Нэнси Хьюстон – Розколини (страница 15)

Була у тата й інша кумедна історія — про жебрака, який просив біля ресторану Катца на Г’юстон-стріт і мав такий жалюгідний вигляд, що один з багатих огрядних ділків, зглянувшись, кинув п’ятидоларову купюру до капелюха бідахи. А коли за кілька хвилин ділок знову проходив повз ресторан, то не повірив власним очам: жебрак запихався лососем під вершковим соусом.

— Що ви робите?! — забігши до Катца, розлючено гукнув ділок. — Я дав вам п’ять доларів, а ви їх одразу спустили на лосося під вершковим соусом?!

Тоді жебрак підняв на нього очі (тато дуже смішно показував це) і відказав:

— Коли я на мілині, я не можу смакувати лососем, коли в мене заводяться гроші, я також не можу посмакувати лососем, — то коли ж, зрештою, мені смакувати лососем?!

Щоразу, як тато розповідав цей анекдот, ми з ним аж лягали від сміху, та мама не сміялася, і я знаю, що в глибині душі вона була згодна з огрядним ділком: тринькати гроші не можна!

Я вийшов зі своєї кімнати, і виявилося, що вгадав: мама сиділа за столом з виразом обличчя, мов у голема, про якого вона не раз мені розповідала.

— Рендалле, будеш яєчню з беконом? — запитав тато.

— Аякже! — миттю відповів я.

На користь цієї відповіді були два аргументи: по-перше, мій шлунок вмирав від бажання насититися яєчнею, а по-друге, це потішило б тата. На користь іншої відповіді був тільки один аргумент: потішити маму. Не вельми приємне відчуття зранку: щойно прокинувшись, опинитися між двох вогнів.

— Ти перетворюєш нашого сина на порося! — лютувала мама, поки тато наповнював мою тарілку. І я знову згадав Чорну Королеву, яка обернула на порося дитину на руках у Аліси. Хтозна, можливо, мами вряди-годи дивляться на смердючих тваринок, що комашаться в їхніх руках, і думають собі: «Фе, звідки воно взялося?!» Може, і моя мама думала про це, коли я був зовсім малим, і мимоволі я здавався їй вкрай огидним, хтозна?

— Та годі тобі, Седі, — дружнім, веселим тоном мовив тато — так, ніби мама говорила несерйозно (він страшенно не любив сперечатися — жодного разу я не чув, щоб він підвищив голос).

— Ти мився? — запитала у мене мама.

— Так, — збрехав я, бо не хотів, щоб яєчня захолола.

— Ану ходи сюди і покажи руки.

Коли я простягнув мамі руки долонями догори, то відчув, як завмерло серце, — вона могла помітити, що я збрехав і з учорашнього вечора не мив руки, хоч і не розумів, як вони могли забруднитися під час сну. Мама взяла мої руки в свої і перевернула їх долонями вниз.

— Рендалле! Ти знову гриз нігті.

— Седі, дай хлопцеві доїсти сніданок. А нігті відростуть.

— Відростуть?! — мама обурено обернулась до тата, а я тим часом одержав нагоду повернутися на своє місце і проковтнути трошечки їжі. — ВІДРОСТУТЬ?!

— Сексі Седі, давай я підігрію твою каву, — відказав тато, що (перекладаю для вас) мало означати: поганий початок чудового літнього дня на початку липня 1982 року, чи не краще почати з початку, ти так не вважаєш?

Мама погодилася на каву і навіть подякувала татові, бо не хотіла подавати поганий приклад мені.

— Отже, Рендалле, — сказала вона, — розкажи, які у тебе плани на день.

А я тихенько подумав собі: невже вона забула, як це — бути маленькою дівчинкою, радіти літнім канікулам і не мати жодних планів, окрім гратися з друзями й насолоджуватися безмежною свободою нескінченних днин?

Та перш ніж я встиг їй відповісти, на допомогу прийшов тато.

— Не хвилюйся, у нього вкрай насичена програма: біблійні студії, читання, атлетичні вправи — і все, прошу зауважити, між дев’ятою і десятою ранку! А потім...

— Ароне, — перебила мама, — якби ж ти хоч раз міг утриматися від демонстрації свого блискучого почуття гумору!

Стілець голосно рипнув, коли вона підвелася. Я не хотів, щоб вона йшла у поганому настрої, тож примирливо, хоч і не вельми розбірливо, сказав:

— Мамусю, не бійся, у мене багато роботи. В кімнаті треба прибрати, а ще після обіду мене запросили погратися до Баррі.

— Оце вже добре, — зауважила мама вже майже з порога, прискіпливо оглядаючи себе у великому дзеркалі. — Я не хочу, щоб ти гуляв назовні. Згідно з прогнозом, сьогодні на нас очікують тридцять вісім градусів спеки!

Я пальцем підхопив останній шматочок солоного бекону, поклав його до рота й облизав палець, але мама, хоч і стояла спиною до мене, побачила цю сцену у дзеркалі.

— Не їж руками!

Втім, мовила вона це досить байдужим тоном, бо тієї миті думала лише про свій зовнішній вигляд; мама пригладжувала свій чубчик, бо хотіла, щоб він лежав, як треба. Вона ніколи не виходила із помешкання, не схваливши своє відображення в дзеркалі, а це могло забрати багато часу; я таку поведінку збагнути не міг — усі, крім самої мами, вважали її красунею. Вона подивилась на себе і в профіль, щоб переконатися, що живіт не випирає: мама боялась погладшати, хоча їй було далеко до значної ваги; тато іноді жартома кликав її «рулетиком». Тим часом мама знову причепилася до свого чубчика.

— Що ж, хлопці, — нарешті мовила вона, — будьте чемні. До зустрічі!

І вона, навіть не поцілувавши нас на прощання, зачинила двері.

Я почув, як тато ледве чутно зітхнув з полегшенням. Нема де правди діти: щоразу, як мама виходила, атмосфера розряджалась, а щоразу, як поверталася — збігалися чорні хмари. Моя мама — надзвичайна людина, я її обожнював і все віддав би за те, щоб вона була щасливою, розслабленою, і гадаю, що тато вважав так само. Наші очі, на мить зустрівшись над столом, ніби схвалили цю думку. Тоді тато підвівся і почав прибирати, насвистуючи крізь зуби, а я повернувся до кімнати вдягатися.

Тато казав, що мама нестерпна з усіма, але найсуворіше вона ставиться до себе самої — саме тому її ідеалом була першість в усьому, хоча цілком можливо бути на висоті, не силуючи себе. Що ж, принаймні зараз я робив успіхи і ні за що вже не забув би малювати тулуби чоловічкам.

Я застелив ліжко і посадив ведмедика Марвіна на його звичне місце — на подушку. Одного разу мама викинула його — повернувшись із садочка, я не повірив власним очам: Марвін лежав у кошику під моїм столом. Я заверещав. «Хто викинув Марвіна?! — ридаючи, горлав я не так від люті, як від відчуття втрати, яка відбулась би, коли б я не знайшов його вчасно. — Хто викинув Марвіна?!» Того дня мама була явно присоромлена, вона взяла мене на руки і вибачилася: мовляв, зробила це, бо ведмедик уже дуже старий і подертий. «Але ж я саме тому його і люблю!» — заявив я, продовжуючи ридати, бо хоч і почувався значно ліпше, все ж мені сподобалося незвичне відчуття перемоги над мамою. Тож я схопив ведмедика обома руками і простягав його їй, поки вона не вибачилася вдруге. Проте сказав я правду: я дійсно любив Марвіна за те, що він був стареньким подертим ведмедиком. У його передніх лапах давно вже не було цимбалів, так само як не було у його спині ключа, повернувши який, можна було примусити Марвіна йти; ведмедик здавався однооким, бо один із брунатно-золотавих ґудзиків, які слугували йому за очі, геть вицвів. Однак те, що я любив у Марвінові найбільше, певно, було головною причиною, чому мама спробувала його викинути: він належав бабусі Еррі, коли вона була ще маленькою.

Бабця Ерра була ще одним яблуком розбрату між моїми батьками та й узагалі непростою темою в нашій родині: ми з татом її просто обожнювали, а у мами були, скажімо так, змішані почуття до неї. У нас було повне зібрання її дисків, і зазвичай усі дивувалися, коли я казав, що співачка Ерра — моя бабуся. Справді, коли на неї подивитися, то важко було повірити, що вона вже бабуся, особливо коли вона стояла далеко на сцені, в образі і під світлом прожекторів. Еррі було лише сорок чотири роки, але на вигляд вона була значно молодшою — жвава, граційна, легка, а найсмішнішим було те, що в дитинстві вона мріяла працювати Товстухою в цирку. На сцені вона скидалася на дівчинку або невагому фею, а звуки, що виходили з її вуст, вражали своєю незвичністю. Ерра працювала з ансамблем, вони весь час репетирували, подорожували, давали концерти, однак у критичну мить Ерра опинялася сама посеред сцени у промені світла, її дрібні біляві кучері сяяли, мов корона, і тисячі очей були прикуті до неї, тисячі вух слідували за найменшими потойбічними переливами її неймовірного вологого голосу.

У мене був особливий зв’язок з бабусею Еррою, бо в нас обох були однакові круглі коричневі родимі плями, у неї — на внутрішній частині ліктя лівої руки, у мене — під шиєю чи, радше, на півшляху від шиї до лівого плеча. Якось, коли я проводив вихідні у бабусиному лофті на Бовері-стріт, ми розглядали наші плями й порівнювали їх, і Ерра мені розповіла, що її пляма допомагала їй співати, а я зізнався, що моя була мені за найкращого друга, вона скидалася на маленького кажана в мене на плечі, який у разі потреби нашіптував мені поради на вухо.

— Рендалле, яке диво! — радісно сплеснула в долоні Ерра. — Обіцяй мені ніколи не втрачати зв’язку з кажаном!

І я пообіцяв.

Ерра була такою емоційною!

Не знаю, чому мама була налаштована проти бабусі Ерри, — можливо, вона просто заздрила, адже та мала славу й усі обожнювали її. Гадаю, мама вважала бабусю легковажною, а одного разу я чув, як вона назвала її «страусом навпаки», бо, замість ховати голову в пісок, Ерра заносилась у хмари — іншими словами, відмовлялася брати до уваги складні реалії сьогодення. Мама була в курсі всіх лих та війн на Землі, а у Ерри навіть телевізора не було. Також мама вважала бабусю аморальною, бо та переспала з багатьма чоловіками. Як на мене, бути аморальним — це круто. Свого тата моя мама не знала — а на той час це була рідкість, тож певною мірою вона була байстрючкою; утім, слід казати не байстрючка, а позашлюбна дитина. Протягом деякого часу у мами був вітчим на ім’я Пітер, якого вона дуже любила і який водив її по неділях до Катца — за два кроки від їхнього тодішнього помешкання, та потім з’явився такий собі Янек, бабуся Ерра вирішила жити з ним і виставила Пітера за двері. Мама дуже за ним сумувала. Цього нового вітчима вона терпіти не могла, бо він взагалі не звертав на неї уваги, а ще гриз нігті, скреготав зубами і кілька днів міг уперто мовчати, сидячи на своєму ліжку, дудлячи джин і втупившись у стінку. Зрештою Янек покінчив із собою на їхній кухні — напрочуд химерна історія. На щастя, мама, якій було десять років, у той час була в школі і не бачила плям від крові й мозку на плитці. Після цього вони переїхали у лофт на Бовері-стріт, де почалися пригоди Ерри з численними залицяльниками, а наразі вона мешкала з жінкою — таке буває, називається «гомосексуальність». На думку мами, цей факт був малозрозумілим для маленького хлопчика, тому я вже не міг залишатися ночувати у бабусі вдома.