, ти це знав? Тобі відомо, що твоя бабуся Ерра народилась у Німеччині?

— Ні, — зізнався я. — Я думав, вона з Канади.

— Так, вона дійсно виросла в Канаді і ніколи не розповідає про перші роки свого життя, але правда в тому, що вони минули в Німеччині. І для мене дійсно важливо дізнатися стільки, скільки можливо. Знаєш, адже я і заради тебе це роблю... Хіба можна побудувати майбутнє, коли не знаєш минулого? Ти зі мною згоден?

— Седі, заради всього святого! — втрутився тато. — Хлопчикові ж усього шість років!

— Гаразд, — незвично тихим голосом мовила мама. — Просто я... у мене надто багато запитань до цього особливого моменту нашого спільного минулого... А бабуся Ерра не хоче — або не може — дати на них відповіді. Тому... Я мушу сама поїхати до Німеччини.

— Це ти вже казала, — зауважив тато.

— Так, Ароне, знаю, — так само тихо погодилась мама. — Повторюю тільки тому, що найважливішого ви ще не чули... це така надзвичайна новина, що в мене голова обертом іде! Сьогодні я отримала листа від... сестри Ерри! Вона пише, що, коли я приїду до неї у Мюнхен, вона розповість мені все, що знає.

Після цієї заяви запала гнітюча тиша. Я подивився на тата. Він явно був у відчаї, майже не доторкнувся до їжі — а такого ще не бувало.

Через цю розмову всі почувалися не в своїй тарілці. Повертаючись до своєї кімнати — навшпиньки, щоб не привертати уваги, — я чув, як тато каже мамі:

— Ти тільки й думаєш, що про дітей, які страждали сорок років тому, а власного сина не помічаєш... Седі, облиш! Невже ти не можеш забути про це жахіття?

— Не можу, — відказала мама. — Хіба ти не розумієш? Для мене це не якесь абстрактне зло. Це історія моєї матері! Вона й сьогодні не хоче розповідати про своє дитинство в Німеччині. Їй знадобилося п’ятнадцять років, щоб визнати: Янек був викраденою, а не всиновленою дитиною. Двадцять років пішло на те, щоб вона промовила ім’я своєї німецької сестри та назву міста, де вона живе. А я хочу знати більше — невже ти не розумієш?! Хочу знати, ким були мої дідусь і бабуся! Чому їм віддали маленького поляка? Щоб замінити сина, який загинув? Ким вони були? Нацистами? Чи нацисти їх лише пожаліли? Я мушу це знати!

Я зачинив двері і повернувся до війни між машинками і «Леґо».

Батьки мили посуд, а коли настав час спати, тато, щоб хоч якось забути про прикру розмову, сказав, що дасть мені ляпанців. Це означало, що я в піжамі маю лягти на живіт, а він легенько долонею поляскає уздовж усього мого тіла та співатиме. Того дня тато співав пісень, слова яких здавались мені абракадаброю:

Сороа висого є нідечко, гуса ниенько, а ова оередині.

та:

Чи елют єрно, чи ють йоежу, аеж ерно елють і оя шиють.

Спершу здавалося, що це взагалі не слова, та потім тато повторював, співаючи вже повільніше:

Сорока високо в’є гніздечко, гуска — низенько, а сова — посередині.

та:

Чи мелють зерно? Чи шиють одежу? Авжеж, зерно мелють і одяг шиють.

Коли тато знову проспівав ці віршики швидко, я вже все розумів. Мені часто хочеться, щоб дорослі сіли і пояснили мені все чітко й поволі, так як у випадку з піснею.

Як завжди, я реготав від татових ляпанців і молив не зупинятись, аж раптом до моєї кімнати увійшла мама, довелося заспокоюватись і лягати спати. Тоді тато обійняв мене і поцілував у чоло, а мама сіла на ліжко біля мене і розповіла одну з моїх улюблених історій. У моєму віці вона вже вміла читати, а я ще не навчився — це був іще один приклад того, що я був не на висоті, хоч і старався. Того вечора мама переповіла мені історію «Маленького Чорного Самбо»[12] — їй навіть сама книжка не знадобилася, бо вона вже в дитинстві знала її напам’ять. Я теж її майже повністю зафіксував — авжеж, так іншими словами можна сказати «запам’ятав», — тож усі репліки малюка Самбо повторював я.

— О, пане тигре! Будь ласка, не їжте мене! Я вам віддам своє чарівне Червоне пальто!

І так далі, поки тигри не розтавали, перетворюючись на рідке масло, тоді Самбо казав:

— О, солодке маслечко! Я віднесу тебе до Чорної Мамби!

Так звали його матусю. Чорна Мамба смажила млинці, а Самбо з’їдав усі шістдесят дев’ять млинців, бо був украй голодний. Коли історію було завершено, мама обійняла мене і стала колихати, тихо наспівуючи; шкіра на її руках була дуже ніжною, але тримала вона мене міцно.