Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 21)

— Кілька тисяч баксів.

Тепер присвиснув Юрко — у нього це вийшло краще. Дзвінкіше.

— А ти думав! Дуже тупим лялькам — дуже коштовні цяцьки. Закон нашого ринку.

— Якого ринку?

— Клубного. Я танцівниця, і… грець із ним. Кого я хочу надурити, себе? Безглуздя. Я стриптизерка. А мій чоловік — власник нічного клубу «Кобальт», де я танцюю.

— Ясно, — куди більше, ніж рід занять, Бобиря збентежила звістка про заміжжя Влади. — Сімейний підряд. Я це схвалюю. Що ж до… стривай! «Кобальт», ти сказала?

— І що?

— Гниле місце, руда. Там торгують наркотою і дівками.

— Це лише чутки.

— Ні, не лише. І, перш ніж ти заявиш, що у всіх нічних клубах так роблять, я тобі повім, що так нахабно — тільки у вас.

Влада не могла зрозуміти, чому її так зачепила Юркова реакція.

— А ти в нас що купував? Чи кого?

— Я хотів працювати в карному розшуку, мала. Не смійся, але це мрія мого контуженого дитинства. А живу я… жив, — виправився юнак, — у ста метрах від «Кобальту».

— На Приорці?

— Точно так. А ще — маю очі, мозок і в ньому — розум. І, до слова, якщо там усе так добре, чого ж ти втікаєш?

— Я не…

— Я ж сказав, що не дурний. То все маскування. І не обтяжуй себе заявами, що це не моє діло. Стало моїм, хоча, — Юрко щиро зітхнув, — я цьому радий не більше від тебе.

Влада стулила повіки. Сперечатися не хотілося. Насправді, хотілося кричати.

— Це Антон. Мій чоловік… він хотів, щоби я…

— Танцювала стриптиз в акваланзі?

Влада гигикнула.

— Ти такий вигадник… Ні. Усе простіше. Усе так просто, що я дивуюся власній дурості. Усі казали мені те, що й ти. І Надійка. Я мусила дослухатися до неї. Це моя сестра. Вона теж торочила, що у клубі коїться бозна-що. А я не хотіла вірити. Так банально. Ні, я не сліпа, і не така вже наївна, та я думала… була певна — ті дівчата, що танцюють горизонтальне танго, роблять це добровільно. Їх ніхто не примушує.

— Може, й так. Наркоту теж купують добровільно. Однак це злочин.

— Згода. Отже, Антон… Наш шлюб утратив сенс — так сказав мені муж. Я не відробляю те, що в мене вкладається. Я могла б мати в сто разів більше грошей, якби розсувала ноги не лише на сцені. Спочатку це були загальні розмови, я називаю їх «бесіда зі стелею», знаєш? Коли піднімаєш погляд до неба і починаєш говорити із таким розрахунком, щоби всі тебе почули, але нібито ні до кого. Сам із собою нібито. А потім Антон став примушувати мене до сексу утрьох, і не у форматі «він-я-і-його-велетенське-альтер-его». Уже прямо, пряміше не буває, жодних натяків чи опосередкованих міркувань. Спочатку планувався якийсь лівий мужик, Антон і я, потім я, Антон і чужа баба, а потім… я не схотіла знати. Розумієш? Просто побоялася слухати далі його фантазії. І буцімто погодилася. Щоби виграти час.

— Кмітливо з твого боку. І, Владо… це не фантазії, це — діагноз. А твій Антон — козел, і він тебе не вартий.

— Я знала, що почую це від тебе.

Юрко не стримався і, нахилившись, поцілував Владу в кінчик носа.

— Вона ще й ясновидиця. Це не дівчина, а скарб. І їй ціни немає.

— Є, — заспокоїла Влада. — Усьому є ціна. Вхід до клубу — двадцять баксів, склянка віскі — стільки ж, а приватний танець.

Її мова урвалася, а дихання вирівнялося. Ще ніколи вона не засинала так, миттєво, мовби вимкнувшись, та все колись буває вперше. Бобир так і не дізнався, скільки ж склянок віскі йому буде коштувати танок у приваті.

І як багато він заплатить за те, що вперше в житті закохався. Він знав любов — завдяки Риті, та уяви не мав, що таке кохання. І не певен був, що хоче мати, хоча, як влучно зауважила Влада, тут залежить від його бажання?

Усі Юркові ровесники тремтіли за свою свободу. Під «свободою» вони розуміли можливість пити й трахатися з ким завгодно і скільки влізе. Для таких усе, що виходить за межі маминої спідниці і жінчиного обцаса, — дика, шалена, ледь не кривава воля. А для нього — дитячі забавки.

Серце не питає — він знав це з п’яти років.

Влада спала, а він сидів, боячись поворухнутися, слухав її дихання і напружено роздумував, чи те, що з ними діється, не має в собі ознак масового психозу?

— Ти ж казала, що всі ночуватимуть окремо, Мо!

— Пам’ятаю. Та я не можу їх розділити!

Інгольв різко повернувся до неї — зважаючи на ширину його рамен, це забрало деякий час.

— Себто як «не можеш»?

— А ти забув значення цього слова, Інгольве Всемогутній? — роздратовано поцікавилася Мойра. — У мене не виходить. Мені не вдається. Так доступніше?

— Ого. Схоже, тут ми маємо проблему.

Інгольв та Мойра стояли біля лісосмуги і дивилися туди, де Прекрасний Принц оберігав свою Сплячу Красуню.

— Я зворушена, — після паузи прошепотіла Мойра. — Це звучить безглуздо, й у них немає майбутнього, але я зворушена. Варто пройти крізь усе — крізь що завгодно — аби хтось дивився на тебе так, як він — на неї.

— То ти ще й романтик. Сьогодні ніч великих відкриттів. Усе не так погано, Мо. Усе ще може піти на краще.

Плечі Мойри опали.

— Якщо я романтик, то ти нині — дитина, котра вірить у казки. А ми не казкарі, Інгольве. Не чарівники. Ми просто виконавці.

— Дещо залежить і від виконавців теж. Я мушу бігти, Мо.

— Це ще куди? Усі там, де мають бути, ну… — Мойра ще раз глянула на молодят, — майже всі.

— От власне. А я хочу побачити Ліду.

— Навіщо? Вона… ні. Ти що, сказився?! Ні! Я тобі забороняю!

— Я все одно скоро звільняюся, Мойро. Так чи інакше, ти ж не забула це, правда? А їй погано. І я хочу за нею наглянути.

— Вона… вона смертна! І смертельно хвора! І… і… стара!

Інгольв усміхнувся.

— Їй усього сорок вісім. Мо, ти говориш, як ревнива дружина. Це тобі не личить. І чи мушу я нагадувати, що бачу всіх — усіх без винятку — такими, якими вони є насправді.

— І ти бачиш жінку, котра зламала життя сину, бо була надто полохливою, щоби змінити своє?

— Ні, я бачу жінку, чиє життя, разом із синовим, зламали моральні правила та безглузді настанови про те, як має бути. Я бачу матір, чиє життя, хай навіть зламане, добігає кінця у страшних муках, і хочу, щоб цього не було. Щоби з нею не трапилось нічого злого. Щоби вона, принаймні, померла на руках у того, хто любить її. Вона юна, добра і прекрасна. Їй вісімнадцять, Мо. І завжди було стільки. Той шмат лайна, за яким вона була заміжня, забив у ній і юність, і доброту аж до втрати тями. Але — не вбив. І що б ти не казала, я буду поруч з нею.

— Ти надто ризикуєш!

— Подейкують, що в цьому й полягає сенс земної любові.

— Не говори мені про любов. Не хочу цього чути, — білий апостольник Мойри тріпотів на вітру. — Дарма нас знову поставили в пару. Ти мене використовуєш.

— А ти мене балуєш. Дякую, — сказав Інгольв, і зник.

Десь удалині заспівали треті півні.

11

Село відновилося на світанку. Мов гриби після дощу, вистромилися з-під землі господи з усіма прибудовами, повернулися на місце крамниця і сільрада, пошта і верба над копанкою, і навіть дві рябі курки — усе, що зникло поночі без сліду, наново тішило око. Ранок щиросердно обіцяв тепло — павутинням, що прошивало кришталеве повітря срібними нитками, золотавим мерехтінням мозаїки сонячних промінців на темному люстрі води і небом кольору електрик. Село, утім, залишалося безлюдним — ані худоби, ані селян видно не було, зате до маршрутки, схожої на кістяк викопного мамонта, почали сходитися подорожні. Діловито й рішуче крокував Павло Вільгельмович Штос, досі в білому халаті і шапочці, але вже без маски та хірургічного фартуха. Неквапно брела Ксеня, усміхаючись так, ніби й досі бачила свій сон. Шаркаючи ногами, мов столітній старець, йшов Геннадій, біля нього, наче утративши у зрості сантиметрів двадцять, схожа вже не на чаплю, а на обдертого пелікана, пленталася Юля. Ліду вів до автівки якийсь красень-блондин, чи, ліпше сказати, ніс, бо бідолашна жінка здавалася не більш живою, ніж кравецький манекен. Юрко і Влада йшли, тримаючись за руки, і сторожко озираючись навсібіч.

— Усі на місці! — радісно оголосив блондин і повів плечима, що зробили б честь будь-якому штангісту. — Можемо починати.

— А ти хто? — буркнув Павлуша Штос. За ніч у медичному пеклі він втратив значну частину свого гонору, проте у глибині душі лишилося ще кілька крапель. — Що за один?

Білявого красеня цей «наїзд» чомусь неабияк втішив.