Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 19)
Тоді їй завадили, але ліс. ліс мав їй допомогти. Достатньо просто зупинитися і почекати. І все прийде. Усе потрібне — прийде. Ліда усміхнулася. Нарешті. Вона ось-ось стане вільною. І тут їй точно ніхто не стане на заваді.
10
Юля загубилася. Геннадій місця собі не знаходив, кружляючи на одному місці, наче крук-панікер. Він не міг втямити, куди поділася дружина, і вже перестав навіть вгадувати, де вони узагалі і що тут коїться. Він змушений був погодитися з жінкою, бодай і подумки — це все його вина. Те, що вони опинилися тут. Те, що вона — вагітна! — блукає нині десь, сама-самісінька, змерзла, перелякана й голодна. Те, що вона…
Геник відмахнувся від цих думок — не на часі! — і спробував зосередитися на тому, де він востаннє бачив Юлю. Та лишень щойно вона йшла, пиляючи його, повільно і невпинно, як іржава «Дружба», а він відповідав їй, як завжди, коли хотів заспокоїти «Звісно, так, ти маєш рацію, пробач, я цього не хотів», а потім… вітер, згадалося Геннадію. Був порив вітру, і Юлі не стало. Тобто, вона зникла.
Вітром знесло? Смішно!
Та сміятися не хотілося. Геник ще не відійшов від шоку того божевільного ранку — невже минув тільки місяць? — коли, повернувшись додому за забутою парасолькою, виявив дружину при повному параді, з поліетиленовим пакетом у руках. Це при тому, що напередодні вона і словом не обмовилася, що кудись збирається. Юля знітилася, розхвилювалася, побачивши чоловіка, залопотіла щось про діагностичну операцію, про жіночі проблеми і про те, що не хотіла його хвилювати, й тому промовчала, бо ну що тут говорити, операція простенька, за кілька годин вона вже буде вдома, і він, якби не повернувся, так нічого б і не знав, і ось на біса він повернувся? Останніх слів, Юля, звісно, не промовила, та вони легко читалися в її очах, і в тому, як тремтів і зривався на писк її голос. Геник вислухав це жалюгідне лопотіння мовчки, так само мовчки поліз до неї в сумочку, дістав звідти паспорт (Юля обурювалася, репетувала «Як ти смієш?!» і намагалася завадити), і побачив між сторінками про сімейний стан та прописку складений учетверо білий папірець. Розгорнув і прочитав, з великою цікавістю.
І — результати аналізів на ВІЛ, гепатит В та сифіліс. Усі — негативні, що могло б потішити, за інших умов.
Геннадію було байдуже, як це називається, вакуум чи ще якось — суті справи це не міняло. Клапті порваного папірця встеляли килимову доріжку в коридорі, Юля ридала у ванній, а він пив щось міцне і намагався втямити, яким це чином опинився у шлюбі з убивцею. Він був досить лояльним з багатьох питань, визнавав право на свободу вибору — теж у багатьох аспектах життя, але що до цього…
що до аборту для нього не існувало напівтонів. Ну, хіба що аборт з медичних показань.
Так, наче йдеться не про
Тим більше, що в Юльки не було хоча б таких показань.
На роботу він тоді так і не пішов. І над тим, як далі діяти, міркував недовго. Ухвалив рішення повністю змінити своє життя, і за будь-яку ціну дочекатися сина. Або доньки. Юля, м’яко кажучи, цій ухвалі не зраділа.
Вона верещала. Вищала. Кричала. Погрожувала розлученням і розподілом майна — Геник не злякався. Так, він знав, що Юля мала рацію, і за тутешніми законами, писаними не інакше, як великим дотепником, і він, що ішачив з шістнадцяти років по шістнадцять же годин на добу, і Юля, котра й дня у своєму житті не працювала, вважалися «подружжям, що спільно набуло своє майно», і майно це мало б ділитися навпіл. Тільки Юля не знала, що він віддав би їй усе — майно, кров, життя — їй або заради неї, бо кохав. По-справжньому. Мабуть, він таки завинив. І в тому, що дружина, не знаючи ціну копійці, залишилася, по суті, балуваним, примхливим дівчиськом п’ятнадцяти років у тілі дорослої жінки, і в тому, що він мало говорив їй про своє кохання. Та що ж слова?.. Невже вони важать так багато, що затьмарюють, знищують наші дії?
Бо усе, що він робив — він робив для неї. Як у пісні, тільки наяву.
Коли Геник відчув, що достатньо п’яний, він витягнув Юлю з ванної, де вона вже не ридала, а парилася в пінному окропі, червона, як рак, сподіваючись, мабуть, викликати викидень немедичним способом. Геннадій нагодився якраз вчасно, бо їй уже робилося зле, іще трохи — і вона, зомлівши, пішла би під воду, мов дірявий човен. Отже, він вихопив її з джакузі, загорнув у рушник, доправив до кімнати і, посадивши в крісло, спромігся на одне-єдине питання.
Вона плела щось таке, мов учаділа — і про фігуру, яку неодмінно зіпсує народження дитини (Геник сп’яну ніяк не міг втямити, про що це вона? Та акторки і манекенниці часто мають купу дітей, і нічого, а вона ж ніби не акторка і не модель, і фігура в неї, як у штангенциркуля), й про небажання годувати, тому що це зіпсує форму її грудей (тут Геник не втримався і спитав, яку форму та яких грудей, чим завдав їй, як кажуть в американських кінах, непоправної моральної шкоди), і про те, чому вона мусить бути прив’язана до якоїсь малявки, витирати за нею лайно, де таке написано, що мусить, і про те, що вона ще не нажилася, не нагулялася, не натішилася молодістю. Мотлох — ось що спадало на думку Геннадію, коли він потім згадував цю розмову. Полова. Казна-що.
Юля просто не хотіла дорослішати. Їй подобалося бути вічною дівчинкою. Ну, а він прищепив їй це бажання і культивував його, мов фанатичний садівник. Ось воно й принесло плоди.
Найгидкішим було те, що Геник усе одно продовжував любити свою Юльку. Коли він думав — а думав він постійно — про те, що вона збиралася робити, в нього краялося серце. Він більше не хотів її любити. Усе, що він хотів — це отримати дитину, знайти їй няньку і годувальницю в одній особі (він знав, що це дуже дорого, але, на щастя, міг собі це дозволити), й забути про дружину, на той час уже, безумовно,
І водночас найстрашнішим його сном був той, де він її забував.
Як ведеться в цьому найліпшому зі світів, такі жахіття збуваються позачергово.
Безпорадний, збентежений Геннадій ще потоптався на місці якусь мить, а потім пірнув у сіруватий туман, що повз на нього, немов отруйний газ із покинутих ворожих окопів. Ніч також раптом зробилася сірою, як макове зерня; з наручним годинником коїлося щось дивне. Оскаженілі стрілки намотували коло за колом, обертаючись з такою швидкістю, яку не здатна визначити й фізика. Геник зробив кілька кроків у нікуди, бо не бачив далі свого носа, а потім туман ураз розсіявся, і чоловік опинився перед воротами з сітки, над якими вилася металева стрічка із якимсь написом. Він уже не зчудувався б, побачивши там сакраментальне «Arbeit macht frei», проте чавунні літери були знайомі, українські. Вони складалися з трьох слів.
Геннадій увійшов і побрів наосліп поміж крихітних кам’яних надгробків, також з написами, але — дякую тобі, Господи! — без медальйонів із фотографіями, і, на диво, жодного каменю не зачепив ногою. Дуже скоро зрозумів, що ті написи — це причини, з яких діти не народилися. Надгробків було так багато, що аж серце зупинялося від болю. Геник йшов і читав, читав, читав.
Геннадій уперто рухався вперед. Його морозило, зуби цокотіли так, ніби хтось щосили лупив виделкою об порцелянову тарілку. Він не знав, чи це реально — перейти цей жах, і боявся, що ні, бо кладовище видавалося нескінченним. Звідкілясь у пам’яті вискочили цифри. Двісті тисяч щороку. Чи двісті п’ятдесят? Ця земля просякнута кров’ю.
Так казала і Юля. Що ж… він надасть їй таку можливість. Неодмінно. Буде жити для себе і сама по собі, скільки влізе. До відрижки. Хай народить, а потім — вольному воля.
Геник зупинився й схлипнув. Він плакав і не соромився своїх сліз. Знав, що підлеглі поза очі називають його «тютею» і вважають зайве сентиментальним — забуваючи при цьому, що навряд чи тютя здатен розпочати й тримати такий великий та своєрідний бізнес, як мережа ломбардів. Однак те, що про нього думають і кажуть, Геннадія ніколи не обходило. Він народився не для того, щоби відповідати чужим уявленням про себе. Але дитина, діти… то було його вразливе місце. Ахілесова п’ята залізного бізнесмена. Юля, сама того не знаючи, поцілила прямо в неї, і тепер він гинув.
І не знав, що Юля йде поруч із ним, і вона його не бачить, так, як і він — її, зате видить дещо інше. Чорний вихор, що сповиває надгробки жалобним крепом, землю, котра совається і перевертається під ними так, ніби ціла армія зомбі прагне одночасно, гуртом вибратися на волю, і — стогне. Тяжко, болісно, як поранений звір; той звук виривається звідкілясь з її нутра, з тих потаємних, гарячих глибин, де розчиняються в магмі людські гріхи. А ще — під причинами смерті дітей Юля бачить їхні посмертні фото. Те, що від них лишилося. І що вона так само плаче, уже жаліючи не себе, і навіть не мужа, а своє, ще ненароджене дитя.